Василь Сліпак заради Майдану розлучився з дівчиною-росіянкою

З Іваном Яснієм, відомим українським кінодокументалістом, продюсером, оператором, автором низки популярних телевізійних проектів, режисером стрічок «Війна за свій рахунок», «Добровольці Божої чоти», розмовляємо у його рідному Тернополі, куди він прибув, аби уточнити деякі організаційні моменти, що стосуються прем’єри нової кінострічки «Міф».

Цей фільм – історія життя Василя Сліпака – оперного співака зі світовим іменем та неповторним голосом, кавалера орденів «За мужність», «Золотої Зірки», Героя України, соліста Паризької національної опери, який загинув у червні 2016 року на Світлодарській дузі як справжній воїн – на передовій. Його смертельно поранив снайпер, коли Василь стояв за кулеметом – бронебійна куля калібру 12,7 мм пробила два короби з патронами, не врятував бійця і бронежилет…

Режисери фільму «Міф» – Іван Ясній та його колега Леонід Кантер. Із 26 січня починається допрем’єрний тур стрічки у більш як двадцяти містах України, а на 8 лютого у Києві в кінотеатрі «Україна» запланована прем’єра фільму.

— Іване, вже пройшло кілька місяців, як у соцмережі йде 2-хвилинний офіційний трейлер кінострічки «Міф». Ще кілька днів – і український кіноглядач побачить повністю вашу із Леонідом Кантером авторську роботу. У той же час, знаю, фільм вже дивляться за кордоном. Чому саме так?

— Так, промотур, показ кінострічки триває вже другий місяць у США. Частина творчої групи побувала із фільмом у Каліфорнії, проїхала все узбережжя Тихого океану. «Міф» побачили в Чикаґо, Детройті, Нью-Йорку, Нью-Джерсі, в інших містах США. Потім – Канада, Італія, Франція, Нова Зеландія… Ми вибрали саме такий спосіб промоції нашого фільму – із країв далеких – до України, до витоків, де починалося і перервалося, як пісня на високій ноті, життя Василя Сліпака. А тут, в Україні, ми маємо домовленість із мережами кінотеатрів «Кінопалац» та «Мультиплекс», що кінострічку покажуть у всіх областях країни.

— А взагалі, як так сталося, що саме ви з Леонідом взялися за створення цього кінофільму?

— Після того, як ми з фільмом «Добровольці Божої чоти» – про оборонців Донецького аеропорту об’їздили 22 країни, всі регіони в Україні, багато хто вже знав, що ми серйозно займаємось кінодокументалістикою. І десь через місяць після смерті Василя Сліпака, його побратими запропонували нам цю тему… Це було влітку 2016-го.

— Іване, ви знали про Василя більше, ніж пересічні українці?

— Скажу відверто, особисто я про Василя чогось такого особливого не чув. Хоча не раз бував у Франції, навіть певний час там жив, у будинку моєї бабусі. Про нього дізнався тільки тоді, як він загинув, що Василь був оперним співаком, жив 19 років у Франції. І це теж для мене був момент для роздумів, що ми часто не знаємо про наших земляків, які потужно презентують Україну за кордоном і досягли там певної поваги і статусу. І дізнаємося про них, на жаль, коли вони відходять у засвіти… Тому разом із моїм колегою, режисером Леонідом Кантером захотіли глибше увійти в цю тему: що спонукало Василя Сліпака вчинити саме так, як він учинив.

— Може, це банально, але, напевно, щоб зробити правдивий фільм, який би «тримав» глядача, потрібно деякою мірою «злитися» воєдино з героєм стрічки, зрозуміти його сутність?

— Ви правду кажете. Знаєте, працюючи над фільмом, поступово починав для себе відкривати цю людину – Василя Сліпака, який немало робив для України, починаючи з Майдану Гідності…

— А до Майдану українська діаспора у Франції про Василя знала?

— Як не дивно, знала мало. І ось, коли розпочався Майдан, його всі ці події сильно, глибоко зачепили. Він, по суті, організував потужний волонтерський рух у Франції, спрямований на допомогу Україні, разом із однодумцями заснував волонтерську організацію «Українське братство», робив благодійні концерти, а на виручені кошти купував речі, необхідні на фронті, в Україні.

