У кіно мене завжди кличуть на роль якогось придурка чи кегебіста

Перша вистава, в якій цей актор зіграв у 1997 році на столичній сцені, була «Дон Жуан» у постановці Станіслава Мойсеєва. Тоді за роль Сганареля він зазнав не дуже схвального відгуку від відомого театрального критика, але його це не зламало, а навпаки – укріпило в думці, що якщо театр – твоя мрія, ти маєш за неї боротися і не зраджувати їй.

Зараз на виставах Олексія Вертинського – повні аншлаги, його обличчя відоме кожному, він зіграв сотні ролей у театрі й кіно і має звання народного артиста, яке, до речі, цінує набагато менше, аніж глядацьку любов.

А зовсім скоро на сцені театру «Актор», де служить маестро, знову з’явиться прем’єра – «Дон Жуан. Коктейль» від Максима Голенка, у якій він теж гратиме.

— Пане Олексію, готуючись до розмови, зрозуміла, що ви надзвичайно мобільна людина – сьогодні виступаєте у Києві, вчора були у Львові, завтра – в Одесі, потім знову Київ і далі – знову інше місто. Тобто, ви абсолютно кожного дня на сцені, ось зараз знайшли для мене буквально пів годинки і зустрічаєте просто в декораціях до вечірньої вистави. Залишається час ще на щось, окрім театру?

— Ні, не залишається. На жаль, навіть на самого себе не залишається часу. Але це моя стезя, інколи вона мене дратує, і я картаю себе за це. Справа в тім, що я існую на цій планеті не сам – навколо мене мої колеги, і деякі з них живуть зовсім за іншими принципами, від чого, напевно, мають свої дивіденди. А я маю те, що маю, й уникаю будь-яких театральних махрових «розборок», бо вони мене дратують.

Театр – це моя мрія. Я прийшов сюди для того, щоб реалізувати себе, а з чим поприходили інші – не знаю. Цілком можливо, що там цілий коктейль – мрія мрією, але має бути ще й вдале заміжжя, хороші ставки і гарна машина. У мене нічого цього нема, є лише мрія, і я з нею вошкаюся й боюся її образити, щоб вона мене не покарала. Тому що зрада мрії – це має бути дуже боляче.

— Мрія про велику театральну сцену у вас була ще з дитинства?

— Уяви собі, що я – може один із небагатьох, хто пішов у цю професію, знаючи, що вона нікому не потрібна, і за неї платять злиденні гроші. Але це була моя мрія з дитинства.

Бо Стасик Баклан, звісно, якщо він не бреше (бо зараз собі кожен легенди з біографії вигадує), сказав, що спочатку він вступив до політеху – рік чи два провчився, а потім і подумав: «Сумно якось, всі красиві дівчатка в театральному імені Карпенка-Карого вчаться, я тут незрозуміло з ким алгебру вивчаю!». Та й пішов до театрального. Отака його версія. Але це дуже складно – вже після 20 років вийти на сцену один на один із глядачем. Я, напевно, і не зміг би так, я з дитинства на сцені.

І я реалізувався у своєму житті лише завдяки тому, що був настирний, хоча ламали, виганяли, били, карали, хотіли, щоб я був, як всі. Але мені не хотілося бути, як всі, мені хотілося залишатися з уявленням про професію як про мрію. Воно ж усередині існує, і саме це мене витягло сюди, де ми зараз сидимо.

— Ви ж за освітою артист розмовного жанру і закінчили естрадно-циркове училище?

— Та то до одного місця, розумієш! Хто там орієнтується на ті освіти? В мене написано – артист цирку і естради розмовного жанру, але в часи, коли я ту освіту здобував, – слава Богу, хоч якусь бумажку мені дали, розумієш? То ж совок був. Бо без цієї ж бумажки ти – ніхто! Тобі нічого не дадуть абсолютно, навіть ставку не підвищать, будеш якісь злиденні копійки отримувати – і все. Скажуть: так у вас же ж немає освіти. А те, що ти сто років на сцені, й те, що на тебе ходять глядачі, – це деталь, яка не має абсолютно ніякого значення.

І тому всі розмови про театральні реформи – це така с*ака! Живемо за законами, які Йосип Віссаріонович придумав ще у сто мохнатому році. Про яку реформу ви говорите?

