Після травми в моєму житті не змінилося нічого, окрім способу пересування

Дмитро Щебетюк, блогер, телеведучий, фундатор ініціативи Доступно.UA – найвідоміша в Україні людина на інвалідному візку. Попри візок він стоїть на ногах значно міцніше, ніж тисячі його співвітчизників старшого та молодшого віку.

Про вік, до речі. Дмитро перебуває в топ-переліку молодих лідерів у віці до 30-ти років і в сотні Фокусу найвпливовіших людей країни. Він незримо присутній у житті багатьох людей. Моя подруга, письменниця та журналістка, гуляючи з дитиною на візку, паралельно перевіряє заклади свого міста на наявність пандусів. Можливо, й сам Дмитро не усвідомлює до кінця його здатність впливати на людей та здатність змінювати простір.

— Дмитре, три роки ви з програмою Доступно.UA досліджуєте, наскільки зручно жити в Україні людям з інвалідністю, чи можуть вони пересуватися самі, чи є в громадських закладах пандуси. Як ви оцінюєте масштаб проблеми у Києві та регіонах? Чи бачите зміни? Чи стало жити легше людям на візках?

— Зміни не глобальні, але відчутні. Але у мене враження, що ми підійшли до грані, за якою ця культура ставлення до людей із інвалідністю стане реальністю. 

До наших рекомендацій почала прислуховуватися влада. Ми, знаєте, що ми вже третій рік робимо своєрідну експертизу чи рейди – відвідуємо кафе та вивчаємо, наскільки заїзд у нього зручний для візочників. З цього починалася ініціатива. А зараз власники ресторанів та кафе звертаються до нас по рекомендації, коли хочуть зробити реконструкцію з урахуванням потреб людей з інвалідністю.

 З Івано-Франківська до нас зверталися з мережі «Делікація», зі Львова – «Фест-Локалем», їх перевіряли наші експерти. Ми консультуємо, що і як зробити, щоб це реально полегшувало життя, але щоб власник не переплатив на тих конструкціях. Ми зекономили одній мережі кілька тисяч євро на закупівлі спеціального пристрою – міні-підйомників, які абсолютно не зручні. Тим більше, в тому ресторані працюють переважно хлопці, які легко допомагають, якщо клієнт на візку. А часом я помічаю, що кафе саме робить зручності без жодних наших вказівок. Там, де облаштовано оптимально, даємо фірмові наліпки нашої ініціативи «Доступно.UA рекомендує» та рекламуємо цей заклад. Я бачу, як муніципалітет робить таке «пониження» в центрі, там де переходи, де бруківка на дорозі. Мені відправили проект дитячого смарт-майданчика для затвердження, щоб я вказав, чи ОК він для людей з інвалідністю. Консультувалися з нами і Пінчук-Арт-Центр, у них непогані вбиральні, але необхідний ще пандус на вході. Вони ще не зробили, але треба їм нагадати. З ВДНГ ми маємо меморандум, але у них наразі нема фінансування під проекти.

Але я хочу сказати, що зміни відбуваються не лише у свідомості громадян, влади чи бізнесу. Я думаю, що багато що змінюється у людей з інвалідністю.

— Що ви маєте на увазі?

— Проблема патерналізму. Знаєте, з одного боку життя для інвалідів не облаштоване, з іншого – суспільний та держаний дискурс такий, що держава повинна забезпечувати людину з інвалідністю, туди зводити, туди сходити. Це абсолютно не мотивує до самостійного життя, до того, що слід заробляти гроші. 

«ЗахідFest» – чудесний львівський фестиваль – запропонував людям з інвалідністю приїхати подивитися. Їм платили квитки, проїзд та проживання. Треба було погодитися лише на видатки супроводжуючого, яким пропонувалися непогані знижки. Дехто відмовився від поїздки через це. Хоча захід був чудовий, на фестивалі були добре облаштовані платформи. Я жив у наметі, мені допомогли піти в душ. Організатори через таку ініціативу були в мінусі, але це було круто. І народ знехтував пропозицією, відмовився від вражень та поїздки. Послухайте, коли у мене трапилася травма, то я дав собі рік на реабілітацію (це обов'язково, це фундамент, на якому будуєш подальше життя), а потім вирішив: у твоєму житті не змінилося нічого, окрім способу пересування.