— Як це все йому вдавалося? Адже, наскільки я розумію, він мав основну роботу – соліст Паризької національної опери?

— Це дивувало всіх. Він якось викроював час. Мало не щодня організовував у Парижі, інших французьких містах мітинги, зібрання на підтримку України, багато людей туди приходило.

І так не тільки у Франції, але й в інших країнах, де він гастролював. І от, характерно, нам розповідали, що той волонтерський рух у Франції, який започаткував Василь, діє й досі, і то активно.

А на фронт він їздив під час відпусток, казав, що він мусить там бути – і все, його туди просто тягнуло, де пишеться історія України.

— Як же сприймали таке бажання ризикувати життям його друзі, близькі, там, у Франції?

— Спочатку в ті дні, коли в Києві розгорталися такі героїчно-трагічні події, Сліпак у Парижі мав дівчину-росіянку, яка свого часу приїхала у Францію до подружки і там познайомилася з Василем, а він умовив її залишитися. Друзі казали, що це було неймовірне кохання, така справді романтична історія. Скажімо, коли вони були на відстані, то навіть на ніч скайп не вимикали, щоб таким чином бути ближчими одне до одного…

І ми у нашому фільмі про це також говоримо, про ту драму, яка згодом виникла між ними, у їхніх стосунках.

— Що ж сталося?

— А сталося те, що його кохана не сприймала Майдану і всього, що було з ним пов’язане, не схвалювала того, що робив Василь, його підтримки того майданівського пориву в Україні. А ту дівчину це все нервувало, – що у Василя так яскраво проявилася любов до України. І стосунки між ними охололи. Навіть у фільмі – вона каже, що для неї Василь ще тоді помер, коли почав допомагати Україні, починаючи з Майдану. І це все для мене теж було просто потрясінням – такий вчинок, такий його вибір.

— Під час роботи над фільмом у вашій уяві образ Василя Сліпака змінювався?

— Знаєте, коли зі всього світу почали надсилати матеріали, фрагменти відео, повідомлення, фото, ми змушені були часто навіть змінювати монтаж стрічки, бо надходили нові свідчення, які по-новому лягали у майбутню канву фільму. Мусили переробляти вже зроблене, а це все – час, нерви, діалоги, іноді навіть досить гарячі у нашій творчі групі. І ось тоді я поступово почав відчувати цю людину, його велику душу, відкрите серце. Василь мав якийсь особливий дар притягувати до себе інших, своєю відкритістю, правдивістю, абсолютним дотриманням слова, обов’язковістю перед іншими. І це мене так схвилювало, що я навіть починав відчувати, що ось він – мій давній товариш, саме так – товариш… Були дуже тяжкі моменти під час монтажу, можна було піти легшим шляхом, але ніби мав якийсь обов’язок перед Василем, що ні, так не можна, треба зробити на всі сто, максимально втілити те, що задумувалось. Це, на мій погляд, відчувається у самій стрічці – ось така максимальна вичерпність окремих епізодів, сцен, відеоряду, звукового оформлення.

— Ви торкнулися технічного процесу створення стрічки. А яка її канва? Розумію, можливо, не годиться говорити про це перед прем’єрою, але, хоча б штрихами.

— Ми, якщо можна так сказати, поєднали у фільмі два жанри: власне, документальне кіно, фрагменти концертних виступів Василя Сліпака та анімацію.

— Анімацію в документальному фільмі, як це?

— Я ризикнув, пішов на такий крок, бо його підказувала сама логіка сюжету кінострічки. Вірніше, дві сюжетні лінії, які між собою переплітаються, органічно доповнюючи одна одну, – лінії, які подібні настільки, що забуваєш, де вигадка, а де реальність.

— Про що ж ідеться?

— У нас виникла ідея – використати історію, викладену у книзі Джанні Родарі «Джельсоміно в Країні брехунів».

— О, пам’ятаю цю книгу! Десь у першому-другому класі мені її читали батьки. Барвиста така, про країну, де підмінялися поняття правди і неправди, де всі змушені були брехати, діяти навпаки, усупереч логіці. Дуже дивно, що у 50-60 роки радянська цензура не розгледіла у цій казці схожості з тодішньою дійсністю.

