«В Україні має створюватися армія 21 століття» — Віктор Муженко

Під час прес-конференції за підсумками засідання Військового Комітету НАТО, який відбувся 22 травня, його голова, британський Головний маршал повітряних сил Стюарт Піч був по-військовому лаконічним. Хоча ситуація від початку була неординарна. Адже напередодні, ввечері 21 травня, стало відомо про звільнення з посади начальника Генерального штабу – Головнокомандувача ЗС України генерала армії України Віктора Муженка, який на той час вже прибув до Брюсселя для зустрічі з колегами в штаб-квартирі НАТО.

«Ми вже тривалий час співпрацюємо з Україною, як важливим партнером. Генерал Муженко проінформував нас про поточну безпекову ситуацію. Ми зробили окремий наголос на продовженні оборонних реформ в Україні, й поліпшенні координації дій між союзниками у цьому сенсі. Що стосується самого генерала Муженка і персон на чолі Збройних Сил – це, зрозуміло, є справою української влади», – зазначив Стюарт Піч.

Подумалося – за кожним таким рішенням української влади – жива людина. Емоційно можна зрозуміти, чому генерал армії України Віктор Муженко утримався від негайного спілкування з пресою після новини про власну відставку. Кореспондент Укрінформу скористався особистою історією військової служби поряд та під керівництвом НГШ протягом попередніх двох років, і вже колишній начальник Генштабу погодився на коротку зустріч. Отже, говорили про все. Зрозуміло – про відставку. Але це не було головним. Набагато більше генерала Муженка турбували проблеми безпеки, які нікуди не поділися, подальший розвиток Збройних Сил та їх спроможності протистояти російській збройній агресії.

— Вікторе Миколайовичу, як колеги по НАТО сприйняли вашу відставку?

— Сьогодні під час зустрічі у форматі Україна — Військовий Комітет НАТО ця ситуація була вже зрозумілою. Подякували практично всі, хто виступав, і після підходили персонально – за співпрацю, за розуміння. З багатьма з колег у нас склалися вже не просто службові, а, можна сказати, – й дружні відносини. Особливо – з країнами північного флангу НАТО та з нашими стратегічними партнерами, включаючи Голову Комітету. Це було зворушливо. Коли дійсно подякували за особисту участь і досягнення, за лідерство. Але все це було в контексті того, що Україна повинна розвиватися далі, йти обраним шляхом. Всі погодилися з тим, що необхідні подальші зміни, при цьому оцінили достатньо високо трансформацію Збройних Сил та їх реформування по багатьох напрямках – і підготовки військ, і добору персоналу. Згадали також і про проблеми – і в ході двосторонніх зустрічей, зокрема, з начальником штабу оборони Великобританії, і з польськими колегами, – практично з усіма, з ким встигли поспілкуватись.

З багатьма колегами спілкувалися вчора, під час вечірнього прийому. Вони були дуже здивовані. Запитували – а ви знали про це?

— Власне, це цікавить і мене, і ще багатьох журналістів…

— Я не скажу, що ця ситуація була для мене неочікуваною. Просто в тому форматі, як це було представлено… Коли ми знаходимося тут, на засіданні Військового Комітету… І це відбулося якраз перед засіданням – вчора було повідомлення, а сьогодні вже відбулося засідання. Тож виникає питання – а статус який, чи відмовлятися від цих зустрічей або від цього формату? Або представляти Україну на рівні Військового представника в НАТО?

Всі процедурні питання були вирішені шляхом телефонних дзвінків і консультацій. В першу чергу, це було вирішено на основі спілкування з Головою Військового Комітету. Я так розумію, що він і з Генеральним Секретарем НАТО мав розмову з цього приводу. Тож постало питання підтвердження повноважень, адже ще не пройшов процес передання посади. Якщо так – то немає проблем – ви представляєте Україну. Зрозуміло, для цього вони потребували підтвердження цього статусу з Києва. Відповідне підтвердження було отримано в телефонному режимі від Міністерства оборони. Мені зараз важко сказати, яка була там внутрішня процедура. Хоча питання від’їзду та участі у Військовому Комітеті було погоджено, в тому числі, вже з новим Президентом України, тож ні в кого ніяких питань не виникало.

— Оскільки ми зараз вже підбиваємо певний підсумок, що, на ваш погляд, було головним, що вам вдалося зробити у Збройних Силах за останні п’ять років, з 2014 року? І друга частина питання, – що ви хотіли б зробити краще, які ідеї не вдалося реалізувати?

