Олександра Кольцова: Мовне питання в Україні — тимчасове

"За сто років всі в Україні розмовлятимуть і розумітимуть українську. А ми поводимося так, ніби ми боїмося її втратити. Це слабка позиція. Ми не втратимо українську. Майбутнє української мови в Україні абсолютно поза зоною небезпеки. Є українська музика, є люди, які пишуть прекрасні книжки українською. Треба повірити в силу цієї позиції і дати дожити попередньому поколінню спокійно. Радянська, російська культура відходять. Просто дайте час", — говорить в інтерв'ю gazeta.ua співачка і продюсер Олександра Кольцова. Вона з 2017 року є членом правління Суспільного мовлення ПАТ "Національна суспільна телерадіокомпанія України".

Яка музика має звучати в ефірі? Чи варто піднімати рівень глядачів, чи адаптуватися під смаки більшості?

Ми не маємо казати громадянину України: "Ти не такий, як ми тебе бачимо". Це неправильно. Ми повинні в певній мірі відображати його смаки. Але також показувати йому, що він, можливо, упустив щось важливе про свою країну, про суспільство навколо. Дуже важливо не нав'язувати людям те, до чого вони не готові. Людей, які все ще хочуть увімкнути лінійне телебачення, не так і багато насправді, особливо серед молоді

Суспільний мовник — це діалог з суспільством. Ми збираємо для вас ті зразки українької культури, які здаються нам вартими вашої уваги. Можливо, ви завжди знали про традиційну естраду, яка тут була . Але раптом ви обійшли увагою Даху-Браху. Ви бачили переможців вокальних конкурсів, але можливо вас також зацікавить народна музика і рідкісні українські пісні, які ми можемо донести у новому контексті. Це надзвичайно великий пласт культури.

Житель великого міста 50 + — згадає 5-6 українських народних пісень. Хіти типу " Ой на горі два дубки". А їх тисячі — святкових, застільних, стрілецьких. Злочин — їх не знати. Ми себе самі обкрадаємо, що не доносимо це молоді, зокрема.

Тому в ефірі має бути представлене достатньо широке коло музики. Коли мені кажуть, що немає місця на суспільному мовнику традиційній естраді, я не погоджуюся. Це наш наробок. Пісні групи Мандри — це міський романс. Є багато колективів, які були створені нашою діаспорою. Про них ніхто не знає. Знають тільки Квітку Цісик. А є сотні пісень гарно записаних, які просто не донесені. Люди б їх полюбили.

Прикро від того, наскільки у нас великий пласт музики і від того, як мало можна почути її і побачити з телеекранів.

У цьому році це вже набагато краще, ніж раніше. Конкуренція з російським, з американським, з британським продуктом до сих пір існує.

До сих пір програмні директори не думають, що треба залишати гроші в нашій державі і платити їх нашим музикантам.

Якщо врахувати, що фактично територія держави закінчується там, де перестають співати її пісні, то Україна закінчується аж за Кубанню. Зараз у нас з'являється новий пласт пісень про актуальну війну. Тепер вони будуть визначати, де закінчуватиметься реальний кордон України.

Мене не вражає кількість чи якість української музики. Я знала її до того, як вона стала популярною поза інтернетом. Але люди ідуть з професії туди, де трава зеленіша. З культурної журналістики найкращі йдуть в економіку і політику, тому що там більші статки. Так само музиканти: можуть писати музику, а можуть не писати. Багато хто обрав програмування чи виїзд за кордон. Мене вражає, що люди, яких відкрили лише через 10 років, не перестають співати.

У нас є сучасні технології, хороший смак, інтернет. З кожним роком шанси на те, що українські музиканти будуть потрапляти у світові чарти, збільшуються.

Закон про квоти на радіо передбачав 35 відсотків для музичного контенту. Це відображає дійсний стан справ. А закон про квоти на телебаченні — 92 відсотки. Це вже поза межами розумного?

Мені важко сказати, скільки б ми робили українського контенту, поки ми недофінансовані. Зараз же люди хитрують: зроблено тут, продакшн український, а гроші російські. Але українське кіно почало існувати. Твориться українська міфологія. Людям потрібна українська міфотворчість. Уявіть собі, що в якийсь момент ми забуваємо про те, що поруч Росія, і живемо тільки своїм. Треба припиняти визначати себе за причетністю до великих радянських міфів.

