«Свобода і гідність кожної людини – ці дві цінності, які лежать в основі правозахисної діяльності»

Акція за звільнення азербайджанських політв’язнів під посольством у Києві.

Тетяна Печончик – співзасновниця і голова правління Центру інформації про права людини. Навчалася в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, у Гарвардському університеті (за програмою Ukrainian Research Institute), в Українській школі політичних студій та в Києво-Могилянській школі журналістики (програмі “Журналістика цифрового майбутнього”). У 2010 році захистила кандидатську дисертацію на тему «Концепт “свобода слова” в сучасному українському мас-медійному дискурсі» у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

Разом із колегами у березні 2014 року запустила Кримську польову місію. 2015 року стала лауреаткою міжнародної премії TOYP (Ten Outstanding Young People) в номінації «Мир і права людини».

– Будь ласка, поділіться історією свого залучення до правозахисного руху України. Чому Ви вирішили працювати у цій сфері?

– Зі студентських часів я була активісткою і обстоювала права студентства. На другому курсі мене обрали головою Ради студентів та аспірантів, а на третьому – віце-президенткою національної студентської асоціації, яка виступала за розвиток студентського самоврядування в Україні. Згодом права студентства переросли у ширшу сферу.

Ще під час навчання в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка я почала працювати в інформаційному агентстві УНІАН. Агентство саме започаткувало новий спецпроект «УНІАН-Права людини», і мені запропонували стати його координаторкою. Ми висвітлювали різні ситуації, де людина зіштовхувалася із несправедливістю і порушенням своїх прав з боку органів влади: про незаконно засуджених довічників, про міліцейські тортури, дискримінацію і багато іншого. Втім, проходили місяці і роки, а незалежного розслідування не відбувалося, винні не були покарані.

В якийсь момент я намалювала плакат і вийшла із родичами жертв під Генпрокуратуру вимагати справедливості. І тоді зрозуміла, що продовжувати займатися виключно журналістикою більше не можу. У 2012 році разом із Максимом Буткевичем і Мариною Говорухіною ми заснували Центр інформації про права людини.

–   Де Ви здобували освіту та знання із сфери прав людини?

–  Не знаю, добре це чи погано, проте юридичної освіти у мене немає. Я багато займалася самоосвітою, читала, відвідувала різні тренінги і зрозуміла, що права людини – це зовсім не те, про що писалося у шкільних та університетських підручниках із права.

Найбільший вплив на мене справила Міжнародна школа прав людини і громадських дій. Так, у 2011 році я потрапила до Москви на тижневу Літню школу з прав людини, яку вели тренери та консультанти Московської Гельсінської групи. Хочу окремо виділити Андрія Юрова та Ігоря Сажина – абсолютно фантастична пара тренерів, які розповідали про права людини через призму філософії, історії, психології і навіть фізики.  Вони заразили групу «вірусом прав людини» і показали багато вимірів, підходів та механізмів – що таке права людини, як еволюціонує це поняття і як їх можна захищати.

–  З якою тематикою у правозахисному русі Ви працюєте?

–  Наша організація працює із широким спектром прав людини – це запобігання тортурам, протидія дискримінації, моніторинг ситуації в Криму, реформування законодавства в інтересах прав людини і багато іншого. Якщо це все узагальнити, то можна сказати, що ми боремося за свободу для кожної людини в Україні. Свободу від насильства і тортур. Свободу від страху і стереотипів. Свободу слова і свободу вибору. Свободу бути іншим/іншою.

Інструментально ми виділяємо п’ять основних напрямків своєї роботи. Перший – це інформаційно-просвітницька діяльність: наприклад, через тематичні кампанії або роботу нашого веб-сайту, де ми на трьох мовах інформуємо аудиторію всередині країни та за кордоном про ситуацію з правами людини в Україні.

По-друге, це неформальна освіта і навчання: тут ми в основному працюємо з такою цільовою групою, як журналіст(к)и, проводимо для них тренінги, семінари з прав людини, недискримінації, ситуації в місцях несвободи, проблематики вразливих груп тощо. По-третє, це аналітична робота: ми готуємо різноманітні дослідження і доповіді у сфері прав людини. Наприклад, на початку липня презентували перше в України дослідження, що українці знають і як вони розуміють права людини.

І нарешті, це моніторингова діяльність (наприклад, документування порушень прав журналістів в Криму), а також адвокація і просування певних рекомендацій на національному і міжнародному рівнях – задля того, аби порушень прав людини в Україні ставало менше.

–  Чи доводилося Вам працювати із тематикою прав жінок?

–  Ми багато пишемо на гендерні теми і послідовно просуваємо використання фемінітивів в українській мові. Тут важливо все, навіть слова, яких добираємо, адже мова програмує навколишню дійсність.

