Право на сім’ю: як Україна долає «інститут сирітства»

Українські можновладці за активної підтримки волонтерів та активістів взялися подолати інститут інтернатних закладів у нашій країні. Для цього розпочали реформу деінституціалізації дітей-сиріт. І вже до 2026 року планують повністю закрити усі "сиротинці" в Україні, а кожну дитину звідти – забезпечити родиною.

Найкращим рішенням для дитини є збереження її біологічної сім’ї, переконаний нацiональний директор Міжнародної благодійної організації "Благодійний фонд "СОС Дитячі містечка Україна" Андрiй Чупрiков, тому організація визначила своїм пріоритетом зміцнення сімей, у яких діти з різних причин перебувають в ризику втрати батьківського піклування. Пан Андрій поділився з сайтом "24" "рецептом", як Україні позбутися "сиротинців" та забезпечити усім дітям право на сім'ю, а також – чому цукерки на свята – це не благодійність, та чому профілактика сирітства рентабельна для держави.

Пане Андрію, розкажіть про ситуацію з сирітством в Україні та про вашу роботу.

Найбільша проблема сирітства в Україні – це соціальне сирітство, коли фактично батьки у дитини є, але з різних причин, здебільшого – через складні життєві обставини, вони не можуть піклуватися про дитину. Наша організація в Україні почала свою роботу в 2003 році якраз із профілактики соціального сирітства. Потім була відкрита "СОС Дитяче Містечко" в Броварах, у 2006 році, коли почали працювати над створенням сімей для дітей, позбавлених батьківського піклування та дітей-сиріт. У 2012 році ми почали роботу в Луганську і Луганській області. І сьогодні продовжуємо цю роботу, а також – в Києві є центр для дітей і сімей у складних життєвих обставинах, в Подільському районі. Він з 2003 року і почав свою роботу. Плюс ми працюємо з профілактики соціального сирітства в Броварах, Старобільську, Сєвєродонецьку і зараз відкриваємо центр у Станиці Луганській. Ми єдина з міжнародних організацій, що працює в "ЛНР", в Луганську, де підтримуємо 3 прийомні сім'ї та один дитячий будинок сімейного типу, який почала підтримувати ще до війни, в рамках окремого проекту по надзвичайної ситуації.

На сьогоднішній день у нас в програмі профілактики сирітства близько 700 сімей у двох областях України, і близько 130 дітей перебувають під нашою опікою в прийомних сім'ях та дитячих будинках сімейного типу в Київській і Луганській області.

Хто і яким чином визначає потенційну небезпеку "сирітства" для родини?

Визначення сімей в складних життєвих обставинах законодавець чітко прописав – хто ними може бути. Хоча насправді там досить широкий спектр. Самотня мама, яка втратила роботу, – це вже СЖО, п'є тато – теж. Ми співпрацюємо з державними структурами, службами у справах дітей і молоді. Вони до нас направляють. Але в тому ж Подільському районі, де працює наш центр, тільки 16 сімей з 200, з якими ми працюємо, спрямовані службою, інші – по самозверненнях. Ми працюємо вже 15 років, нас знають. Знають про те, що 80% сімей з нашим супроводом вийшли з кризи, діти залишилися в сім'ях. Тому сім'ї до нас звертаються і приходять. Ми робимо оцінку потреби сім'ї і на основі цієї оцінки приймаємо рішення – чи брати сім'ю в проект і які послуги повинні бути для сім'ї дітей.

Ситуація така, що наші громадяни, сім'ї, не довіряють державним структурам, в тому числі центрам соціальних служб, плюс центр соціальних служб не має тих ресурсів, які є у нас.

Ми на одну дитину в родині СЖО, на послуги, що надаються, на місяць витрачаємо близько 800 гривень. Питання – чи мають такі гроші, навіть в Києві, ЦССДМи – риторичне. Але "вартість" дитини в сім'ї СЖО, тобто – профілактика сирітства, набагато нижча, ніж вартість якісної опіки, коли дитина перебуває в прийомній сім'ї або дитячому будинку сімейного типу. У наших програмах на тих дітей, яких ми підтримуємо, ми витрачаємо близько 400 євро на місяць на одну дитину. Це не рахуючи того, що дає держава, два прожиткових мінімуми.