Я взагалі не українка. У мене і краплі української крові немає. Але спитай мене, в яку країну я вірю. Я вірю в Україну.Поки що ми ще пострадянський простір. Людей, які несуть оцей біль України, яка не сталась, мало. Для більшості ця ниточка спадковості перервалася. Багато людей, діди яких боролися за Україну на всіх історичних етапах, вимерли під час війни, голодоморів і переселень. Ну скільки їх зараз відсотків, цих українських українців, які завжди ними були? Трішечки. І мрія про Україну живе, власне, в них. А ми, всі решта, просто повірили в неї.

Варто звернути увагу на те, що дивляться і слухають українці на прифронтових територіях. Там показують російські канали — Оплот, Новоросія ТВ.

Це дуже прикро. Ми розуміємо, як фінансується пропагандистська машина Росії, скільки складає фінансування Russia Today. Там поруч такі рупори: пострадянський міф, уся ця велич. Дуже шкода, що не можна рубанути це і не почати наше мовлення там. Ми мовимо на тих територіях, але конкурувати важко.

Мені здається, що ми, наша держава, програє́мо наших потенційно лояльних українців на сході. Хай вони не спілкуються поки що українською. Але вони готові були. Останній раз, коли я була в Донецьку до війни, мене вже обслуговували в кав'ярні українською. То був мій шостий приїзд. Я дуже добре пам'ятаю свої перші приїзди. Люди були спочатку насторожені до української мови. Пізніше казали: "Ви над нами будете сміятися, якщо ми нею заговоримо, бо ми шахтарі". Я пам'ятаю всі ці розмови, коли мені було 19, 21, 23. Я памятаю, як Донецьк змінювався з кожним роком. Там з'являлося все більше людей, які вважали себе українцями: вболівали за футбол, тримали наш прапор, співали з нами пісень. Скай, Тартак, ми збирали там зали. Якою, виявляється, крихкою була ця любов. Деякі люди сказали врешті: "Ми хочемо бути частиною російського світу — чогось великого і масштабного". Люди люблять масштаб і успіх. Ми не демонстрували масштабу і успіху.

У Луганську двоє місцевих винахідників, які живуть на окупованій території, запустили свій YouTube канал Кreosan. Двоє луганських пацанів мають мільйон 200 тисяч підписників: вони, скажімо, з мікрохвилівки і склянки роблять всякі дивовижні речі. Це наші українські пацани. Знаєте чию рекламу транслює їхній канал? Російського Інституту науки і техніки. Тому що росіяни до них перші дісталися з грішми. Не ми. Не наша НАН. Не наші спонсори. Ми не запропонували їм перші: "Хлопці, давайте ви з Києві будете віщати". Ми нічого не зробили для цих людей. Таких людей, як ці хлопці, в Україні багато. Якщо ви вірите в Україну, треба насамперед підтримати їх, підтримувати науку, молодь. Держава не воювала раніше за свій ресурс. Тому російська попаганда дістається до нашого ресурсу першою.

Я як медійник не хочу віддавати телеканалу Інтер старше покоління. Ці бабусі потрібні мені, це мої бабусі. Так, на них зазіхає великий радянський міф. Велич російської території і всі ці фільми радянські, гарно зняті. І всі ці культурні коди, які зашиті. Але мені хочеться, щоб ці бабусі були нашими. Щоб вони змирилися, що так, є така невелика країна Україна з нетривільною важкою долею. Але культурні коди, за які їм тут можна зачепитися, якраз мають медіа створювати. Чиї фільми ви цитуєте, чиї пісні ви наспівуєте, чиї жарти ви наслідуєте. Ми розуміємо, що "куля в лоб — так куля в лоб" — це мем сьогоднішнього українського покоління. В Росії його не зрозуміють. Такі речі формують уявлення, де ми. У старшого покоління вони інші.

Можливо, старше покоління повернуть до нас Іво Бобул і Білоножки?

Вони присутні у суспільному мовнику. Не в тому обсязі, що раніше, але я не буду забирати їх з ефіру ще й з цих міркувань. Але ви розумієте, скільки людей віддадуть перевагу Міхалкову, а не Іво Бобулу, бо вони культурно визначають себе не лише в іншій територї , а у іншому рівні культурного продукту.

Як боротися за бабусь?

Насправді це реально. У нас чомусь є агресія до старшого покоління, яке погано знає українську. Цькування — це абсолютно неперспективна поведінка. Зараз всім зрозуміло, що це територія України, вона такою буде і треба бачити Україну на сто років вперед. Навіщо витрачати ресурс агресії, нервів на старше покоління, яке просто спокійне і лояльне Україні? Так, українською вони не розмовляють. І ти не переробиш людину, якій 60 років. Просто змирись з тим, що вона любить Україну так, як може. Відчепіться від старшого покоління. Просто візьміть всю ту силу, з якою ви до них прискіпуєтеся, і перенесіть на дитячий садочок, купіть дітям україномовні книжки.

