Олесь Доний: «Есть Олешковская Сечь и есть Цюрупа. Что важнее в истории Украины?»

Український політик, громадський та культурний діяч Олесь Доній розповідає в інтерв’ю «Херсонским вестям» про процес декомунізації та про те, чи збігається позиція держави і суспільства щодо ліквідації символів комуністичного режиму.

Процес декомунізації в Україні передбачає перейменування міст, сіл і вулиць, названих на честь героїв чи досягнень СРСР, та знесення комуністичних пам'ятників. Парламентарії дали шість місяців місцевій владі на виконання вимог пакету законів з декомунізації. За цей час усі населені пункти, вулиці, проспекти та парки, в назвах яких є прізвища чи псевдоніми керівників компартії, вождів СРСР, та назви, пов’язані з Жовтневою революцією тощо, необхідно перейменувати. У разі невиконання законів місцевою владою, перейменуванням буде займатись облдержадміністрація.

«ХВ»: Пане Олесь, не завжди, а це ми спостерігаємо в аспекті декомунізації як цивілізованого явища, вектор мислення збігається у держави і суспільства. Чи так це в контексті України?

– Держава, у більшості випадків, демонструє готовність до змін лише на словах. Приймаються лише ті закони, на які дає добро Росія. Значна частина суспільства більш просунута ніж влада, хтось же погоджується із владою, але є і такі, що дивляться на владу в Росії. Питання, якої ж частини більше? Європейська та демократична частина повинна просувати свої ідеї. Якщо є можливість, то варто просувати через державні органи…якщо такої можливості не має, то займатися треба просвітницькою діяльністю. Це конкурента боротьба та важливо, чиї ж ідеї сильніші.

«ХВ»: До яких наслідків, як негативних, так і позитивних, може призвести процес декомунізації?

– Комуністичний лад в Україні був ладом людиноненависницьким, який призвів до мільйонів жертв й до трагічних подій, до тиску на національну культуру та на зміну у демографічній ситуації. Цей лад став своєрідним новим компонентом нового етапу Російської імперії, завданням якої було підпорядкування інших народів. Тому, як і гітлерівська Німеччині мала пройти процес денацифікації (ред. – система заходів із звільнення економіки, політики, культури, ЗМІ та юриспруденції колишнього Третього рейху (Німеччини та Австрії) від впливу та наслідків націонал-соціалізму після Другої світової війни) , так і народи, які перебували під тиском комуністичного Кремля мають пройти процес декомунізації. Наприклад, країнам Балтії це вдалося зробити швидше.

Україна процес декомунізації ще не завершила. А ми почали боротися ще в середині 80-х, коли вимагали ліквідацію впливів парткомів в університетах. Україна цей процес не довершила і 91 року. Загальмувала, а тому, навіть на рівні топоніміки, у нас залишилось багато міст, селиш з комуністичними назвами, безліч вулиць. Це впливало на підсвідомість і давало підґрунтя для зростання колабораціоністів, спрямованих на єдиний гуманітарний простір із Росією. Частково це стало і причиною подальшої військової агресії з боку Росії.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: ЖИТЕЛИ ГОРОДА РАССКАЗАЛИ, СТОИТ ЛИ ПЕРЕИМЕНОВЫВАТЬ УЛИЦЫ ХЕРСОНА

Декомунізація – це, з одного боку, відновлення історичної справедливості, повернення до історичних джерел. А, з іншого боку, і захист українського суспільства.

«ХВ»: На вашу думку, які факти з національної історії ХХ століття мають стати показовими для сучасного українського суспільства?

– Радянське минуле відкидати не варто, а от говорити варто про звільнення від наслідків комуністичного режиму. Радянське минуле було, люди народжувались, працювали. Маємо показувати позитивні приклади. Але ніхто не говорить, що треба забирати з української історії радянський час. Це було, це наша історія. Вона може бути неоднозначною, гіркою, але її треба вивчати та зберігати. Орієнтуватися маємо на героїв, жертовність, гуманізм та ідейність. Позитивних моментів в історії України дуже багато, їх треба знаходити та показувати.

«ХВ»: «Політика покаяння» (ред. – декомунізація, денацифікація) відіграє важливу роль, як для самої країни, так і для її зовнішньої політики (приклад – Німеччина, Балтійські країни). Чому в Росії ми сьогодні цього не бачимо?

– Росія – це країна агресор, світове зло, спрямоване на захоплення нових територій. І якби вона не називалась, Московське князівство, Російська імперія, СРСР, Російська Федерація, завжди спрямовувала свою політику на прирощення земель. Нацистська Німеччина теж самостійно не вилікувалась. Поки світова спільнота не влаштувала їй зовнішньої економічної блокади, процес був сповільнений. На Росію важіль тиску потрібен дуже сильний. А наразі важелі слабкі, тому ця країна буде «хворіти».

«ХВ»: Чи є якась межа в аспекті декомунізації? І як цю межу визначити?

– Денацифікація, наприклад, тривала десятиліттями. Це відбувалось швидко, але й досі продовжується. Підростаючому поколінню пояснюють усі жахи, небезпеки нацистського режиму в Німеччини. Варто розуміти, що не може бути компромісу між ґвалтівником та зґвалтованою. Ґвалтівник мусить бути покараний. Комуністичний режим – абсолютно зло…зло рафіноване. Його наслідки мають бути ліквідовані. А вже після треба показувати та пояснювати дітям, що спричинив цей лад.

«ХВ»: Чи спровокує декомунізація формування нової української свідомості/суспільства?

– Німеччина, поки не пройшла денацифікацію, не могла вилікуватись. В Берліні є розуміння й того, що потрібен і процес декомунізації. У Росії, на жаль, цього немає. Ця країна – нове світове зло, яке не піддається лікуванню. Що ж до України…ми на шляху формування нової свідомості та нових світоглядних орієнтирів.

До процесу декомунізації варто залучати науковців, краєзнавців, істориків. Наприклад, є Олешківська Січ і є Цюрупа. Що важливіше в історії України: Олешківська Січ, як елемент козачої історії, якою Херсонщина може та має пишатися, чи Цюрупа, як елемент комуністичної ідеології.

Розмовляла Юлія Соломахіна