Ситуація із Саакашвілі розгортається в кращих традиціях індійського кіно

Протягом останнього місяця в інформаційний простір України було зроблено кілька вкидань, які мали гучний резонанс. Про те, що інформаційні «бомби» не вибухнуть, якщо на них не реагувати, соціальний психолог Олег Покальчук попереджав ще три роки тому, коли ми тільки починали усвідомлювати, що проти України ведеться інформаційна війна. Як він пояснював в одному з інтерв'ю, «ямка, об яку ви спіткнулися, була створена саме для того, щоб ви звернули на неї увагу, і залякати вас».

Укрінформ звернувся до Покальчука з проханням допомогти розібратися на останніх прикладах, які «ямки» на інформаційному полі краще обійти, аби не «не закопуватися» в них на радість ворогу, а в яких випадках реагувати справді потрібно, і як саме.

— Заяву ватажка так званої «ДНР» Захарченка про «створення Малоросії» прокоментували чи не всі перші особи нашої держави, а потім і світові лідери. Виходить, що шляхом осуду і спростування вона була поширена у всьому світі, на що, напевно, й розраховували її автори. Чи не була така увага до неї надмірною?

— Про "весь світ" – це сильне перебільшення! Та й особливість сучасної преси – пріоритетно ретранслювати дурниці, бо вони бавлять маси. Відповідальні люди користуються іншими джерелами інформації. Те, що наші перші особи жваво заходяться коментувати різні дурниці, – то для цього великого розуму не треба, і вони наслідком виглядають трохи краще, ніж ідіоти, яких вони коментують.

Правильна реакція була в українського громадянського суспільства – кілька днів несамовитого реготу. Розумно було б, якби оцінку таким заявам давали психіатри, а не влада.

Але треба також зауважити, що громадяни вимагають реакції від "влади" в цілому, не дуже переймаючись, треба воно, чи ні. В цьому сенсі влада мала б на якомусь співмірному рівні, устами якогось речника, а не посадовця, блискавично і стисло назвати телепнів телепнями, таким чином задавши тональність загальної реакції. Але "влучно і блискавично" – це не про нас, на жаль.

— Інформаційні сайти «органів влади» окупованих територій чи не щотижня повідомляють про затримання «українських диверсантів». Перевірити цю інформацію наші ЗМІ не можуть, офіційні органи не коментують, але й ігнорувати її ніби не зовсім правильно. Як діяти у такій ситуації?

— Тут ігнорування цілком доречне, бо така інформація ворога розрахована насамперед на його внутрішню аудиторію для підняття морального духу. Її треба брати до відома, допомагати компетентним людям у перевірці фактів, якщо є така можливість, але не вкидати це лайно на суспільний вентилятор.

— Після скандалу з подачі NYT з нібито українськими двигунами до північнокорейських ракет президент Порошенко доручив розслідувати можливість заволодіння Північною Кореєю українськими ракетними технологіями і запросити в Україну автора статті. Чи не варто було б, на вашу думку, в цій ситуації більше педалювати на необхідність міжнародного розслідування і в згаданій у статті Росії? Адже складається враження, що у світі існує «презумпція винуватості» України. 

— Ні, не треба нічого педалювати – тут загалом реакція була і є технологічно правильною, включно з паузою.

За великим рахунком, світові начхати на Україну, як і на більшість країн, від яких ані загрози, ані прибутку. Єдина країна, яка зацікавлена в такому розслідуванні, – це США, але вони й так усе знають. Не треба ототожнювати сумнівний допис у «Нью-Йорк Таймс» з позицією Конгресу чи Сенату.

А з українського боку зроблено непоганий інформаційний контрхід, і досить!

— На своїй Facebook-сторінці поруч із посиланням на далеку від об'єктивності статтю нідерландських журналістів про ультранаціоналістичні партії в Україні ви написали: «А ви і далі пильнуйте стандартів ВВС!». А яких стандартів, на вашу думку, мають дотримувати українські ЗМІ в нинішній ситуації?

— Стандартів часів війни, як робила та сама "БіБіСі» під час Другої світової, – все має бути спрямоване на перемогу своєї країни.

До слова, мем про "стандарти" походить від силувань ліберальних проросійських західних кіл нав'язати нам статус максимального сприяння для інформаційних атак російського агресора та їхніх колаборантів.

Якщо ви вийдете з кириличного гетто і почитаєте оригінальні приписи «БіБіСі» та інших сучасних медіакорпорацій , ви не знайдете там умов для пропаганди, наприклад, джихаду, який від «руського міра» мало чим відрізняється.

— Російські ЗМІ пишуть про Україну «або погано, або нічого», а хтось із російських опозиційних політологів жартома узагальнив, що вони подають українців як «братній фашистський народ, якого ніколи не було». А скільки Росії має бути в нашому інформпросторі? Які їхні новини заслуговують на появу в ньому?