Тому все, що в театрі не стосується власне моєї роботи на сцені, мене дратує. Прийшов, добросовісно відпрацював, публіка задоволена – це мій обов’язок і нагорода!

— Як ви визначаєте амплуа, в якому зараз працюєте?

— Зараз мені складно. Розумієш, колись мені було болісно виходити з мого коміка чи простака в соціального героя. Це було таке суще наказаніє: безсонні ночі, кромішня цілодобова неврастенія, а потім покроково… Це – те ж саме, що й сцена – одразу, коли ти вперше на неї виходиш, ти не можеш отримати задоволення – слина закінчилася, коліна трусяться, терміново захотілося до туалету, одним словом – стільки всього! Я вибачаюся, але це все – фізіологічно, це – такий страх. Ну, як можна від цього отримувати кайф?

А коли поступово, крок за кроком, втягуєшся, звикаєш, хочеться більше й більше – ти починаєш розкриватися, і тоді стає класно.

— Ви граєте дуже різнопланові ролі, навіть можна так сказати: ви граєте кого завгодно!

— Так, але це не моя заслуга! ( сміється ) Цілком можливо, це той випадок, коли на «безпташші и кастрюля соловей» – от не було у режисера артиста, щоб зіграти якусь драматичну сцену, і тут у нього ідея: а дайте Вертинському, він все може! І їм начхати, наскільки Вертинському це було складно психологічно пережити.

Однак, я люблю складні задачі, я все це в собі переборював. А тепер мені однаково, в якому амплуа існувати – комедія, трагедія, соціальний герой, герой-коханець. Хоча, в такому віці вже з коханням треба зав’язувати, тому мене страшенно дратують старі люди, які випромінюють із себе еротику. Це вже не комічно, і, мені здається, противно для всіх.

— Ми зараз сидимо на сцені в декораціях вистави, яка називається «Мегери», за п’єсою «Горгони» Дона Нігро. Це вистава на двох акторів-чоловіків, ви граєте разом з Артемом Ємцовим, але у вас тут жіночі ролі?

— Ми про це не думали, мені складно однозначно відповісти. Ця п’єса написана про двох старих голлівудських мегер. Я її сам знайшов, вона мені так сподобалася, що я подумав – а чого б не зіграти?

Запитав у нашої режисерки Олі Гаврилюк: «А ти б наважилася на нас му*аків поставити цю п’єсу?». Вона прочитала і говорить: «Блєск! Дєлаєм».

Оля для себе сама визначила, як це має бути, щоб ні у кого не виникало якихось дурних запитань. Я не сильно влізаю в цю тему, і мені взагалі здається, що саме існування професії «театральний критик» якось під сумнівом.

Принаймні, ті театральні критики, які зустрілися на моєму шляху ( стукає по столу ) – «тук, тук, сиди, синок, я сам відкрию» і все, що вони пишуть – все достоту навпаки!

Я пам’ятаю, коли в Києві тільки-но відбулася моя абсолютно перша вистава, я ще тут не працював, просто мені дали шанс зіграти Сганареля в «Доні Жуані» Мольєра. І перше ж, що написав тоді один дуже відомий зараз театральний критик: «А цей провінційний артистик зі своїм противним тембром голосу – краще б сидів у тому місці, з якого він виліз». Це був нехай не розгром вистави, але й не схвальний відгук.

Тим не менше, вистава йшла з аншлагами років 15, поки Стасик Боклан не сказав: «Я старий уже. Все. Давайте її знімати», а так би й досі грали її.

— А як далі склалися ваші відносини з цим критиком, адже потім ви відбулися як театральний актор – і він, напевно, це побачив?

— Я не знаю. В принципі, вони (критики – ред. ) для мене давно вже всі не існують, я їх не читаю і не цікавлюся ними. Хіба що вони самі, з власної ініціативи прийдуть і будуть мені межи очі сувати якусь інформацію. Я можу терпляче вислухати, або може вони будуть послані, не знаю… все буде залежати від смаку того, що вони мені на вуха чіплятимуть.

Але дивіться, яка дивна іронія долі – цього року влітку мені подзвонили і кажуть: «Льошик, там нам треба поставити на ноги одну людину, він уже йде на поправку, все одно – треба гроші, ти не міг би зіграти спектакль у його фонд?». Та чого ж не можу? Звичайно, можу! На такі справи треба відгукуватися. І я зіграв у Національному театрі Івана Франка виставу для того, щоб його (того самого театрального критика – ред. ) поставили на ноги.