Крім того, працюємо над тематичними інформаційно-просвітницькими кампаніями, наприклад, щодо ратифікації Стамбульської конвенції, яка спрямована на запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству. На жаль, в кінці минулого року ряд народних депутатів заблокували цей процес, бо злякалися слова «гендер» у тексті законопроекту. Чим ще раз продемонстрували на весь світ своє дрімуче невігластво. На жаль, через це наша країна часто тупцює на місці там, де інші вже пішли далеко вперед.

–   На Ваш погляд, які найбільші успіхи правозахисного руху в Україні?

– Найбільшим успіхом є те, що Україна – одна із небагатьох країн регіону, яка не скотилася до авторитарних недемократичних практик, і українські правозахисники, журналісти, громадянське суспільство в цілому відіграли в цьому важливу роль.

Ще одним успіхом на системному рівні є те, що у 2015 році вперше в історії України була прийнята Національна стратегія у сфері прав людини , а також п’ятирічний план дій для її реалізації. Поки що її виконання місцями шкутильгає, але вікно для змін залишається відчиненим.

–  Із якими викликами стикається сучасний правозахисний рух України?

–  Незважаючи на те, що причинами двох масштабних революцій в історії незалежної України були порушення прав і свобод людини (на Помаранчеву революцію українці вийшли через фальсифікацію виборів, коли відчули, що їх позбавляють права обирати владу, а на Євромайдан – через протест проти брутального побиття студентів), правозахисні організації поки що не стали впливовими авторитетними акторами, до думки яких прислуховується влада.

За три роки після Євромайдану відбулося непомітне «закручування гайок», яке не пропорційне військовій агресії Росії та безпековим ризикам. Свободи в Україні, за яку люди виходили на Майдан, стає все менше… На жаль, правозахисна спільнота не змогла цьому завадити. Так само, як і домогтися ратифікації Римського статуту чи Стамбульської конвенції. Багато над чим ще є працювати.

–  На Вашу думку, чи достатньо уваги правозахисний рух приділяє гендерній тематиці?

–  Важко узагальнювати, бо різні організації приділяють різну увагу цій проблематиці. Хтось фокусується виключно на цій тематиці, а для когось вона є «другорядною», «несерйозною», і це неправильно. Адже гендерна тематика в Україні включає ряд проблем, які досі стоять дуже гостро. Це і домашнє насильство, і засилля стереотипів, і низький рівень участі жінок у політичному житті, і нерівність у питаннях оплати праці, і неврахування ґендерного підходу в тих реформах, які відбуваються в країні, і нерозуміння населенням та законотворцями проблематики ґендерної рівності у цілому. Величезне поле для роботи, і мені особисто хотілося б, щоб на ньому більш активно себе проявляли «мейнстрімові» правозахисні організації, для яких гендерна тематика не є основним фокусом у їхній роботі.

–  Гендерне насильство – серйозна проблема, зокрема в Україні. На Ваш погляд, що слід зробити, аби змінити ситуацію на краще?

–  Завдяки зусиллям багатьох жіночих і правозахисних організацій проблема гендерного насильства протягом останнього десятиліття була виведена з тіні, але це тільки перший крок для її вирішення. Ще треба зробити цілий комплекс заходів, щоб рівень домашнього насильства серйозно зменшився.

На законодавчому рівні треба ратифікувати вже згадану мною Стамбульську конвенцію та прийняти законопроект №5294 про запобігання та протидію домашньому насильству. Найважливішим у цьому законопроекті є криміналізація домашнього насильства. Адже існуючі важелі впливу на ситуацію не є ефективними: поліцейський може скласти протокол, і кривднику максимум дадуть громадські роботи до 70 годин або 15 діб арешту.

Крім того, закон про протидію домашньому насильству розширює коло суб’єктів, які підпадають під дію цього закону (зокрема, і за ознакою сексуальної орієнтації), запроваджує нову систему надання допомоги постраждалим і визначає коло державних суб’єктів, які мають брати участь як у попередженні насильства, так і в наданні допомоги постраждалим.

Наступний крок – це ефективна імплементація цього закону, навчання чиновників, які будуть причетні до його впровадження. Крім того, важливо і далі проводити роз’яснювальну роботу, щоб потерпілі не соромилися «виносити сміття з хати» і не боялися звертатися до поліції, а правоохоронні органи вміли ефективно діяти в ситуації гендерного насильства.

–  Що або хто Вас найбільше надихає у Вашій правозахисній діяльності?

–  Свобода і гідність кожної людини – ці дві цінності, які лежать в основі правозахисної діяльності. Я не сприймаю це як роботу, це – моє життя.