В Україні не дуже розповсюджене слово «благодійність», але чому б про це не говорити більше?

Фото Євгена Любімова та з архіву Марії Єфросиніної

Є такі люди, яких ми не уявляємо без усмішки, а їхнє життя, що бачиться нам крізь призму медіа, видається суцільною казкою.

Без перебільшень, саме такою є відома телеведуча Марія Єфросиніна, яка ще й у новорічній казці у цьому році знялася!

Але говорили ми з нею не лише про це, а про дещо більш важливе – про дива, які можна творити через благодійну діяльність, наприклад, – як перетворити зустріч із популярною співачкою або б’юті-лектором на реальний мільйон гривень для закупівлі унікального медичного обладнання в державні медичні заклади.

— Маріє, ми зустрічаємося в приємний час, коли найбільше віриться у диво і всі ми стаємо трохи дітьми. Завершення цього року для вас ознаменувалося ще й радісною подією – щойно вийшла сімейна комедія, у якій ви зіграли одну з головних ролей.

— Це – несподівано! ( сміється ) Так, робота в кіно – це здійснення моєї давнішньої мрії, і саме зараз, коли в Україні почався розквіт кіно, у мене з’явився шанс втілити її в життя.

До цього моменту я, певною мірою, вагалася, пробувала себе в серіалах, навіть одного разу в довжелезному – на 300-400 серій – і зрозуміла, що це не моє, у мене зовсім інший темпоритм життя і я не можу стільки часу проводити на майданчику, знаходитися там просто роками.

Потім я знімалася у багатосерійних кінокартинах, які дали мені певний досвід, та й робота в театрі переконала мене в тому, що я маю право називатися актрисою і мріяти про велике кіно.

Але, все відбулося, як завжди, коли ти на це найменше очікуєш – просто посеред білого дня пролунав дзвінок від Семена Горова. Він завжди розмовляє дуже сухо, але у цікавій манері: спершу говорить, у яких справах телефонує, а потім каже «привіт». Так було і того разу, він: — Хочеш знятися у мене в кіно? Я: — Звичайно! А ти що, знімаєш кіно? Він: — Так, привіт. Я знімаю повний метр, дуже класна сімейна комедія. І ти – не дівчинка, ти – мама.

Я одразу погодилася, але все ж поцікавилася – чи мама буде не дуже стара, він запевнив, що молода та ще й модна блогерша ( сміється ).

— Вам, напевно, роль одразу сподобалася, бо те, чим займається героїня, певною мірою нагадує один із напрямків вашої діяльності?

— Так, ми з Семеном знайомі вже багато років, майже з мого «підйомівського» дитинства, і останні кілька років, коли я почала активно займатися розвитком своїх соцмереж, каналу ютуб та робити багато чого вже поза межами телебачення, він завжди при зустрічі мене підколював: О, наш блогер прийшла! Привіт, блогер!

Він весь час підтрунював наді мною, а я виправдовувалася, пояснювала, що це зараз сучасна тенденція, мейнстрім, коли ти сам можеш бути і телеканалом, і контентом, який хочеш видавати. Хоча, звичайно, за якістю – це не телебачення.

І тут я по ролі – модний блогер! Я прийшла на проби і кажу: ти знущаєшся? Семен відповів, що це не він вигадав, хоча потім виявилося, що саме він – разом із нашим сценаристом Антоном Базелінським. Коли вони прописували, чим займається мама, Семен сказав, що вона буде модним блогером, хоча спочатку хотіли зробити її редактором глянцю. Оце такі наслідки нашого «тролінгу».

— Тобто, ви не лише жартома надихнули його на образ головної героїні, а ще й зіграли її. Семен розповідав мені, що насправді писав роль не під вас, і на неї пробувалися інші актриси. Ви проходили проби на загальних умовах?

— Проб було багато, я знаю. Насправді, мені подзвонили вже в стані відчаю, і це було обумовлено тим, що вони шукали професійну актрису і лише в останню чергу розглядали непрофесійних актрис. А в мене, як ви знаєте, відповідного диплому немає.

— Зазвичай, у акторів розпитують про курйози чи цікаві моменти, що траплялися під час зйомок. Я знаю, що ви знімали деякі сцени у сильні морози, напевно вам було тоді не дуже смішно, але зараз згадувати про це, напевно, весело?

Після зйомок я знаю все про утеплення: як обрати термоустілки та обмотати ноги і шию плівкою

— Так! Тепер я знаю все про те, як утеплити своє тіло, наприклад, які обрати термоустілки та як обмотати плівкою ноги, шию та все інше, щоб було тепліше.