— Тобто, ви живете за принципом: «Мені все одно, що про мене думають інші, я про них не думаю взагалі»?

— Так. Не думаю абсолютно. Для мене важливий лише глядацький зал. Ми тут на днях, теж удвох з Артемом, грали виставу «Приємна несподіванка» – повний зал, вільних місць немає, і, уявляєш, ми виходимо на поклон, а зал мовчить… Це вперше у мене таке. Ми тихенько поклонилися і бочком, бочком – за куліси… А потім їх як зірвало, і вони стали нас викликати і викликати на «біс». Я не знаю, що то було – чи не хотіли з нами прощатися, чи вирішили, що їм чогось не додали – якийсь незрозумілий момент. Ми стоїмо за кулісами, думаємо: Що це таке? Це провал? Чи що? Ми ж її граємо не вперше. Отакі потрясіння мені страшенно подобаються! Через це все я в цій професії існую.

Я ж починав у совку, де ми грали якусь маячню: бронзову фазу-шмазу, якісь урагани – «сплошна матня», а тим не менше – я руку набив на такому г*мні. І зараз, коли маю можливість грати в п’єсах, які мені подобаються, глядач мені показує, що я на правильній стезі – квитки буквально розмітають. А це – показник.

Я не очікував і не сподівався, що доживу до такого моменту, коли на вистави з моєю участю – квитків не буде! Ось бач як, мені приємно, бо це зайвий раз підтверджує, що я таки не зраджую свою мрію і послідовно роблю все, що хочу.

— То вже моє питання про звання народного артиста, яке ви маєте, відпадає ніби саме собою, тому що я вже почула відповідь – для вас головна нагорода – це повний глядацький зал?

— Я «народний» і, чесно кажучи, слава Богу, ніяк не сприяв тому, щоб так сталося. Тут немає жодного кокетства – воно якось на мене несподівано впало. Знаєш, як прийнято у цій системі, мене подали в обоймі з іншими, думали: дадуть – так дадуть, а не дадуть – так не дадуть. Швидше навіть, думали, що не дадуть, а мені дали! Перепало – та і все. Я не знаю, як до цього ставитися, тому ніяк не ставлюся, бо це звання абсолютно нікому нічого не дає – до с*аки дверці!

Я пішов оформляти пенсію – офіційна ж версія, що це звання додає 20% до пенсії, але воно додає надбавку в розмірі 20% від мінімальної української зарплати, тобто – якщо мінімум 800 гривень, то до пенсії мені додадуть аж 160 гривень. Тому, будь ласка, давайте краще не будемо про це.

Якщо я глядачеві подобаюся, їм байдуже, який у мене титул, розумієш?

— Ви сказали, що самі запропонували режисерці п’єсу «Горгони», а часто ви приходите з такими ініціативами?

— Ні. Це був єдиний такий випадок. Просто я зрозумів, що на українській сцені ми не знайдемо двох таких мегер-жінок. Ну, от я люблю Адочку (Роговцеву – ред. ), але ж яка з неї мегера? Мені здається, що наші жінки не потягнуть цей матеріал.

І мені спало на думку: а я в такому віці, що… Зараз розкажу: у мене є таке красиве пальто, йому вже, напевно, років 8, воно пошите із шерсті (якась «дірява» італійська тканина), мені його спеціально Оксана Караванська пошила. Дірки – наче міль побила чи собака погризла, не просто маленькі, а цілі клапті видрані. Ну, така краса! І от, я їду якось на роботу в тому пальто, і на ескалаторі якась людина мене сфоткала і виставила у Фейсбуці. Я не фейсбучний, я про це й не знав, мені потім хтось розказав.

Виставила і підписала: «Ні, ну, скажіть, хто це? Якої статі ця істота?». Їй у Фейсбуці пишуть: «Ти дура кончена, це ж Вертинський!». І після такої характеристики, мені тільки насолода – спробувати таке щось зіграти. Роль непроста, і не хотілося б, щоб хтось вносив туди якусь гендерну нісенітницю. Там, в принципі, проблема значно крутіша, ніж просто бабські виверти.

— Якось ви сказали, що боїтеся темряви…

— Ну, воно якось є у мене періодично, як у всякого психа.