— І стали майстром спорту з плавання?

— Так. І увійшов у резерв паралімпійської збірної стрільби з лука. Але, якщо говорити про зміни ментальності, то у мене є позитивні приклади. Одна дівчина на візочку, коли побачила мою подорож у метро й інші блоги, вирішила собі поїхати в село маршруткою.

Інша, яка завжди літала літаком, дала собі слово спробувати подорож самій по Україні залізницею. Одна дівчина, вона має травму шийного відділу хребта, почала вести відеоблог, ми назвали «Доступно. Б'юті Блог». У першому блозі вона розповіла про травму, а далі розповідає про тенденції моди і вчить, як робити мейкап. Є ще блог «Доступно. Смачно» – кулінарний блог. Ми це називаємо нормалізацією інвалідності – жодної героїзації чи жалю. Ці блоги зараз на паузі, бо не маємо оператора. 

Але, повертаючись до грошей. Ми запланували проект «Секретна подорож», куди маєш внести гроші, хай неповну суму – не дві з половиною тисячі гривень, а п'ятсот. Ми шукаємо фінансування, але людина має зрозуміти: за задоволення та враження треба платити.

— А легко людині з інвалідністю влаштуватися на роботу?

— Моніторингу я не робив. Але я сам влаштовувався на роботу. Я влаштовувався двічі, і у мене було багато пропозицій, у тому числі високооплачуваних вакансій, вони просто не збігалися із моїми запитами: я люблю активний спосіб життя, подорожі, мені потрібний час для реалізації моїх ідей, тому я не міг дозволити собі з 10 до 19-ї.

І особисто моя думка: чи є ти людиною з інвалідністю чи без інвалідності, ти роботу знайдеш. Можливостей зараз море. Навіть, якщо ти не маєш комп'ютера, але маєш мінімальний доступ до Інтернету, то ти можеш написати допис у ФБ, пояснити, що хочеш здобути професію, як не крути – ФБ допоможе. Це точно, перевірено. Та й мене це рятувало, бо коли я був майже на нулях, то завжди знав, що знайду роботу. 

Але, якщо брати об'єктивно, роботу знайти важко. Важко, бо багатьом потрібна стороння допомога, потрібна комунікація із незнайомими людьми. Ти повинен вміти забезпечити її собі. Я мобільний. Але я все хочу зробити експеримент – дістатися кудись, жодного разу не крутнувши обручі коліс. Так щоб всюди допомагали люди. Зняти відео, як на кожному кроці мені допомагають, кудись підвозять. Хочу це зняти, щоб показати, що це можливо.  Завжди є люди, які допоможуть: навіть, якщо ти взагалі не можеш крутити обручі, ти можеш говорити. 

Я після травми не зразу почав їздити та подорожувати, я також мав певні страхи: як я подолаю бордюри, як там інше. Таким самим етапом було перебороти стан про те, що я зможу їздити громадським транспортом. Абсурдний страх поразки – що ніхто не допоможе, а ти залишишся. Але реальна сторі: нікого не було, я один на зупинці, закидую колеса, а десь нізвідки з'являється хлопець, який мені допомагає, хоча нікого не було. А це все марні страхи. Автобус не поїде, якщо ти не почнеш з'їжджати. Люди почнуть допомагати, якщо ти почнеш робити бодай щось.   

— Ви колись були телеведучим на паралімпійській студії. А як із дикцією, самі працювали?