Замість агресії візьми і зроби щось хороше. Зі мною всі переходять на українську, тому що мені й на думку не спадає цькувати російськомовних людей. Я з російськомовного середовища. У мене "щ" мяке. Але мене не цькували за це, і тому я більш-менш нормально розмовляю українською, тому що хочу нею розмовляти.

Як відбувся для вас цей перехід?

Мені пощастило з викладачами і батьками. Батьки сказали: "Ми переїжджаємо до України. У тебе тут своя історія. Отут Байківське кладовище: тут твоя бабуся, тут твій дідусь і дідусь твого дідуся".

Історія нашої родини в Києві почалася сто років тому. Прабабуся приїхала жити в Київ у 1919 році, коли сюди Муравйов заходив. Вона була московитка з Підмосков'я. Але у своїх щоденниках вона писала російською після того, як побувала у Софійському храмі: "Люди тут моляться за Україну українською. Я би дуже хотіла відчути те саме, що й вони". Переїхала сюди з Росії разом з чоловіком-росіянином. Жили на Хрещатику. Мій прадід був дуже бідний, чорнила робив і розвозив їх бочкою на Подолі. Тому я вдома.

Україна не була для мене чимось чужим. Мені співали українських пісень в дитинстві, мені показували український алфавіт. Я не могла ніяк зрозуміти, що може бути літера "ї". Мене готували до України з любов'ю.

Хоча було непросто: тобі 7 років. Ти приїжджаєш в країну, де всі навколо називають тебе "мала", і кажуть такі незнайомі слова як "ю-зе-фа" (так в Києві називали гру "камінь, ножиці, папір") і "квач". А ти на казках Пушкіна виросла. Ти не знаєш, що таке "копки-баранки" — коли дитину саджають на плечі. Гра в "квач" у нас в Росії називалася "горелки". У поліклініці я, відповідала лікарям: "Я еще не говорю на вашем языке, но обязательно постараюсь".

Вивчити мову допомогли школа, книжки, радіо "Промінь" з прекрасними піснями. Тільки культурою і любов'ю.

Дуже допомогла наявність "Українського радіо" — цієї маленької радіоточки, на якій я зараз працюю. Завжди розуміла: "Українське радіо" — дуже правильна націєтвірна штука. Воно в кожному селі зі стінки віщає. Йому понад 90 років. Я там вперше почула Віку Врадій. Я просто завмерла. Я не знала, що по радіо може звучати таке зухвале. Це було культурне відкриття. Для мене Україна багато в чому почалася з брехунця на стіні, і я зараз тут віддаю ці борги.

Нещодавно виник скандал навколо лідера ТНМК Олега Михайлюти, який підтримав російськомовних патріотів, чим викликав обурення українськомовних.

Це дуже вузька територія, на якій пасуться дуже багато людей, які не бачать перспективи. Не було би цієї теми — була би інша, тому що їм треба чубитись. Їм потрібно, щоб хтось в інтернеті був неправий.

Так, ви можете не поділяти чиюсь позицію, але ми, українці, маємо навчитись бути за одне задля більшої мети.

Мовне питання в Україні — тимчасове. За сто років тут всі розмовлятимуть і розумітимуть українську. А ми поводимося так, ніби ми боїмося її втратити. Це слабка позиція. Ми не втратимо українську. Треба розуміти що для цього покоління, яке зараз виростає, це єдина рідна мова. Є ще мови сусіднього російського репу і YouTube, яку вони розуміють, але не поділяють.

Можливо, така поведінка людей — наслідок того, що раніше вони дуже багато втрачали?

Можливо. Це страх. Ти починаєш так агресивно поводитись, коли боїшся що щось відберуть.

Не відберуть більше українську. Майбутнє української мови в Україні абсолютно поза зоною небезпеки. Є українська музика, є люди які пишуть прекрасні книжки українською. Треба повірити в силу цієї позиції і дати дожити попередньому поколінню спокійно.

Я розумію, що це, можливо, фантастично звучить для нащадків людей, які постраждали за те, що вони говорили українською. Це їх біль, це їх правда.

Але тут буде українська Україна. Радянська, російська культура відходять. Просто дайте час, щоб їх діти пішли в українські школи.

