Треба звикати до того, що мистецтво може бути не над людиною, а поруч

З відомим харківським скульптором, заслуженим діячем мистецтв України, кавалером ордена "За заслуги" III ступеня та почесного знака "Слобожанська слава", доцентом Харківської державної академії дизайну і мистецтв Олександром Рідним ми зустрілися в його майстерні, що на вулиці Галана в центральній частині Харкова.

Майстерня була побудована у 1930-х роках спеціально для скульпторів, висота скляної стелі, що має розсіювати світло — 6 метрів. Розташована у дворі знаменитого будинку "Слово", де мешкали представники плеяди відомих діячів української культури, які стали жертвами сталінських репресій: до 1938 року були репресовані мешканці понад 40 квартир. Більшість з них розстріляли в урочищі Сандармох на Соловках.

— Олександре Миколайовичу, чи правильно буде сказати, що сам дух майстерні налаштовує на піднесений лад?

— Піднесений лад для мене пов'язаний з реалізацією чергового творчого задуму, але, погоджуся, це зручна майстерня, і я її орендую. У морози тут не до піднесення: центральне опалення відключено через дорожнечу, і взимку топимо дровами звичайну залізну пічку-"буржуйку". Знайомі скульптори так і кажуть: "Підемо до Рідного погрітися, заодно і попрацювати!"

— Прізвище у вас теж тепле, заохочує до спілкування. Звідки воно пішло?

— Все просто — я українець, і це прізвище моїх дідів-прадідів по батьківській лінії. Вони народилися на Слобожанщині, жили тут серед великої кількості родичів — рідних, кажучи українською, — і тут знайшли свій останній притулок. Правда, дід і прадід по материнській лінії мали прізвище Крупських, однак це ніяк не допомогло їм після революції 1917 року уникнути висилки на Далекий Схід — виявилися зовсім не рідними, а чужими для нової влади. Згодом рідна кров перетягнула моїх предків на Слобожанщину, де їх чекало нове випробування: Голодомор 1932-1933 років. Дивом, з п'ятьма дітьми на руках, вони залишилися живими. Знайшли у Харкові роботу на будівництві — значить, і нормований шматок хліба.

Коли я працював над Меморіальним комплексом жертвам Голодомору, який встановлено у 2008 році на в'їзді до Харківської області з боку Бєлгорода, то не по фотографіях, а по пам'яті відтворив у скульптурах батька, матері, сина та доньки пам'ятні риси членів моєї родини, сім'ї Рідних, особливо діда Миколи…

— Так ви місцевий?

— Саме так. Народився у вересні 1961 року в селищі Покотилівка під Харковом. Там закінчив школу, потім Харківське художнє училище. Ще через п'ять років — Харківський художньо-промисловий інститут (нині — Харківська державна академія дизайну і мистецтв). Служив в армії — на Байконурі. У 90-х працював на Харківській скульптурній фабриці, обирався заступником голови Харківського відділення Спілки художників України. Маю сім'ю. Син Микола теж скульптор, постмодерніст, встиг здобути популярність як один із засновників арт-групи "ЅОЅка". Але його творчість нехай оцінюють інші…

Я ж досі ціную своїх перших наставників, відомих педагогів-скульпторів. Серед них — Петро Юрченко, колишній безбатченко, у якого були свої рахунки з владою. Неформал і дисидент по життю, вчив мене сміливості відстоювати свої принципи. Любов Жуковська — авторка відомого пам'ятника студбатівцям, що біля Харківського національного університету імені Каразіна: у 1941 році ці хлопці пішли на війну просто зі студентської лави і майже всі полягли смертю хоробрих. Жуковська навчила мене відрізняти скульптуру від пам'ятника: якщо перше — це можливість самовираження митця, то друге — запит суспільства, соціальне замовлення. Для мене таким замовленням і став Меморіал жертвам Голодомору, за який я отримав орден "За заслуги"…

— У вашому послужному списку — до півсотні скульптур і пам'ятників у Харкові та області. І жоден з них не знесено в період "пам'ятникопаду" недавніх років. Збіглися можливості самовираження і соціальне замовлення? — Взагалі-то я проти знесення пам'ятників. Для мене, як і для будь-якого художника, це велика несправедливість: пам'ять про історію країни має бути збережено. Але настав час, коли своє, національне, державне, потребувало підтримки, і це теж частина історії.