— Я коли починав працювати телеведучим, зрозумів, що треба говорити чіткіше. Почав, читаючи книги, озвучувати їх. Тобто і читаєш, і озвучуєш книгу, правильно артикулюєш все. Вдома я, коли тренуюся, то слухаю аудіо-книги. Начитав «Тореодори з Васюківки», потім «Біле Ікло» Джека Лондона. Мрію озвучити «Джерело» Айн Ред українською, але там дуже довгі розділи. Потім виставляю це на ю-тубі.

— Ви на візку вісім років. Тобто в 21 рік ви зрозуміли, що візок – назавжди…

— Так ви що? Ой. Не лякайте мене. Назавжди? Серйозно? – він сміється. – Мені здається, що у мене в житті були певні непрості події й я був підготовлений, це для мене була чергова ситуація, яку треба подолати. І я давно її подолав. Коли мене питають про зневіру та депресію, то востаннє це було в 14 років, коли дівчина кинула. Ну такий я народився!

Якщо серйозно, раз у три-чотири роки мене настигає депресуха, пошук, перегляд світогляду, що може затягнутися на пару місяців. Люди здебільшого цього не помічають, хіба що близькі. Але, коли мені здається, що «жизнь – боль», то я просто їду на вулицю. Або найкраще – автостоп.

— Слухайте, ну не уявляю. В Європі автостоп є. А в Україні як їздити? Тут же не зупиняються?

— Найдовше я стояв у Білорусі. Чотири години під Бобруйськом. Я вирішив поїхати з Києва до Кам'янця та Чернівців, а потім захопився – поїхав до Луцька та Шацьких озер. А потім вирішив змінити маршрут та поїхав через Мінськ, через Білорусь до Києва.  

— Велика у вас команда?

— Є кістяк команди у Києві. Є координатори в регіонах. На тому чи іншому етапі нам допомагали двісті людей, волонтери, які збираються під проекти. Інша справа, що під серйозні проекти потрібне фінансування. Ми іноді самі вкладаємося, нам вдалося провести форум інклюзивності за дуже невеликі гроші (платили тільки за їжу та оренду техніки), хоча, зазвичай, такі заходи коштують сотні тисяч гривень. А часом, коли підписники нашого акаунту підкидають, то можемо зробити більше, пандус до сцени зробили. 

Але якщо говорити про майбутнє, то ми лише формуємо довгострокові стратегії. 

Тобто раніше у мене було як. Є конкретні короткострокові цілі, до яких я йду. Вони змінюються, я це сприймаю – ОК, формую інші. Після травми була ціль – реабілітація та спорт, сім-вісім годин на день процедури. Потім я вже хотів у збірну паралімпійську зимову. Я тоді на реабілітації познайомився з призеркою по лижах, загорівся. Думаю, що там і гонорари нормальні. А далі почав займатися плаванням, плавання мені зайшло. Хотів поїхати з паралімпійцями на плавання. Потім мені подобалося стріляти з лука, я займався в кайф, отримував від цього гарні результати, за півтора роки стрільби з лука потрапив у резерв, хоча в плаванні пахав, працював до майстра чотири роки. Потім з'явилася ініціатива, не було часу.

Зараз для себе не маю ніякої Цілі. Але є короткі цілі, бо – маючи їх – легше рухатися. Але у мене є відповідальність. Ініціатива ДоступноUA потрібна дуже багатьом людям. І я не можу дозволити собі просто так: переклинило – то й поїду автостопом чи взагалі кудись поїду. У мене є Наталка Павленко, команда – і втекти не вдасться.

Навіть у моменти розчарувань ти не можеш скласти руки, забити на проекти, бо поряд люди, які над цим працюють. Якщо ти складаєш руки, то їхня праця піде нанівець. Але найменше, чого я хочу – щоб через мене, мою діяльність чи бездіяльність розчаровувалися люди. Я лінивий, але відповідальний. Мені нормально пересуватися країною, містом, світом – зручно. Я можу організувати допомогу і вирішити проблему. Особисто мені нормально. Але багатьом це потрібно.  

— Мені здається, у Бога є для вас план.

-Так? Він не міг би зі мною поділитися? Бо у мене не так вже добре з плануванням.