— Так, пригадуєте, там був головний герой – Джельсоміно, юнак із чарівним голосом, який своїм співом здолав злого короля. Від того співу-вчинку все ставало на свої місця, правда робилася правдою, неправда – неправдою, зло – злом, а добро – добром. Неповторний, кришталево-чистий голос Джельсоміно повертає у місто правду, а сам юнак стає знаменитим співаком.

— Тобто, було вирішено провести певні паралелі з Василем Сліпаком?

— Більше того, сам Василь Сліпак також присутній у цих анімованих ілюстраціях, на них він зі співака стає козаком. Ми до цього, так би мовити, «підводимо» глядача, щоб він зіставив деякі речі, задумався, що Василь Сліпак теж своїм голосом воював проти тирана. Окремі сцени ми знімали у французькій школі, де вчителька читає учням книгу про Джельсоміно, до речі, ми ледве знайшли ту книжку в Франції. Видання не нове, десь тридцятирічної давності. Так ось, вона читає дітям цю казку. А потім усе переходить у мультиплікацію, яку зробив український карикатурист, фронтмен гурту OT VINTA Юрій Журавель. І в кінці, коли зрозуміло, що Василь загинув, – знову в кадрі вчителька, яка сидить із дітками, а вони запитують, чи це все справжня історія? І вона каже, що це – казка, але історія про Василя Сліпака, який загинув за Україну – вона справжня… У книзі Джельсоміно переміг і перемогла його країна, яка стала вільною. А в Україні боротьба за незалежність ще триває.

— Безумовно, такий несподіваний хід, як анімація, підсилить сприйняття побаченого на екрані, напевно, як і відповідне музичне оформлення. Пам’ятаю, наскільки додали емоцій музика, фрагменти пісень у ваших попередніх стрічках – «Війна за свій рахунок» та «Добровольці Божої чоти», а як розставлені музичні акценти у «Міфі»?

— Передусім, ми виходили з того, що музика має зображальний характер, нею можна багато сказати того, чого не скажеш іншим чином. Адже саме музика підсилює режисерське бачення, доповнює характер, внутрішній світ кіногероя, створює певний емоційний простір не тільки під час звучання, але й у миті, коли мелодія затихає і її вже немає. А глядач іще «за інерцією» живе побаченими кадрами і мелодією, яка щойно звучала у фільмі.

Тобто, музика залишає гігантський шлейф емоційного сприйняття, і тут, гадаю, дуже важливе є її, так би мовити, «мелодійне» насичення.

— А це, передусім, залежить від тих, хто, власне, пише для кінострічки музику. Хто ж вони, творці музичної складової вашої кінострічки?

— Без перебільшення скажу, що музику для «Міфу» створили та надали одні з найкращих композиторів сучасності. Серед них – Євген Гальперін, який живе у Франції. Він співпрацював із відомим французьким кінорежисером і сценаристом Люком Бессоном та американським режисером Баррі Сонненфельдом і був близьким другом Василя Сліпака. До речі, нагадаю, що саме Євген отримав престижну іспанські премію Гойї за кращий саундтрек до фільму «Єва: штучний розум», він – автор саундтреків до науково-фантастичних, дитячих фільмів, трилерів. У створенні музичного наповнення фільму також брали участь засновники сучасного мистецького фестивалю «Porto Franko», композитори Роман Григорів та Ілля Разумейко, які презентують сучасну українську оперу в світі разом із формацією NOVA OPERA та Едуардом Приступою, відомим на українській сцені, як Діля.

— Іване, тепер кілька слів про такий важливий аспект створення будь-якого фільму, як фінанси. На які кошти створювався «Міф»?

— Починали із Facebook, соціальних мереж, де писали про те, чому я, Леонід Кантер, продюсери Катерина Мізіна та Олександр Дрізм узялися за створення цього фільму, обґрунтували кошторис стрічки. Проводили брифінги, прес-конференції, під час яких розповідали про Василя Сліпака, про майбутню кінострічку. Окрім цього, свій проект подали на розгляд громадській організації “Гараж Генг”, розробникові та регуляторові програми «Спільнокошт».

— І що, як відгукнулася «світова павутина» на таку ідею?

— Скажу, що за два місяці, завдяки доброчинцям ми зібрали 370 164 грн.