— Але ж, в принципі, ви працюєте на темряву – під час вистави глядацький зал темний, можливо – це ви так долаєте свій страх?

— ( Сміється ) Та хто його знає! Це треба, щоб спеціалісти в цьому розбиралися… Я не знаю… Буває, що, коли я навіть не дуже втомлений, – якась паніка, можливо, Місяць якось на мене діє, хтозна…

— А ви хіба нервова людина? Чому психом себе назвали?

— Та ні, то я жартома. Навіть не знаю, що мене могло б збісити. За ті роки, скільки я живу на цій землі, вже відсортував – що моє, що не моє. На те, що не моє, навіть і не гляну, навіщо? Я знаю, що там буде якийсь негатив.

У моєму житті в мене немає якихось причин кидатися на когось чи щось з’ясовувати. Я не хочу змішувати своє життя з оточуючим – і все.

— Цікавий момент: «Дон Жуан» у постановці Станіслава Мойсеєва був першою виставою, яку ви зіграли у Києві, і от – ви знову гратимете в «Дон Жуані», але вже досить таки інтерпретованому, на сцені театру «Актор». Що у вас за роль цього разу?

— Так. Максим Голенко ставить . Вони ж зробили якийсь мікс – схрестили Мольєра, Дона Нігро і ще чийсь варіант. Ну, слава Богу, в мене там вже немає величезних навантажень. Я там граю Командора, батька Донни Анни.

— А вам взагалі подобаються нові інтерпретації класичних п’єс?

— Я люблю смачні, елегантні, іронічні речі, це все від смаку залежить. Люблю, і сам експериментую тисячу й один раз. Он, у нас в театрі іде «Ревізор» Гоголя. Питання: кому він потрібний? Коли мені подзвонив Слава Жила і сказав: «Будемо ставити «Ревізора», я, їй богу, думав, що застрелю нафіг. А от ви скажіть!

Ми грали його останній раз у Чернігові, це таке важкувате театральне місто, там важко людей зібрати. А на «Ревізора» – переаншлаг, на люстрах висіли – такий успіх був! Звичайно, ми Гоголя не переробляли, просто трошечки музики докинули і такого сучасного ставлення до оточуючих підмішали – та і все.

— До переаншлагів. Зараз із великим успіхом іде антрепризна постановка за вашої участі – мюзикл «Весна для Гітлера». У вас там теж неоднозначна роль?

— Я граю роль бездарного режисера-гея. Сюжет у двох словах розкажу: два аферисти вирішили заробити грошей та розробили схему – беруть у інвесторів гроші, ставлять бездарну виставу, яка провалюється – і вони нікому нічого не винні. Тому що за американськими законами – у випадку провалу чи форс-мажору виплачувати гроші ніхто не повинен.

А воно вийшло інакше: найняли бездарного режисера, знайшли на роль Гітлера тупого алкаша, а вийшов фурор! Вистава здобула успіх – і вже їх стали судити за те, що вони приховали бариші. Такі розборки!

У мене – дуже яскрава роль, а це ж ще й Сьома Горов там режисер! Йому подобається мій персонаж, і він мене загнав на підбори 13 сантиметрів! Уявляєте, у моєму віці – ще й на каблуцярах?

— Не кожна жінка здатна на це! Ви у чудовій формі! Як вдається? Спортом займаєтеся?

— Так. А що ж ви думаєте? Кожного дня мандрую в той спортзал для того, щоб всі м’язи проробити, тому що не вигребу до вечора. Це – теж частина мрії: я не можу вийти на сцену і піском тут трусити перед глядачами, вибачайте.

— Ще може скажете, що і шкідливих звичок у вас немає?

— Не знаю, ти хочеш сказати, що курити – це шкідливо? Всі кажуть, але я вважаю, що вони барани і нічого не розуміють, я люблю курити.

Більше того, щоб мені не бігати сигаретку шукати, в мене скрізь багато пачок, вони відкриті лежать – підійшов, взяв, закурив. У мене по квартирі ці цигарки і запальнички – кругом, щоб не було проблем шукати – люблю ось зараз піти й перекурити.

От пити – не п’ю! Але лише тому, що уже організм, мабуть, не переробляє алкоголь, і це мені заважає працювати ( сміється ).