— Головним здобутком є те, що ми зупинили російську агресію – це однозначно. Як нам не було б важко у 2014-му році. Можна було почути зауваження – мовляв, Муженку не з автоматом треба бігати, а керувати… Але в тій ситуації, я впевнений і сьогодні, інакше й не могло бути. Тому що особовий склад і командири потребували відповідної підтримки. Вони повинні були бачити поряд із собою своїх керівників – командирів, які задавали тон та стабілізували ситуацію. Це було важливо й для підтримання морально-психологічного стану особового складу, його готовності до виконання завдань.

Не є таємницею, і я неодноразово про це говорив, – в окремих підрозділах, які були здатні виконувати завдання, виконувати бойову роботу, була готова лише певна кількість військовослужбовців. 30-40 відсотків, на початкових етапах – навіть до 20 відсотків. Підрозділи, які були укомплектовані контрактниками – вони достойно та успішно виконали завдання. Це надало нам можливість стабілізувати колективи, з урахуванням прибуття тих людей, які були мобілізовані. Саме контрактники стали серцевиною військових колективів, тим стрижнем, який дозволяв виконувати завдання. Те, що ми звільнили більшість території Донбасу, – це якраз заслуга цих військовослужбовців. Була підтримка добровольчих батальйонів – у цьому питань немає. Але їх було небагато, у відсотковому відношенні. Це не риторика. Є певні статистичні показники, які дозволяють проводити такий аналіз.

— Напевно, із змінами політичного керівництва держави і військового керівництва на Збройні Сили чекають зміни?

— Головним принципом у цій ситуації має бути дотримання принципу – не нашкодь. Йде процес розвитку Збройних Сил. Десь цей процес гальмується, за деякими напрямками – йдемо із випередженням. Головне – закладено фундамент, створено структури, напрямки, якими рухаються люди. Якщо зараз різко змінювати курс… Я не говорю зараз про всю державу, адже це політичні питання. В тому, що стосується військового будівництва – його напрямки вже є визначеними. Можна певним чином корегувати терміни, змінювати по ходу не стратегічні, а тактичні моменти. Якщо корегувати курс, але не змінюючи мету, – я думаю, що буде успіх. Якщо буде відкат назад – розформування, переформатування… Такий «свіжий погляд» може бути у нової команди… Але варто враховувати, що Збройні Сили – це специфічний організм, який повинен бути стабільним.

В жодній країні світу зі змінами політичного керівництва не змінюється відразу все військове керівництво. З міністерством оборони – зрозуміло, адже воно виконує політичні функції. У тому ж, що стосується Збройних Сил – такого ніде немає. Тому вчора багато з колег були вражені й передавали здивування. Як так трапилося – звільнили Головнокомандувача, без нього, без бесіди з ним, а ви знали про це? – такими були в них запитання. Можливо, мені вони цих питань задавали менше, ніж задавали їх самі собі.

Вважаю, що ми йдемо правильним шляхом. Так, можливо, щось не вдалося по термінах – десь ми запізнилися чи пригальмували. Але головне зараз – це стабільність військових колективів, хоча б на рівні керівництва підрозділів і військових частин. Не можна було «революційно» ставити, припустимо, капітана одразу командиром бригади. Не можна було призначати лейтенанта командиром батальйону.

Хоча такі окремі випадки бували, коли лейтенанти брали на себе управління підрозділами і виконували завдання, і достатньо ефективно й достойно їх виконували. Але в цілому Збройні Сили – це специфічна структура, яка передбачає набуття досвіду на кожному рівні й поетапність службового просування.

— Попереднє політичне керівництво України визначило цілі розвитку Збройних Сил до 2020 року, однією з них було досягнення взаємосумісності із військовими структурами країн НАТО. З вашої точки зору, чи є досяжною ця мета на тій основі, яку ви передаєте власному наступнику?

— Я вже казав, що фундамент – він закладений. Його треба лише розвивати. Є певні проблеми. Зокрема, в тому, що стосується володіння стандартами, або, наприклад, мовної підготовки, спілкування – і не лише мови управління. Це питання підходів до планування, до так званого «людського фактора».

Але ще є технічна база. Вона залежить не стільки від Збройних Сил, скільки від держави, яка має здійснювати фінансування та забезпечення потреб Збройних Сил. Тут теж не все у нас відбувається так, як нам всім хотілося б. Ми отримуємо ресурсів менше за 100-відсоткову потребу, не набагато, але менше, ніж нам хотілося б, менше від того, що нам потрібно по мінімуму.