— І цих коштів вистачило для створення стрічки?

— Ні, звичайно. Для можливого отримання фінансування фільму ми ще подали заявку й потрапили до переліку проектів-переможців першого етапу Десятого конкурсного відбору кінопроектів, які претендують на державне фінансування. І ось, переможцем став саме наш фільм «Міф». Держкіно України надало для завершення роботи над фільмом 620 тис. грн, при загальній вартості виробництва 1 млн 577 тис. 282 грн.

— Від грошей – до відчуттів. Можливо, це дуже загальне запитання, але все-таки, що відчувалось під час більш як річної роботи над фільмом, чи були моменти певної втоми, можливо, відчаю, що не все задумане вдасться?

— Усяке бувало. Не раз доводилося просто мало не засинати за монтажним столом у студії… Але головне не це, а те, що були моменти, і на початку, і всередині фільму, коли ми іноді пробували щось змінити, але знову поверталися до початкового варіанту. Ніби хтось цього не давав нам зробити, а скеровував до того, що було задумано, і це згодом виявлялося найвдалішим. І це стосується зустрічей з окремими людьми. З деякими з них, нам просто ніяк не вдавалося зустрітися. І ті ж люди пізніше нам казали, що якийсь внутрішній голос їм підказував, що не треба їм це чи інше розповідати, згадувати… Тобто, виникав якийсь психологічний бар'єр, який відсівав щось зайве, і, навпаки, зникав у певні моменти роботи над фільмом.

— Ви спілкувалися із багатьма людьми, які знали Василя Сліпака і в Україні, і на передовій, і в Парижі. Що вони казали про нього, про його рішення покинути, нехай і тимчасово, велику сцену і піти на війну?

— Скажу відверто, люди, які знали Василя і з якими ми зустрічалися, казали нам, що Василь, з його слів, мав гостру потребу бути у такий час в Україні, він не міг не поїхати на фронт і зробив це усвідомлено, став бійцем-добровольцем. Дехто з його друзів казав, що у нього було таке передчуття, ніби має загинути, але все одно їхав не раз туди, на війну, в Україну. Хоча багато хто його переконував не робити цього. Більше того, у Парижі, на одній із вечірок, де був запрошений Василь, до всіх підходила екстрасенс і ніби жартома, кожному розповідала про його майбутнє. А коли підійшла до Василя, то вся зблідла і згодом, коли дізналася, що він їде на війну, сказала йому, щоб він цього не робив.

— А це правда, що пізніше, як Василь уже загинув, дехто казав, що на цю трагічну смерть вплинули його сценічні образи. Адже він виконував уривок із опери «Демон», «Реквієм», роль Смерті. А ще ж була партія Диявола у «Жанна д'Арк на вогнищі», арія Мефістофеля у «Фаусті», ота його роль, яку він найбільше любив і звідси – його позивний «Міф», як скорочення від Мефістофеля, все це теж, мовляв, спричинило трагічну загибель…

— Дійсно, були такі розмови… А його брат, Орест, розповідав нам, що коли Василь їхав на Схід і зупинявся у нього в Києві, то був такий мовчазний, у роздумах…

— Тобто, він відчував, що з ним мало щось статися?

— Не знаю, виходить, що так. Скидалося на те, що він свідомо це все робив, даючи себе у жертву, ніби знав, що його смерть матиме певний резонанс.

— І це, певною мірою, так і сталося.

— Так, після його загибелі навколо його імені почався якийсь рух – фестивалі, благодійні концерти у Франції, вулиці назвали його іменем, створили іменний Фонд, мистецький марафон провели, біля входу у Великий зал Національної музичної академії України відкрили пам'ятну дошку, яка засвідчила те, що цьому залу присвоєно ім'я Василя Сліпака. Тобто, почалася певна героїзація як його імені, так і всього, що він і його побратими робили і роблять на цій війні на Сході України. І це все для мене дуже зворушливо. Зрештою, не тільки для мене. І саме у фільмі дається відповідь на запитання: чи марною була його смерть? Бо іноді в декого виникає запитання: а задля чого він загинув, чи все це було марно, навіщо це все? Дехто каже, що марно, і якби Василь і далі співав, то зробив би більше… Але кожна смерть задля когось, навіть задля ідеї, не є марною – це головна теза фільму.