Було страшенно холодно, мені здається, що зйомки припали саме на ті дні, коли було мінус 12 удень і мінус 20 уночі. А у нас половина змін були нічні. А я ж модний блогер – у легесенькому светрику, тоненькому пальті, світлих брючках, і, головне, на підборах!

А під цими брючками у мене ще брючки, а під ними: колготи, гамаші, рейтузики, і ще оця плівка. Я була в розпачі, коли дивилася на свої «ноженята» і здавалася собі схожою на ведмедика в білих брюках. Але Семен запевнив, що візьме поясний план і того ніхто не побачить. Я довірилася, тому що Семену також дуже важливо, щоб усе було красиво.

— Він дуже вимогливий на майданчику?

— Так, він сильно зосереджувався на деталях. Навіть, мені іноді здавалося, волосся стирчить – ну, бог із ним! Моя ж героїня дуже емоційна, вони завжди з чоловіком то лаються, то губляться у лісі. А Семен говорить: ні, це не красиво, посунь шапку, відкрий обличчя. І просить гримерів на майданчик – укласти мені волосся.

Я пам’ятаю, ми всі навіть від нього отримали під три чорти, бо йому не подобалася моя зачіска у фінальній сцені. Він хотів, щоб у мене були локони, це ж казка – і наприкінці всі повинні виглядати казково, тепло, класно.

Стилісти мені ті локони накрутили, але мій гримвагон знаходився далеко від майданчика, і я з цією красою і лаком на ній пробігла, можливо, метрів 200. Звичайно, що цей лак припав снігом, все розплелося, розтеклося і перетворилося не зрозуміло на що. Я прийшла така красива, ніби на мене верблюд плюнув.

А Семен мені: — Що це? Переробити! Стиліст говорить, це ще затримка на дві години, бо треба волосся висушити і знову накрутити. Давайте шапку надягнемо.

Семен аж скипів: — Вона у мене всю картину в шапці!

— Ви граєте маму двох дітей. Наскільки вам став у нагоді ваш власний досвід спілкування з донечкою та синочком під час роботи над картиною? Взагалі, як вам працювалося з акторами-дітьми?

— На мій превеликий жаль, у мене сцен із дітьми небагато, оскільки у картині лінія батьків і лінія дітей – відокремлені. Звичайно, у нас є кілька сцен разом, переважно на початку та в кінці, й перша наша сцена з дітьми була саме в перший знімальний день, коли ще ніхто нікого не знав, всі тільки знайомилися.

У першу чергу, я відзначила, які вони слухняні, дисципліновані та витривалі. Іванка та Макс – вже справжні актори, які знають, що якщо треба чекати годину, то значить треба чекати годину, дві – значить дві.

Навіть був такий момент, коли ми знімали вночі й було мінус 20: діти змерзли так, що в них неконтрольовано текли сльози, але, все одно, вони трималися. То ще й була така казкова сцена, де ми повинні були посміхатися, радіти, а я бачу, що у Макса стікають сльози з оченят, бо він змерз, але він так грав, ніби, то в нього сльози щастя.

Щодо мого спілкування з ними, то я для себе прийняла рішення, що з дітьми я буду вести себе природно і не «гратиму» з ними. Тут мені дійсно знадобився досвід спілкування з моїми Наночкою чи з Олександриком, я згадувала, як би я розмовляла.

У фільмі є момент, коли я залишаю дітей, дуже хвилююся через це, але треба їхати, бо тата потрібно рятувати. І я просто собі уявила, що залишаю самих удома своїх дітей – і сцена вийшла майже з першого дублю.

— Маріє, тема материнства вже виринала у вашій акторській роботі. Я свого часу, ще в Севастополі, бачила вас у театральній виставі Віталія Малахова «Звідки беруться діти».

— Ви, справді, дивилися? Робота в театрі – це окрема глава в моєму житті, я, навіть, не знаю, чим так заслужила в Бога цей подарунок долі.

Всі радикальні зміни в своєму житті я робила тоді, коли щось відбувалося зненацька: дзвінок, зустріч або пост у Фейсбуці. Ось так, раптово, ти не пропускаєш якийсь сигнал у житті. Так і Віталій Юхимович Малахов просто подзвонив мені й запропонував одну з головних ролей у виставі «Звідки беруться діти», і коли я тільки намагалася йому сказати – але ж я не в професії – він сказав: нічого, я бачив дещо, ми зможемо і, мала, в тебе п’ять років досвіду щоденного прямого ефіру, цьому ніяке Щукінське не навчить.

Він у мене повірив, а артисти – вони ж люди дуже закомплексовані, в нас треба лише повірити, лише дати нам кредит у вигляді віри в нас: — Ти зможеш! А хто, як не ти? Рятуй! Для мене це такий бонус, що я потім готова розбитися.