— Я не бачу жодних підстав щось писати публічно про Росію сьогодні, за винятком звернень до міжнародного судочинства. Це достатньо нудна тоталітарна країна, яка інтенсивно займається самознищенням – поки що культурним.

Є кілька авторів, які пишуть про це дотепно, кваліфіковано і принципово, як, наприклад, Віталій Портніков. Для розуміння "середньої температури по палаті" цього цілком досить. Решта тем має бути компетенцією розвідки, контррозвідки і прокуратури.

Перед нами ж на Заході лежить модерний світ 21 століття, вже й фізично досяжний через «безвіз», а ми ще досі обговорюємо, наскільки нам публічно має бути цікавий ведмідь з ядерною балалайкою.

Якщо вже є якась пекуча необхідність діалогу з росіянами, то лише після чіткої відповіді на запитання: "Чий Крим?". І якщо чуєте: "Не всьо так просто…",  тоді зразу кажіть "До побачення!".

— Чи можлива в Україні єдина інформаційна політика з урахування того, що частка державних ЗМІ дуже незначна, а впливу на приватні держава не має?

— Гіпотетичо можлива. Стратегічно вона визначається Конституцією, оперативно – євроінтеграційними та НАТО-орієнтованими процесами, тактично – рішеннями РНБО, обов'язковими до виконання, а не до нових бла-бла-дискусій. Питання за малим – чи суспільство дійсно готове за це платити з власної кишені, а також фактом зменшення власного комфорту.

Але ми чудово розуміємо, що влада традиційно заграє зі всіма майбутніми виборцями, хоча це фатальна помилка, тому практично на це мало шансів.

— У нашому інформаційному просторі досі існує навіть термінологічний різнобій, наприклад, того ж Захарченка називають главою ДНР, ватажком ДНР, лідером бойовиків тощо. Це нормальна ситуація чи чиєсь недопрацювання?

— Ми не можемо змусити людей вживати одну термінологію. Але завдяки цьому ми розуміємо, хто на чиєму боці, що значно краще, ніж ілюзія фальшивого єднання всіх зі всіма.

— Українським інформаційним простором маніпулюють не тільки з-за кордону, наші політики теж роблять це у власних інтересах. Приміром, позбавлений українського громадянства Міхеіл Саакашвілі готує своє повернення в Україну за всіма законами піару. На яку частку публічної уваги заслуговують події на кшталт цієї?

— Ситуація із Саакашвілі трагікомічна, бо вся його безмежна відданість Президенту і не менш безмежне розчарування відбувалися на наших очах у кращих традиціях Болівуду – індійського кіно з його галасливістю, пафосом і пишними декораціями.

І я б не сказав, що він робив і робить щось за законами піару – це все такий довгий красивий грузинський тост, не більше. А піар – це зв'язок з громадськістю, а не повернення раджі верхи на білому слоні.

Те, що позбавлення його громадянства – абсолютно невиважений, шкідливий для іміджу країни жест особистої помсти, бо «останнє громадянство» в цивілізованому світі не дозволено забирати, не перетворює Саакашвілі автоматично на виваженого і ефективного політика. Ця подія має бути кваліфікована з точки зору норм міжнародного права і конфлікту в законодавчому полі, а не особистих претензій на монополію влади чи, навпаки, реванш.

— На які новини в інформпросторі ви особисто звертаєте увагу як читач і як соціальний психолог?

— Я працюю з інформацією професійно, і медії аж ніяк не є для мене її достовірним джерелом. Знаючи, хто власник, достатньо заголовку, далі можна не читати. А в деяких виданнях взагалі достатньо їхньої назви. 

Новина – це три рядки в межах години, а не коли дівуля з екрану, перекриваючи ютюбне відео, фальшиво драматичним голосом тиждень поспіль начитує довгу підводку, в якій сама не розуміє половини слів.

— Як нашим співгромадянам налаштувати внутрішній фільтр, аби відрізнити інформаційне «зерно» від «полови»? 

— Ніяк! Не варто витрачати час на пошуки чарівної палички. Це як із рекомендаціями стосовно харчування – скільки не пиши про здорову їжу, люди здебільшого однаково їдять і п'ють казна що.

Можна поставити собі прості запитання: чи ця інформація, а не те, що виходить, коли її вже хтось один раз «з'їв», робить особисто вас більш успішнішими і захищеними? Фізично ви краще почуваєтеся після цього чи гірше? У вас з'явилося бажання зробити щось хороше для людей, до яких ви добре ставитеся, чи ви після "новин" будете плекати нові неврози і страхи? Ви більше любитимете свою країну чи захлинатиметеся від огиди до неї?

Залежно від відповідей про те, з чого ви черпаєте інформацію для життєдіяльності, у вас чотири варіанти оцінки – ви розумна людина, "корисний ідіот", що несамохіть сприяє ворогу, колаборант або просто ідіот.