Коли мій трирічний племінник розповідає віршик українською, я бачу, як моя російськомовна мама просто тане. У мене є знайомий з Дагестану. Його дитина пішла в український садок. Прийшла додому і сказала українською: "Тату, я за тобою скучила". Все, Україна з цього моменту в його серці.

Українських артистів які виступають в Росії, дехто пропонує позбавити ліцензії на виступи на батьківщині. Чи потрібно приділяти їм стільки уваги?

Люди просто вибрали більш масштабну кар'єру. Коли більшість із наших співвітчизників вибирають радянське кіно, ми їх не позбавляємо права дивитися телевізор.

У нас дуже багато громадян, які підсвідомого вибирають якусь кращу історію: їздять на заробітки в Росію. Ми їх що, не впускаємо назад? Вони везуть зароблені там кошти сюди.

Я проти цькування артистів, тому що мені користі як громадянину від зацькованої Ані Лорак немає. Але мені здається дивним, коли на 23 лютого ти розважаєш армію, яка потім приїжджає сюди і вбиває твоїх співвітчизників. Це якийсь рівень компромісу треба мати в голові. Для мене він недосяжний.

Я виступати в Росію не поїду. Але якщо ви це робите — скажіть про це чесно, рєбята. Треба чітко окреслити позицію: "Я вибрав інший ринок, я вибрав кар'єру. У мене 50 років життя активного. Я просто вибрав це. Відчепіться від мене. Я не поділяю ваші цінності, я не відчуваю тієї пуповини, яка пов'язує мене з українським суспільством. Ви мені як суспільство нічого не дали". Окей. Ми вас відпустимо. А говорити "Я за мир во всем мире" і метушитися між людьми, які втратили близьких, і гонораром на корпоративі в Кремлі — не акуратненько.

Люди голосують рублем, вони кажуть: "Ми не підем на твій конерт". А коли таких людей критична маса, артист просто перестає виступати.

Лобода поїхала в Росію. Веде там якусь премію. Тут вона збере дві тисячі людей раз на рік, а там — сто тисяч людей десять раз на рік. Хай людина чимось займається. Вони нам не клялися в вірності, ці люди. Вони нам ніхто. Це просто якісь артисти. Брати артиста, обговорювати його — це якась радянська практика. Мовляв, ми поставили їх за ідолів, і вони нам щось винні. Краще б так за Любомира Гузара переживали як за лідера думок, як переживають за Лободу.

Для мене ця вся історія навколо артистів — це ознака інфантильності, пошуку ідолів і радянської традиції, коли нам потрібен хтось на горбочку, хто нам буде казати, як робити. Вибачте, для мене Ані Лорак — не рольова модель. Вона просто красива жінка, яка співає якісь пісні. Вона мені не розкаже, як мені любити свою країну. Та дайте їй спокій, відверніться від неї. Купіть квиток на Kozak System. Голосуйте рублем.

Від того, що ви кинете в неї гнилим томатом, не воскреснуть пацани, які поклали життя.

Як ставитеся до високих рейтингів Святослава Вакарчука як ймовірного політика?

Є велика різниця між автором і людиною, яка співає пісню, яку вона купила.

Людина-автор — лідер думки як правило. Якщо за автором пішли люди, то значить, вони поділяють якісь меседжі, які вона генерує. Візіонери — це візіонери. Вакарчук міг би не співати, а писати картини, які так само впізнавали б тисячі людей. Можливо за ним би пішли навіть якщо б він не артикулював чогось цінного. Чом би й ні?

Я не бачу у нього менеджерської команди, але я принаймні знаю, звідки у Славка гроші. Він їх наспівав. Ми самі принесли йому цей капітал.

Ми розуміємо, що якщо брати цю квіточку і кидати в багнюку Верховної Ради, ми можемо втратити артиста на якийсь час. Але хай він спробує. Якщо він щось декларує, чому не дати цьому шанс?

Тож якщо мені треба вибирати між Вакарчуком і Юлією Володимирівною, я виберу Вакарчука. Це зміни. І це нова генерація. Можливо, навколо нього буде якась інша спільнота, яка має інші цінності. Яка буде більш вільною і менше пов'язаною з минулим. Я не знаю, чи він серйозно з цим, чи достатньо з нього міністра культури, але я за те, щоб дати шанс.

У мене немає перед собою гарантії, що я через двадцять років не піду в політику. Тому що політика — це просто робота. Якщо мене цікавить політика в місті, в районі, і якщо я просто математично знаю, що парковки можна зробити трішечки розумніше, немає значення, чим я займаюся.