У 2007 році я навіть відмовлялася від телепроектів, щоб повністю себе присвятити театральній роботі. Півроку навчалася, занурювалася в усі тонкощі акторської майстерності й ще півроку ми репетирували, а вже потім поїхали з виставою в турне.

Це був надзвичайний рік у моєму житті. З’явився новий досвід – я вперше побачила глядача так близько. У Севастополі, де ви мене бачили, це були перші наші вистави і я вважаю, що перші п’ять я провалила, тому що не могла звикнути до того, що глядачі так близько. Я ж, зазвичай, сиджу собі з камерою один на один, я не бачу людей, а це вони так близько-близько.

В акторстві є таке поняття – четверта стіна, коли ти себе замикаєш в чотирьох стінах – і граєш, ніби не бачиш глядача. Я оцю четверту стіну, яка має бути прямо між нами, руйнувала завжди, бо мені хотілося сказати: «Привіт! Ви на мене дивитеся? На мене? Клас!». На першій чи на другій виставі хтось гукнув: «Маша Єфросиніна, браво!», і я прямо під час сцени сказала до залу: «Дякую». Як я потім відгребла від Юхимовича! Це для мене просто незабутня школа.

Потім ще кілька років цю виставу грала в Театрі на Подолі, а далі ми з Малаховим зрозуміли, що я все рідше можу брати у ній участь, бо у мене проектів весь час більшає – і мою роль постійно грав дублер. Ми чесно поговорили і він сказав: як знайдеш час і зберешся на другу виставу, приходь – і ми це повторимо. Кожного разу, що з ним зустрічаюся, він це проговорює.

— Про нові проекти, яких у вас справді багато. Один із них – це Charity weekend. Розкажіть нам про свою благодійницьку діяльність. Коли виникла ідея створення цього проекту, на які саме цілі збираєте кошти?

Просити чи вимолювати допомогу через Фейсбук – невдячна справа, яка не може тривати вічно

— Charity weekend – це один із проектів у тій самій категорії моїх рішень зненацька. Він народився в момент певного відчаю, мого та голови фонду «Твоя опора» Валерії Татарчук. Це був 2014 рік. На той момент ми були знайомі кілька місяців, щойно почали працювати разом, але обидві розуміли, що ми не впораємося з ситуацією, якщо будемо просто через пости у Фейсбуці чи соцмережі просити і збирати гуманітарну допомогу для діток-переселенців чи до зони АТО. Люди активно відгукувалися, були ситуації, коли ми думали зібрати 2-3 вантажівки, а збирали 7!

Тоді взагалі всі одне одному допомагали: бачиш пост – перерахував, бачиш, хтось попросить на лікування – перерахував. Але ми розуміли, що в цього є край. Просити чи вимолювати допомогу через Фейсбук – невдячна справа, тому що колись це обов’язково закінчується. І я прийняла рішення займатися благодійністю публічно. Перш за все, подумала про те, що я вмію краще всього робити в житті – це створювати щось для настрою, зараз це називається модним словом «контент», тобто, я умію створювати якусь іншу реальність, яка занурює людину в класний настрій. То чому б нам не проводити якісь цікаві заходи, а кошти від них спрямовувати на благодійність?

Ми завжди збираємо кошти на медичне обладнання, бо воно допомагає рятувати дітей сотнями чи тисячами

Ми одразу назвали це Charity weekend, але спочатку ми хотіли обіграти назву як: cherry (вишневий) teа (чай) – cherry teа weekend. Хотіла використати гру слів «Вишневий чай», навіть планували якісь спеціальні чаї закуповувати, людям дарувати, але коли почали це промальовувати, шукати лого, слогани, стало зрозуміло, що ми обманюємо самих себе, тому що знову шукаємо, як приховати благодійність, як таку, в публічному полі.

А чому б відкрито не говорити сharity – благодійність? Нащо ця гра, якщо слово «благодійність» і так у нас не розповсюджене! І ми почали готувати перший захід, він відбувся через 2 місяці після моїх пологів, у 14-му році, тоді я написала майстер-клас «Ти в себе одна». Цей матеріал я напрацювала виключно з метою зацікавити, заманити до нас жінок, бо це було щось абсолютно нове для них, вони не знали, що таке Charity weekend, і треба було дати щось таке привабливе, на що вони прийшли б. І вони прийшли. Ми тоді зібрали перші 200 тисяч гривень.