Друге питання – це спроможності нашої економіки, оборонно-промислового комплексу в тому, щоб задовольнити ці потреби Збройних Сил. Який ми маємо ресурс, щоб здійснювати закупівлю необхідного нам майна, обладнання, озброєння і військової техніки за кордоном? Чи всі готові нам це майно чи озброєння продавати? Тобто, у цьому є питання. Ухвалено закон, який дозволяє Міністерству оборони закупляти напряму в постачальників, але конкретно механізму цього поки що не існує.

— Новий Президент під час інавгураційної промови визначив як один із головних пріоритетів припинення вогню на Донбасі. Ви протягом службової діяльності, як головнокомандувач, неодноразово намагалися досягти припинення вогню на лінії зіткнення. Які умови мають бути дотримані, щоб такий намір став реальністю зараз?

— Одним із головних пунктів Мінських домовленостей є припинення вогню. З вересня 2014 року і по сьогодні вже не один раз, а десятки разів вводилися відповідні режими припинення вогню. І вони дотримувалися, щоправда, лише українською стороною.

Як можна наказати військовослужбовцям не відкривати вогонь у відповідь, коли по них ведуть вогонь? Як можна підставляти свій особовий склад, своїх людей під вогонь противника без будь-якої відповіді? Будь-який командир це розуміє. Якщо він не буде давати команди на відкриття вогню у відповідь, або буде забороняти, під страхом кримінальної або адміністративної відповідальності, відкривати такий вогонь, – до чого це може призвести, до яких втрат?

Основний засіб стримування противника – це можливість відкривати вогонь у відповідь. Для того, щоб вороги розуміли, що на порушення режиму припинення вогню вони отримають адекватну реакцію. І лише так. Наскільки зараз проглядається механізм реалізації цієї тези про припинення вогню? Я не розумію, як це можливо, без дотримання такого режиму з протилежної сторони. За умов військових дій такий крок можна сприймати як самогубство для наших військовослужбовців.

По-друге, ті тези, які прозвучали й стосуються Збройних Сил – про авторитет людей у погонах, гідне матеріальне забезпечення, грошове забезпечення – це поки що загальні фрази. Має бути механізм реалізації всіх цих посилів і озвучених напрямків. Тут теж є питання. Наскільки це можливо, і який ресурс для цього потрібен? Чи зможе держава на сьогодні забезпечити всі ці потреби, і як швидко їх можна забезпечити – це все дуже серйозні питання. Поки що все це звучить привабливо для широкого загалу, але люди, ті, хто носять погони – вони розуміють реалії.

Дивіться, ми будуємо житло, ще не завершили… В чому причина затримки? Знову – в певних процедурах, у не завжди якісному виконанні завдань та зобов’язань, у неспроможності до цього певних структур. Частина цих проблем пов’язана, можна зрозуміти, й з корупційною складовою. Нам просто не дали можливості завершити цю програму.

Коли почали будувати гуртожитки, перші відгуки були прекрасні. Зараз виникає інше питання – як бути із сім’ями? І чому вони мають знаходитися на території військових частин, якщо люди хотіли б виходити за межі військових частин хоча б у позаслужбовий час?

У цьому ж ряді – проблеми офіцерських сімей. Понад 48 тисяч військовослужбовців на сьогодні не забезпечені житлом лише у Збройних Силах України. Як цю проблему вирішити? Так, є напрямок надання службового житла – це стосується тих військовослужбовців, які проходять службу. А ті, хто будуть звільнятися? Чи є такий механізм? Ніхто про це конкретно поки нічого не сказав. Тобто поки що все це – лише декларація про наміри.

— Під час зустрічі з колегами у Військовому Комітеті НАТО ви проінформували їх про поточну ситуацію з безпеки. Ви один із небагатьох, хто найкраще обізнаний щодо тих загроз, перед якими постає сьогодні Україна. Ми не претендуємо на розкриття військових таємниць. Але, з вашої точки зору, які зовнішні загрози було б варто враховувати й новому керівництву держави?

— Загрози військового характеру нікуди не поділися, не зникли, вони існують. Головна загроза – це Російська Федерація, з її агресивними намірами щодо реалізації мети, яку ця держава ставить перед собою. Вони прагнуть повернути собі статус глобального гравця, встановити повний вплив над пострадянськими країнами. Є в них питання територіальних претензій до цілого ряду країн, – достатньо згадати Крим, Північну Осетію або Придністров’я. Все це нікуди не відійшло, всі ці наміри існують і на сьогодні.

