У нас якийсь «свій шлях» і ми дуже довго будемо наступати на одні й ті самі граблі

Нікіта Тітов.

«Фантастичний», «неймовірний», «геній» і навіть «бісів геній» – мало не під кожною роботою художника і плакатиста Нікіти Тітова пишуть користувачі у Facebook, щоразу захоплюючись ідеями митця та їхнім утіленням. Роботи Тітова репостять і розбирають на аватарки. Малюнки такі різні за тематикою й оформленням, що кожна людина може знайти щось для себе і про себе.

Минулої зими в Укрінформі була виставка «Шлях свободи. П’ять років України в плакатах Нікіти Тітова». За рік ця експозиція завдяки Музею Революції Гідності стала мандрівною, але повністю «розвіртуалізовуватися» художник не збирається. Хоча найближчими роками ми можемо побачити не лише роздруковані на полотнах плакати Тітова, а й намальовані фарбами…

— Нікіто, ви як digital-митець, багато часу проводите в мережі й активно відповідаєте на всі коментарі…

— Так, це важливо для мене. Мені дуже пощастило з аудиторією – мене практично не критикують. Може якось між собою, за спиною. А публічно – ні. Або, хоч і дуже рідко, до мене в коментарі приходять сєпари і щось таке висловлюють не про те, що я зробив, а в цілому про країну.

А так у мене дуже привітні підписники. Я радію, що люди заходять на мою сторінку.

— Яку роботу поширювали найбільше?

— Роботу, присвячену 14-му жовтня – Покрові й Дню захисника, її лише з моєї сторінки поширили більш як 4,5 тисячі разів. Розміщення на інших сторінках малюнка і, відповідно, репости підрахувати складно.

Думаю, людям сподобалася ця робота. Божа матір угорі, а внизу – солдати в окопах. Багатьом болить. Багато хто співчуває, переживає через усе, що відбувається. Багато хто постраждав від цієї війни.

— Довго обдумуєте ідеї перед утіленням?

— Все відбувається доволі швидко. Я працюю тут і зараз. На одну роботу йде від п'ятнадцяти хвилин до години-півтори.

— Не виникає згодом бажання щось видалити чи переробити?

— Я малюю дуже просто. Іноді лінія може бути зовсім корявою, та я на це не звертаю уваги. Мені важливо просто висловити думку. Facebook мені й подобається, бо він постійно нагадує: дивись – рік тому ти думав так. І можливо, через рік замість цієї думки з’явиться якась інша. А переробляти… Я не бачу в цьому сенсу, бо все настільки коряво, що як це взагалі можна переробити ( сміється )?!

Останнім часом я роблю по одній роботі на день. Виходить досить цікаво. Скільки так триватиме, важко сказати. Не ставлю собі ціль обов’язково малювати щодня, бо якщо починається «треба», у мене в голові засідає ця думка, що ти повинен щось робити – і тоді починаються з творчістю складнощі. У мистецтві для мене головне – отримувати задоволення. Щоб було в кайф.

— Поряд із серйозними темами плакатів, що присвячені Революції Гідності, війні, Голодомору, у вас є й легкі, романтичні сюжети, й котики, без яких Facebook неможливий…

— У мене купа різних проєктів, так це називаю. Я розділив їх на альбоми, і кожен заповнюється окремо. Це «Тваринки», «Колискова», «Казкові персонажі», «Інтроспекція», «В сенсі», «Крила», «ЧБ», «Ніжне», «Поличка» та інші. Це роботи, об’єднані темою і єдиною стилістикою. Багато є веселих, життєрадісних. Усе, що я малюю, – це мої відчуття, власне бачення того, що відбувається навколо мене й у країні.

— Які робочі інструменти у Facebook-митця?

— Маю старенький графічний планшет, якому вже близько 15-ти років. Такий «дідусь». На ньому вже діра є. Перо таке велике, дуже незручне. Але мені цього достатньо. Хоча я десь там мрію, що колись матиму дуже класний інструмент. Та мені це поки що не по кишені. Опановую зараз нові графічні програми: які саме, ще не буду говорити.

— Ваші роботи розбирають на заставки, аватарки. А чи є замовники, готові платити за вашу творчість?

— До мене звертаються люди, і то саме тому, що бачать у Facebook. Але сказати, що це постійно чи до мене бувають черги – ні.

— Нікіто, чи побачимо ми скоро вашу виставку, може, в Харкові, де вже стільки років мешкаєте?

— 17 грудня завершилася виставка моїх плакатів «Шлях свободи» у Чернігові, у художньому музеї. Це та сама, що була в Укрінформі, й яка завдяки Музею Революції Гідності зараз почала жити своїм життям, подорожувати країною. Я, на жаль, не зміг поїхати. Але з відгуків – усе дуже круто пройшло. Я щасливий із того.