Іноді, коли дуже втомлюєшся, лежиш десь не у своєму місті, не на власній подушці – і думаєш: «Може відкрити пляшечку червоного чи білого вина?»… А потім сам собі: «Та краще не починати!». У мене щоденник забитий виставами на 100 днів наперед, ніколи пляшечку відкривати.

— У кіно у вас зараз є нові роботи?

— Ні, я не хочу. В кіно я не знімаюся.

— Це ви зараз таке вирішили, адже зовсім недавно знімалися?

— Що я там вирішив? Мені ніколи не давали нічого серйозного грати, завжди кличуть на роль якогось придурка, кегебіста, психіатра, чи ще на хто зна що…

Мій останній кінопроект, якого я і не бачив, між іншим, – це «Свінгери» і «Свінгери-2». Ще ніяк не дійду подивитися. Але знятися у цьому кіно я дуже хотів. Якось моя агент Наташа подзвонила і сказала: «Льошо, нам надіслали сценарій, але тобі не треба туди». Я кажу: «А чого не треба?». Вона: «Ну, мені здається, воно тобі не треба». Я прийшов додому, відкрив ноутбук, прочитав – і аж вигукнув: «Як не треба?! Наташо, я хочу! Звідки я знаю, скільки мені відведено? Може завтра Всевишній до себе забере, я тут навіть не спробував, розумієш, серед молодняка поборсатися». Отак все й відбулося.

Робота в «Свінгерах» мені подобалася, їх знімала якісна імпортна латвійська команда, все це робилося на раз-два – за тиждень вже й зняли кіно. Бо у нас за тиждень зйомок тобі можуть лише яйця відтоптати у кадрі та димом змусять надихатися, але це ніяк напряму з акторською професією не зв’язано.

Тому я вирішив, що краще поїду і відпрацюю вистави у Вінниці, Житомирі, ніж буду сидіти тут на знімальному майданчику зранку й до ночі – і все це, не дай Бог, завершиться крововиливом у мозок, тому що від злості та дискомфорту тільки нерви розбурхуються.

(Але насправді, у цих моїх словах є момент кокетства – я б зовсім не відмовився, якби хтось яку-небудь, хоча б другорядну, рольку в кіно під мене прописав)…

У 9 КЛАСІ ДОНЬКА СКАЗАЛА, ЩО БІЛЬШЕ ДО ШКОЛИ – НІ НОГОЮ – Й ЗІБРАЛАСЯ В АРТИСТКИ

— То почекаємо на вашу нову появу на екрані! А поки ще розпитаю про вашу доньку Ксенію, яка також вже досить відома своїми театральними роботами, та й знімається активно – ось у серіалі «СидорЕнки СидОренки» знялася. Ви якось впливали на її вибір професії? Чи це було природним – й у вашій родині інакше не могло б бути?

— Ні, це було природним, тому що вона сама ніколи не виказувала своїх бажань стати акторкою і піти цією стезею!

Вона з дитинства була весь час при мені – у театрах, на репетиціях, на фестивальчиках, на нічних прогонах – весь час зі мною – і розуміла, який це непростий хліб. Моя покійна дружина Тетяна, яка працювала художником і займалася й сценографією, й костюмами, також була завжди поряд – ми, як ті цигани, всі разом, одним табором цілодобово були.

І Ксюша, ще маленька була, але якось дуже зневажливо ставилася до жінок моєї сфери, говорила: «А чого вони всі такі фальшиві, весь час сюсюкають до мене, говорять – «моя девочка любимая», що їм треба? Вона не може просто пройти і нічого мені не казати, чого їй обов’язково потрібно мене зачепити?».

Я думав: слава Богу, моя дитина на правильному шляху, знайде собі хорошу професію. Вона тоді писала якісь дорожні нотатки, ми ж багато їздили по фестивалях – і вона обов’язково щось пише. Питаю: «Ти мені колись даси почитати?». «Так, але потім, коли я вирішу». Думаю – о! – так вона руку наб’є, твоєю колежанкою стане, а що?

— І чому не стала?

— Бо раптом у 9-у класі, десь у лютому, здається, Ксюша прийшла додому, кинула рюкзак і сказала, що більше до школи – ні ногою. Здрастуйте! Що таке? Виявляється, дві її подруги, з 1-го класу вони разом – нерозлийвода, Лєночка і Сашечка, виїжджають з родинами із країни. І в моєї Ксюші більше немає приводу ходити до школи. І що ти будеш робити? В артистки піду. Куди? А тебе там, чекають? Ага!