З того часу в Charity weekend з’явилися свої нові формати, наприклад, ми робимо Public talk – це публічне інтерв’ю з зіркою, проводимо лекції, запрошуємо класних лекторів, робимо б’юті-дні. Ми нашій жіночій аудиторії завжди даємо щось, що вони можуть адаптувати під себе, тобто проводять тут час із користю. Але наш хедлайнер – фестиваль для всієї сімї – “Сharity weekend. Здоровий день”, який проходить раз на рік та збирає 10 000 гостей і більше 2 мільйонів гривень на благочинність.

Завжди збираємо кошти на унікальне медобладнання, яке є за кордоном у кожній лікарні, а в нас у країні – немає взагалі

— Ви збираєте гроші на якісь конкретні цілі?

— Ми завжди збираємо кошти на обладнання, бо обладнання допомагає вирішувати комплексні проблеми, тобто, рятувати дітей – сотнями, тисячами.

Це – УЗД-апарат, бронхоскоп, лапароскопічна стійка, яка дозволяє малюків, які щойно народилися, оперувати без розрізів. Це абсолютно унікальні речі, які є за кордоном у кожній лікарні, а в нас у країні їх немає взагалі, особливо в державних закладах.

Ми допомагаємо державним закладам, тому що більша частина людей не можуть собі дозволити лікуватися в приватних, і майже все населення їде або до інституту Амосова, або до Інституту педіатрії та гінекології, тому ми допомагаємо їм.

Під нашою опікою – вже 12 дитячих будинків. Це майже 2 тисячі дітей, яких теж треба годувати, лікувати, одягати. Так що у фонду «Твоя опора» багато справ. Фонд очолює Лера Татарчук, а ми з Ольгою Балабан є його опікунами.

— На останньому благодійному вікенді у вас була запрошена зірка Надія Дорофеєва. Скільки вдалося зібрати, завдяки їй?

— Цього разу ми зібрали суму 436 тисяч гривень, які будуть приплюсовані до загального збору на рентген-апарат, який коштує 4 мільйони, це величезна сума. На даний момент ми зібрали для цього рентген-апарату вже 3 мільйони завдяки двом Charity weekend, зараз будемо ще мільйон шукати.

Знаєте, у нас бували неймовірні речі, коли траплялися дива – і раптом через приватну пожертву хтось перераховував півмільйона, якого не вистачало для придбання необхідного обладнання. У людей трапляються несподівані пориви допомогти комусь і перерахувати гроші, тому ми завжди віримо в дива, я впевнена, що ми цей мільйон також десь знайдемо.

— Ви часто подорожуєте Україною зі своїми майстер-класами для жінок, що, безумовно, має позитивні наслідки для тих, хто їх відвідує. Але і для вас вони мали несподіваний наслідок, бо, власне, саме через це вас, як людину, котра у своїй діяльності багато транслює цінностей для жінок, запросили стати Почесним послом Фонду ООН у галузі народонаселення.

— Так, коли я в 2014-у році написала «Ти в себе одна», я не планувала далі щось розповідати, бо це дуже особиста історія, там є певні моменти, про які мені й досі важко розповідати.

Але до нас почали звертатися із запитами з жіночих організацій і клубів різних міст із проханням приїхати і розказати цю історію з однією ключовою фразою: «Нашим жінкам це треба почути».

Ми почали їздити, і скрізь – повні зали, а я навіть не співаю, і гуморески не читаю! На сьогодні вже майже всю Україну об’їхали.

Потім мене запросили на панель, яка була присвячена впровадженню в Україні служби з протидії домашньому насильству «Поліна». На мій погляд, це великий прорив – служба, яка виїжджає на місце, де відбулося насильство над людиною, і там є вже й медик, і поліцейський, і психолог, які надають допомогу.

На цій панелі я познайомилася з представниками фонду народонаселення ООН Каспаром Піком, та тоді ще заступником міністра внутрішніх справ Настею Дєєвою. Вони дуже уважно слухали мою доповідь, оскільки тих, кого вони бачать лише в статистиці й жахливих цифрах – жінок-жертв насилля – я на кожному своєму майстер-класі бачу, обіймаю, розмовляю з ними і знаю їхні історії. Вже через кілька днів я сиділа в кабінеті Каспара Піка, ми домовилися, що я транслюватиму через свої канали і ресурси інформацію фонду, яка допомагатиме жінкам. Також я даю телефони гарячих ліній, назву сайту і організацій, які в їхніх містах обслуговують і допомагають у таких випадках. Там вони отримують юридичну допомогу, і медичну, і психологічну.

А вже за півроку була подана заявка в ООН на розгляд моєї кандидатури на призначення Почесним послом. Головний офіс ООН підписав цю заявку за день до мого дня народження. Якщо мене тепер спитати, який один із найкращих подарунків на день народження, я буду згадувати цей. Я не очікувала, це було несподівано і круто. Це така відповідальність, Боже!