Але насправді це далеко не велика сума. В Австрії, наприклад, на дитину в прийомній сім'ї витрачається від 120 до 180 євро в день. Якісна альтернативна сімейна опіка коштує дорого. Тому для держави важлива профілактика, вона набагато дешевша. І міжнародна практика свідчить, що 1 євро, інвестований в профілактику, дає 8 євро інвестицій. Прибуток у 8 разів. А коли ми працюємо з наслідками, коли дитина вже пішла з біологічної сім'ї і перебуває навіть не в інтернатному закладі, а в прийомній сім'ї, то це співвідношення вже – 1 євро до 1.

Ваші фінанси – звідки?

Якщо взяти за 100% наш бюджет для сімей, якими ми опікуємося, то 13% – це те, що держава безпосередньо фінансує в прийомні сім'ї та дитячі будинки сімейного типу, які перебувають під нашим супроводом, це два прожиткові мінімуми і заробітна плата батькам. 1% – те, що ми отримуємо від благодійників в Україні, найчастіше це міжнародні транснаціональні корпорації, які співпрацюють з нами. Все інше – це гроші із Західної Європи, це Німеччина, Швеція, Австрія, Нідерланди. Це гроші, які наша організація там збирає з фізичних осіб, корпорацій, державних організацій.

А український бізнес до подолання сирітства якось долучається? І наскільки успішно?

Наш український бізнес до фінансування соціальних проектів з профілактики сирітства залучається по-різному. У транснаціональних компаній це закладено в їхніх політиках, вони зобов'язані займатися корпоративно-соціальною відповідальністю. У тому, що в українського бізнесу є недовіра до благодійності, часто винні самі благодійні проекти. Всім відомий проект "Лікарня майбутнього", на який ми всі жертвували (я особисто кілька разів посилав туди смс), досі не побудований. Величезна кількість людей жертвувала, а тепер ця величезна кількість знає, що проект цей провальний. І таких не одиниці. Нема довіри. А найважливіший фактор в благодійності – довіра. А у нас в країні немає довіри ні до держави, ні до бізнесу, ні до благодійників, ні один до одного, на жаль. Те, що у нас повинно стати національним проектом – створення довіри в країні в цілому і один до одного.

Тільки потрібно ще й правильно жертвувати. Бізнес любить на свята їздити в дитячі будинки і роздавати тоннами цукерки. Наскільки це мудра благодійність – для мене як експерта з 15-річним стажем в благодійності це велике питання. Які завдання вирішують бізнес і люди, коли їдуть на 3 свята в році з тоннами цукерок до сиріт? Надзавдання нашої організації – кожна дитина повинна жити в сімейному оточенні, в люблячій сім'ї, яка нею опікується.

Заради цього ми працюємо. Це непросте завдання, але посильне. Наші найближчі сусіди – Польща, Румунія, Угорщина – це завдання вже успішно вирішили або вирішують. Упевнений, що і ми його вирішимо. Про це говорить і той факт, що збираються експерти і представники влади, і місцева влада, і говорять про те, як провести деінституціоналізацію дітей-сиріт. А означає це слово всього-на-всього – закриття всіх інтернатних установ, де перебувають діти, і створення необхідних послуг, щоб сім'ї, в тому числі сім'ї СЖО, могли отримувати якісні профілактичні послуги.

Скільки Україні потрібно часу, щоб подолати інтернати?

У моїй практиці це вже третя спроба деінституціалізації в Україні. Але сьогодні вона якісніша, на більш високому рівні, задіяні в ній усі сторони – громадський сектор, благодійний, держоргани на національному, обласному та місцевому рівнях. Поки що стоїть завдання до 2026 року закінчити реформу деінституціалізації. Не так багато, але й не так мало часу, щоб кожна дитина жила в сім'ї.

Від кожного з нас це залежить – ми повинні розуміти пріоритетність того, що кожна дитина має право жити в сім'ї.

Часто є такий погляд, що моя дитина повинна жити в сім'ї, а тітки Маші, чий чоловік п'є – в інтернаті, і немає розуміння, що і тітки Маші дитина повинна жити з тіткою Машею, а чоловікові її потрібно допомогти вилікуватися, як у розвинених країнах . Наприклад, у Великій Британії дитина має право вимагати від держави допомоги для своїх батьків, щоб забезпечити своє життя в родині. Україна ратифікувала конвенцію про права дитини, де чітко вказано право дитини на сім'ю. І Україна не має іншого шляху, з урахуванням наших європейських прагнень, як організувати все так, щоб діти жили тільки в сім'ях.