Що стосується Харкова… Ну, я ж взагалі художник неформатний, з Facebook, у мене не так багато знайомих саме в цій творчій тусовці, тому мені навіть важко сказати, що потрібно для організації виставки в нашому місті, й якихось запрошень поки що немає… Але я працюю в Літмузеї й маю можливість зробити виставку там. Може за рік зроблю якусь збірку, топ своїх робіт. Із цього б і вийшла виставка.

— Робота в музеї цікава для вас?

— Безумовно. У нас дуже потужний науковий відділ, який реалізує цікаві задуми. Наприклад, настільні літературні ігри. Над однією з них я зараз працюю. Вже розробив дизайн. А ще є оформлення виставок, афіші.

— Чи може так статися, що ви візьметеся за пензлі та фарби?

— Є такі думки, зізнаюся… Але можу сказати, що мені трохи лячно. Тому що я відвик. Зараз я працюю швидко. Робота з матеріалами – це набагато довше і складніше. Але я думаю про це. Тому що більшість моїх робіт – вони, ну, нематеріальні, вони існують десь у віртуальному світі. Їх, звісно, можна надрукувати. Але все ж. Уявляю, що у фарбах це може виглядати дуже круто.

— Знаю, що 17 грудня ви були на харківській акції на підтримку затриманих за підозрою у вбивстві журналіста Павла Шеремета. Коли приносили під будівлю Головного управління Нацполіції білі нитки, а потім був концерт. Не вірите у причетність затриманих?

— Дуже важко сказати… На жаль, у нас у країні немає довіри до правоохоронної системи. Більшість людей, з якими я спілкувався, а в мене є багато друзів, знайомих, спільних, зокрема, з Андрієм Антоненком, – вони кажуть, що ця людина є настільки хороша і світла, що просто неможливо, щоб він міг таке зробити. Я довіряю цим людям. Я за те, щоб у нас в країні все ж таки було верховенство права, щоб не порушувався закон – чи громадянами, чи правоохоронними органами. Тому я вважав за потрібне прийти і виказати свою підтримку.

— Буваєте й на інших масових акціях?

— Майже на всіх проукраїнських заходах у Харкові. Можу сказати, що приходять на них практично одні й ті самі люди. Їх небагато, і не стає більше. Сам по собі Харків – таке доволі інертне місто в порівнянні з Києвом, наприклад. Тут багато людей просто чекають, що хтось щось зробить. Тобто люди звикли чекати, а не діяти. Це в політичному плані.

Але в той же час – є досить багато людей, які це місто рухають, створюють важливе, потужне, цікаве. Якщо порівняти Харків 2000-го року і нинішній – то ми бачимо сучасне, доволі цікаве місто, де люди здатні швидко згуртуватися довкола чогось важливого.

— Від часу вашого першого спілкування з кореспондентом Укрінформу в Києві минув рік. Ви тоді сподівалися на зміни в державі…

— На жаль, позитивних змін, як на мене, ще не відбулося. Усе, що зараз відбувається, в мене викликає іноді здивування, а частіше – лякає. Це страх, бо я особисто не знаю, не розумію, що буде далі. Мені здається, зараз ми рухаємося не в той бік. Рік тому я жив зовсім в іншій країні… Звісно, дуже болюча тема війни, і всім би хотілося, щоб вона закінчилася, але мені болить питання: «Як?». Для України це може бути саме поразка, і наслідки її будуть страшні. Саме в Харкові, наприклад, я не знаю, чим це може закінчитися. У мене такі от побоювання.

— Ви жили й у Києві довго, а народилися в Естонії, де пройшла частина дитинства. Де бачите себе в майбутньому?

— За відчуттями, Київ – саме те місто, в якому я хотів би далі жити. По-перше, ближче до сина. По-друге, сам ритм міста, кількість друзів, знайомих. Коли приїжджаю, мені здається, що я вдома…

Хоча так, зростав я в Естонії – й за нею сумую. Мені її не вистачає. Вже років 9 не був. Там живуть брати та сестри двоюрідні. Але це така важка тема – спілкування. На них дуже впливає інформаційно «Перший канал» російський. Шахтарське містечко, де я зростав у бабусі, більше російськомовне. Зараз спілкування з родичами практично неможливе через російський вплив.

Але ж загалом, Естонія дуже швидко інтегрувалася у європейську спільноту. Я й на Майдан пішов тому, що бачив, як це можливо, як може змінюватися країна. Але в нас якийсь «свій шлях», і ми дуже довго будемо наступати на одні й ті самі граблі. Та все одно я вірю в країну, і хочу робити для неї, що в моїх силах. Я дуже люблю Україну. Це країна мого сина, він тут народився. І я б хотів, щоб він тут бачив і отримав щось набагато краще, ніж зараз є.