Монумент "Україна, що летить", що встановлено у 2012 році на площі Конституції в центрі Харкова, над яким ми працювали разом з давньою колежанкою, скульпторкою Ганною Івановою, став відповіддю на вимогу часу. До речі, право реалізувати свій задум, де символом України зображена дівчина, яка спрямована вгору, нам дісталося за конкурсом. Як і створення встановленого у 2013 році в харківському сквері "Стрілка" пам'ятника Святому апостолу Андрію Первозванному на честь 1025-річчя хрещення Київської Русі. Або пам'ятника легендарному отаману запорізьких козаків Івану Сірку, встановленому у серпні 2017 року на Бурсацькому узвозі в центрі міста, де у 17 столітті височіла одна зі сторожових веж Харківської фортеці…

— Ваше ставлення до пам'ятника Леніну, який активісти знесли на площі Свободи восени 2014 року?

— Раніше я вже казав журналістам, що хотів би, аби у нас, як, наприклад, у Швеції, пам'ятники залишалися власністю скульпторів, а держава виділяла кошти на їх охорону, в тому числі від вандалів.

Додам, що брав участь у конкурсі на створення монумента на місці пам'ятника Леніну. З низки причин, у тому числі тривалих суперечок у середовищі конкурсантів та активістів, міська влада скасувала конкурс, і на місці пам'ятника Леніну відтепер будуть лише квіти, клумби. І це правильно. Якщо суспільство налаштовано агресивно, пам'ятника просто не повинно бути. Ніякого.

— Ваші скульптури відомих харків'ян — вдалий синтез особистого і суспільного?

— Вважайте це харківським патріотизмом. Адже саме тут працювали, прославляючи наше місто, а, отже, і Україну, професор математики Олександр Ляпунов та історик, ректор Харківського університету на початку 20 століття, він же — харківський міський голова Дмитро Багалій. Їх скульптури встановлені у 2010 році біля Північного корпусу університету імені Каразіна. Навесні 2016 року до них додалися бюсти трьох нобелівських лауреатів, життя яких пов'язане з Харковом: фізика Лева Ландау, мікробіолога Іллі Мечникова та економіста Семена Кузнеця.

— А невеликий пам'ятник безіменному загиблому велосипедисту, який встановлено на виїзді з Харкова по білгородській трасі?

— Це повага до пам'яті всіх велосипедистів, які загинули у ДТП. Зазвичай я працюю з бронзою, вважаю її найкращим матеріалом, тому що в нашому кліматі мармур під впливом морозу і дощів швидко втрачає привабливість. Але ця скульптура зроблена зі склопластику. Я переймався, що вона, встановлена на узбіччі дороги, без огорожі, опиниться без нагляду і її зіпсують вандали — а у випадку зі склопластиком пошкодження легко виправити. Правда, з 2017 року мого "Велосипедиста" ніхто не образив.

Для звичайних людей чим далі від політики — тим краще: менше агресії. І ще: я би спеціально зробив для вандалів дешеві об'єкти; нехай трощать, якщо силу дівати нікуди, а розуму бракує. Для скульптора створена ним робота завжди жива, рідна, член сім'ї. Прикро, коли вона стає жертвою свавілля.

— Сьогодні у саду імені Шевченка з'явилося чимало ваших робіт, створених у форматі малих скульптурних форм. Для вас, скульптора-монументаліста, це крок вперед?

— Для зарубіжжя такий скульптурний формат давно став звичним, поступово утверджується й у нас, і я його підтримую. Це інша ідеологія творчості: треба створювати те, що подобається людям, і тоді твої творіння будуть жити довго. І ще: людям, які втомилися від російської агресії, що затягнулася, хочеться доброго мистецтва.

До речі, проєкт "Сад ім.Тараса Шевченка", над яким ми з колежанкою Ганною Івановою працювали більше року, ініційовано владою Харкова. Задум у тому, щоб увічнити образи знаменитих земляків не у вигляді пам'ятників, а у вигляді звичайних скульптур у зріст людини, що встановлені прямо на траві. Так роблять в США і Європі. Ми вперше показали образ Володимира Вернадського — одного із засновників і першого президента Української академії наук, творця низки наукових дисциплін — як кухаря-аматора: він готує на керосинці український борщ за рецептом своєї бабусі, причому рецепт тут же відтворений. Або взяти новий скульптурний образ Іллі Рєпіна: художник стоїть з пензлем і фарбами біля мольберта у вигляді рами для картини і як би запрошує любителів селфі потрапити в "кадр". Режисер-новатор Лесь Курбас у роботі "Людина-невидимка" зображений босим, з капелюхом, який він тримає над знятими башмаками. А скульптурний Марк Бернес сидить собі на лаві, відпочиває у парку зі своїм собакою.

Загалом буде сім таких фігур, у тому числі скульптури актора Леоніда Бикова, співачки Клавдії Шульженко, композитора Ісаака Дунаєвського. Над цим працюємо.

Спочатку було хвилювання, чи зрозуміє нас публіка, адже наші люди з часів СРСР звикли до того, що мистецтво — це щось нетлінне, над людиною, як святий дух. А треба звикати до того, що воно може бути поруч з людиною. За кількістю відвідувачів біля наших скульптур переконалися: нас зрозуміли.