— Під час зйомок фільму вам доводилося бувати на передовій, що згадуєте про ті дні?

— Так, ми їздили на передову, на зйомки, щоб відзняти ті місця, де воював Василь, де він загинув, зустрітися з його побратимами.

Зрозуміло, ми попередньо домовлялися з тими, хто воював разом із ним. Один із бійців одразу ж сказав нам, що зберігає відео на мобілці, де є Василь і готовий все це нам передати. І ось, коли ми туди приїхали, нам сказали, що цей боєць учора загинув, цей хлопчина. Але нам дали його мобільний телефон, де були ті записи про Василя…

Ще один такий момент. Ми домовлялися про зустріч із братом Василя, Орестом, а в день зустрічі, коли я його побачив, то одразу ж пригадав, що бачився із ним ще у 90-х роках. Я йому тоді сприяв у виробленні виклику до Франції, де в той час мешкала моя бабуся. І я йому привіз той виклик-запрошення. Орест поїхав, узяв із собою касету із записами виступу Василя. Пізніше там, у Франції він зустрівся із відомим композитором українського походження Мар'яном Кузаном. Орест залишив йому касету з записами і, почувши голос, спів Василя, Мар'ян Кузан зробив усе, щоби Сліпака запросили на всесвітньовідомий музичний фестиваль у Клермон-Феррані. І от, він туди приїжджає, виграє Гран-прі, йому пропонують залишитися у Франції і співати там, він залишається, маючи прекрасну природну пам'ять, досконало вивчає французьку, а крім неї, знає ще сім мов.

— Тобто, там, у Парижі для Василя Сліпака, одного з найкращих у світі оперних співаків із неповторним водночас і баритоном, і мецо-сопрано, цим насправді унікальним явищем у природі й вокальному мистецтві, були всі умови для кар'єрного професійного росту.

— Саме так, чого тільки вартує його арія «Тореадор», за виконання якої Василь отримав приз «Найкращий чоловічий виступ» на міжнародному фестивалі оперних співаків Armel Opera Festival, а роль Мефістофеля, героя опери «Фауст», овації переповнених театральних залів… Але він вибрав інший шлях. І я про це все миттєво подумав, коли зустрівся після стількох років із Орестом, що якоюсь мірою я теж причетний до долі Василя Сліпака, опосередковано, через його брата. Отакі перипетії життя… І цей випадок мене ще більше спонукав зробити у фільмі все на совість, добротно.

— Ще таке запитання. От, все, що задумувалось, використано у фільмі, чи щось залишилось, як кажуть, «за кадром»?

— Дуже багато що у фільм, тривалість якого 63 хвилини, не увійшло але, думаю, воно ще буде використано якимось чином у майбутньому. Наприклад, вагалися, чи варто було залучати до фільму батьків. Ми з ними зустрічалися, але так і не відзняли їх. Просто не хотіли вкотре травмувати.

А взагалі, було таке відчуття, що абсолютно все, що ми мали дізнатися і показати, ми отримали і дізналися.

— На завершення, Іване, якби так узагальнити, то… про що вийшов, на вашу думку, фільм «Міф»?

— Передусім, фільм – це історія про любов. Бо сам Василь – красень, легінь, згусток потужної, сильної любові до всього. Він, якщо любив, то безмежно, якщо кохав дівчину, то це був неймовірний порив усього серця, всієї душі, віддавав цим почуттям усього себе. І так само це стосується України, через любов до якої він і поїхав на фронт, кажучи, що поки війна не закінчиться, він буде там, і аж тоді повернеться співати. Адже Василева фраза «Як чоловік, можу бути на війні, а як артист – можу робити максимальну промоцію України у Франції» – кредо останніх років його життя. І от, ми спочатку вимальовували лінію фільму, щоб розкрити тему – чи він усе це робив свідомо, йдучи на таку жертву. Але в процесі набору матеріалу, переважила інша тема – стосунки дівчини і хлопця. Взаємовідносини, які припинилися через те, що хлопець заради певного ідеалу, розриває ці стосунки, кидає свою роботу, спів, славу і йде на війну, захищаючи Україну.

І то є найголовніше, за що загинув Василь Сліпак…