В загальній оцінці загроз на Європейському континенті, і не лише тут, – варто враховувати, що від Північного полюсу й до Африки Росія намагається реалізовувати свої стратегічні наміри, про які ми щойно згадали. В центрі цих загроз знаходиться Україна. Вона є форпостом, тим стримуючим фактором для Росії в реалізації її амбіцій. В тому числі щодо планів формування «русского міра», поширення впливу Московського патріархату – все це ідеологічне підґрунтя для такої агресивної поведінки.

На мій погляд, одна з головних загроз – це загроза самоідентифікації української нації, як такої, загроза територіальної цілісності нашої держави, її суверенітету й незалежності. Дай Бог, щоб ті політики, які будуть зараз займати ключові посади, це розуміли.

Важливо, щоб Верховний Головнокомандувач хоча б оцінив ці загрози, слухав на лише новопризначених людей, яким ще буде необхідний певний час, щоб розібратись у ситуації. Розібратися з усіма цими процесами і нюансами стратегічного планування й застосування в рамках Збройних Сил, та взагалі у більш глобальному масштабі.

Під час передвиборчої кампанії були спроби розтягнути Збройні Сили за різними кольорами, за партійними, політичними ознаками. Цього не можна робити із Збройними Силами, які мають залишатися аполітичним інститутом держави, головним завданням якого є оборона своєї країни, забезпечення її незалежності й суверенітету, за Конституцією. Саме тоді ми спеціально збирали головних редакторів ключових українських видань, щоб проінформувати їх про головні загрози, що постають перед Україною.

Після доповіді одна з учасниць запитала – а до вас хтось із кандидатів у президенти звертався, щоб послухати таку інформацію? Кажу – ні. Так може, треба було б провести для них брифінг, – питає. Немає з цим проблем, ми готові. Але не я маю виступати ініціатором такого брифінгу. Люди, які претендують на вищі посади, – вони мають бути зацікавлені в тому, щоб із цією ситуацією ознайомитись. Як мінімум – ознайомитися, вже не кажучи про те, щоб досконало розібратись. Тому що це і є головним у національній безпеці держави.

Якщо не буде розуміння національної безпеки, і тих факторів, які впливають на національну безпеку – не буде розуміння, як протидіяти загрозам. Звідки тоді брати впевненість у нашій перемозі та у тому, що ми встоїмо у цій боротьбі?

На жаль, ніхто не звертався по такий брифінг, по сьогодні теж ніхто такої ініціативи не виявляв.

— Колись під час зустрічі з представниками НАН України ви зауважили, що та українська армія, яка зараз воює – це армія 20 століття, а Україні потрібно будувати армію 21 століття. Як далеко вдалося просунутися у досягненні цієї мети, чи є вона досяжною зараз?

— У нас була така співпраця. Але, на жаль, до сьогодні Національна академія наук не надала нам таких проектів, які могли б уже зараз бути в стадії реалізації. Ми планували такий захід провести в квітні, потім перенесли його на травень… Я думаю, що у цьому році такий захід все ж треба провести. Зрозуміти, що в нас змінилося за два роки відтоді, коли ми проводили спільний захід Військово-наукової ради Генерального штабу і Національної академії наук України.

Ми розуміємо, що для того, щоб мати потужну армію, яка спроможна реагувати на загрози 21 століття, повинні бути відповідне озброєння та військова техніка, обладнання й відповідні підходи у Збройних Силах.

На сьогодні вже вдалося визначити напрямки розвитку сучасної системи управління, автоматизації матеріальної бази системи управління, питання нарощування системи зв’язку, шо також належить до матеріальної бази управління.

У цьому ж ряді – формування командних структур, але цей процес ще не завершений. Планували до 2020-го року, але, напевно, цей термін буде дещо більшим, тому що сам процес автоматизації потребує і ресурсного забезпечення, і відповідного часу на реалізацію, з урахуванням спроможностей наших підприємств реалізовувати ті потреби, які мають Збройні Сили.

— Відомо, що ви давно знайомі з генералом Хомчаком. Які поради ви могли б дати вашому наступнику на посаді начальника Генерального штабу?

— Я належу до категорії людей, які не надають поради, але які приймають рішення. Тож, і у нього має бути власне бачення. Єдине, чого я хотів би йому побажати – це успіхів. Ким би ми не були і як до нас не ставилися б – ми розуміємо, що нам жити в своїй країні, яка забезпечить достойне життя власному народу. Для того, щоб надати гарантії для безпеки народу, держава повинна мати потужні Збройні Сили. До їх створення не варто підходити революційним шляхом, доцільно спочатку вивчити, зрозуміти й поетапно розвивати те, що вже є. Можливо, корегуючи цей курс, але витримуючи стратегічний напрямок.