— А як з увічненням пам'яті загиблих бійців АТО? Це має бути "над" або поруч з людиною?

— По духу — "над", а за формою — поруч. Бійці, які віддали життя за батьківщину, це заслужили, їм — вічна шана. Інша річ, що питання проєктування меморіального комплексу біля станції метро "Захисників України" взяли під свій контроль не фахівці, а учасники АТО і активісти. Після конкурсного відбору, проведеного за підтримки Харківської ОДА, схвалили проєкт недавнього головного архітектора Харківської області Михайла Рабиновича: лаконічний куб, де у слогані "Герої не вмирають", особливо виділена частина слова — "мир". На сьогодні є ділянка землі, бюджетні кошти, розпочато роботи. Але я не впевнений, що представники різних, часом протиборчих, громадських організацій схвалять меморіал в готовому вигляді. Напевно, будуть різні думки і суперечки аж до акцій протесту. Але, можливо, пора перестати трощити. Творчість — процес, який не може бути прямолінійним, як би цього не хотілося любителям радикальних рішень. Гібридна війна, розв'язана Росією, і без того — трагедія для України. Ми нічого не забули. Життя продовжується з надією на нашу перемогу, і сьогоднішнє завдання образотворчого мистецтва, як і будь-якого іншого, вселяти людям оптимізм. Пам'ятники, які основані лише на експлуатації хворої теми, можуть залишитися без цінителів.

— Якби можна було влаштувати відкриту виставку усіх ваших робіт, самі провели би екскурсію?

— Звичайно, з радістю, хоча екскурсоводів у нас вистачає. Та не вистачає фахівців-галеристів, ентузіастів цієї справи. Незважаючи на те, що у Харкові діє три десятки виставкових залів — від Харківського художественого музею, Муніципальної галереї та галереї "Мистецтво Слобожанщини" до галерей "Єрміловцентр", "АВЕК", "Маестро", таких просторів має бути більше. Треба показувати, просувати роботи художників не тільки під дахом виставкових залів, тим більше, що скульптурні комплекси і мурали на це не розраховані, а у форматі спеціалізованих туристичних маршрутів. Наші провідні постмодерністи, починаючи з відомого автора муралів Гамлета Зіньковського, були б тільки раді. Додам: його успіх у тому, що він не просто талант, він аполітичний, він поет мурала і успішно намагається своєю творчістю стабілізувати ту ситуацію, коли в голові у людей — війна…

Поки що про наших нових постмодерністів більше знають за кордоном, ніж на батьківщині. Не варто покладатися на Мінкульт, який не поспішає впроваджувати суперсучасні виставкові технології. Необхідна ініціатива знизу і ентузіасти, які з цими проблемами впораються.

— Однак є галеристи, які просувають неоднозначне мистецтво. На мій погляд, це не "над" і не "поруч", а десь на рівні некрофілії. Зокрема, у Києві анонсовано відкриття китайської виставки Body Worlds, де покажуть тіла померлих людей, збережені методом пластинації. Ці виставки їздять по світу і збирають чимало людей, але критики-мистецтвознавці, як і правозахисники, їх критикують. Так хороші вони чи погані?

— Справжнє мистецтво має бути здоровим за змістом. У кунсткамерах по всьому світу теж показують заспиртованих уродівв. Це може бути сприйнято як форма розширення кругозору глядачів, але завжди потребує коментаря фахівців. Відгуки на виставку у Києві можуть бути цікавіші за саму виставку. Тим більше, що, як я чув, такі виставки заборонені у Франції, Ізраїлі, Чехії, Росії і в деяких штатах США.

— Значить, треба постійно вчити людей вмінню розбиратися у мистецтві, правильно оцінювати його твори.

— Звичайно, треба. У Харкові вже тиждень не припиняється галас навколо відкритого біля зоопарку фонтану з механічними мавпочками, які грають на музичних інструментах. Одним фонтан подобається, і вони охоче фотографуються з дітьми біля нього, інші обурені: хіба це твір мистецтва, мовляв, знову гроші з міського бюджету витрачено на дурниці. Але мавпочки зовсім не претендують на те, щоб вважатися твором мистецтва. Їхнє завдання — розважати, і тому сам проєкт — цікава композиція, не більше того. Як кімната сміху. Людям в хвилину відпочинку подобається і те, і інше. А в іншу, серйозну хвилину, вони прийдуть з квітами на меморіали загиблих за батьківщину, щоб віддати данину їх пам'яті.

Довідка: роботи Олександра Рідного зберігаються у столичному національному художньому музеї України, а також в музеях Німеччини, Франції, Британії, Росії, Польщі, Японії.