Таня сказала мені: «Вгамуйся і заспокойся. Коли ти вибирав свою професію і реалізовував мрію, ти дуже сильно потребував рекомендації мами, тата чи кого-небудь? Та ні. От і залиш у спокої свою дитину». Так це й відбулося.

Вона довчилася у 9-му класі, потім вступила до естрадно-циркового, але я наполіг, щоб на платну основу. Сказав: «Давайте я буду платити, тому що – чи буде вона вчитися, чи не буде, але займати чуже місце (може хтось талановитіший є) не треба».

А її це захопило, їй так цікаво було, що вона, по-моєму, на 3-у курсі, прибігла додому: «Ступка набирає курс у Карпенка-Карого, я йду до Ступки». Я кажу: «На платний». Мене запитували тоді – чого на платний, Льошо, ти чокнувся, що ми – не свої? Кажу: «Я повинен бути впевненим, що вона нічиє місце не займає, вона платить, приходить – і купує собі знання».

Я не дуже люблю про це казати, але вона не полюбляє вислуховувати мої думки і не просить моїх рекомендацій.

— Бо, напевно, вона самодостатня дитина самодостатнього тата, можна так сказати?

— Так, так, абсолютно вірно, саме так. Буває запитає: «Ну, як тобі?». А я, як правило, й не готовий, тому, що не звик, що вона мене запитує.

Іноді скаже: «Ну що, не посрамила тебе?». «Ні, звичайно!». Пам’ятаю, вона грала якусь виставу, років шість тому. Дзвінок пізно ввечері, дивлюся – Ада Роговцева. «Да, Адо Миколаївно!». Вона мені: «Ти не уявляєш, яке я одержую задоволення». Пауза. Думаю – що там за задоволення? Далі вона говорить: «Сиджу глядачем у залі – і твоя доця переді мною, Льошо – це чудо».

Уявляєте, як мені приємно було це чути? Так що, дякуючи їй, інколи мені бальзаму проти ночі в душу наливають.

— Кілька років тому серед журналістів ходив такий жарт, що Вертинський не дає інтерв’ю, бо дуже зайнятий – бавить онучку. Ви справді такий сумлінний дідусь? Знаходите час на роль діда?

— ( Сміється ) В моїх інтересах – сказати, що так, звичайно, весь свій вільний час я з нею. Але справа в тому, що я її дуже рідко бачу.

Кожна моя поїздка до іншого міста закінчується тим, що я купую їй подарунки, але часто навіть не маю коли вручити – десь зустрічаюся з Ксюшею і передаю гостинці від діда. Вона ще не вміє писати по Вайберу, але наговорює мені повідомлення.

Раніше ми разом жили в одній квартирі, тоді було простіше: я з нею скрізь ходив – і до басейну, й на прогулянки – все, що вони не встигали по молодості приділити дитині, все це на мені було – я з задоволенням. А потім вони відкололися – і все, я їх нікого не бачу.

— А хотіли б, щоб вона теж, як мама і дід, стала актрисою? Вже ж, дивіться, яка династія буде!

— Не знаю, але тато внучки – страшенно хоче, щоб вона була артисткою!

Я б віддав перевагу, щоб Ксюшка вчинила з Сонькою так, як ми з нею свого часу – щоб ніхто ні на кого не давив.

А раптом вона не любить сцену? А раптом вона боїться сцени? Є дуже багато гарних дівчачих професій. Ну, чому обов’язково в артистки? Це безумно важкий хліб. До того ж, зараз акторський ринок, особливо жіночий, надзвичайно переповнений, вони одна одну ненавидять – це у них на підсвідомому рівні виникає. Індустрія краси зробила нібито лялечку, а куди ж ти оцей хижий погляд і агресивний прикус подінеш?

— Зрозуміло, що вона ще маленька, і до ваших вистав ще не доросла, але, взагалі, ви її до театру вже привчаєте? Ось у вашому ж «Акторі» 22 грудня буде прем’єра «Ніч перед Різдвом», приведете?

— А чого ні? Мабуть, приведу. Ми її тягаємо по всіх новорічних казках, по різних театрах ( сміється ). А як інакше? Треба, щоб вона розвивалася і бачила красиві речі, то треба буде і «Ніч перед Різдвом» подивитися з нею.