Убити хабарника в собі: путівник по боротьбі з корупцією для України

Шлях у боротьбі корупцією для України довгий і кам'янистий. Антикорупційна реформа триває вже четвертий рік, а чиновники й антикорупційні активісти досі не дійшли згоди. Водночас підтримка Заходу залежить саме від успіху в боротьбі з корупцією та кумівством, які вважають найбільшим тягарем країни.

Про сприйняття явища корупції та найкращий спосіб боротьби з нею Громадське поспілкувалося з головою Європейського центру досліджень боротьби з корупцією Аліною Мунджіу-Піппіді.

В Україні складна історія з реформами після Євромайдану. Деякі були успішними, інші — не надто. Які об'єктивні індикатори успішності реформ? І як у найкращий спосіб розповідати про реформи громадськості?

По-перше, я думаю, що дуже складно, не лише для України, але й для будь-якої іншої країни, зрозуміти, який вплив у короткостроковій перспективі матимуть контроль над корупцією та реформи управління в цілому. Це займає досить багато часу. В один прекрасний день ви просто помічаєте: те, що працювало погано, раптом стає працювати краще. Скажімо, 5 років тому без хабара ви не могли отримати паспорт або водійське посвідчення. А хтось, отримуючи сьогодні ці документи, не повинен нічого платити.

Люди недооцінюють такі зміни. Отож, щоразу, коли вони відбуваються, про це потрібно говорити якнайбільше. Адже іноді ніхто не просить людей давати хабар, але вони продовжують давати, вважаючи, що саме це від них і очікують. Тому, коли правила дійсно змінюються, коли приходить керівництво, яке більше не вимагає таких речей, необхідна комунікаційна кампанія.

Але не звичайна кампанія. Потрібно пояснити людям: відтепер існує новий прозорий порядок, якщо ви платите більше, ніж вимагається, то ви — невдаха. Якщо інформувати людей таким чином, вони зрештою чинитимуть інакше. Тобто потрібно одночасно пояснити людям, що правила змінилися, а отже мусить змінитися і їхня поведінка.

А якими є об'єктивні індикатори успішності тієї чи іншої реформи?

Я не знаю, що робить реформи успішними в Україні, але реформа, яка мене справді вразила, і могла б слугувати прикладом для інших — це реформа енергетичного сектору.

Ваш ринок енергетики відображав те, що ми називаємо привілейованою економікою — економікою, де погане обмежувальне регулювання фактично створює переможців, людей, які багатіють не тому, що вони чогось досягли, а просто користуються ресурсами.

На ринку домінували обрані компанії, які отримали багато грошей просто тому, що були на ринку, а інші не мали такого привілею. І той факт, що тепер з'явилося багато компаній, які можуть торгувати енергією, свідчить, що відкрився доступ до ринку. Так, як і має бути.

Попри те, що Україна починала з досить жорстких реформ, таких як люстрація, сьогодні ми бачимо, що реформи переважно проштовхуються представниками громадянського суспільства, а не урядом. Ви думаєте, таких зусиль достатньо?

Я не знаю жодної країни, яка досягла б успіху шляхом кардинальної зміни системи управління. Наприклад, від систематичної корумпованості до цілковитого викорінення корупції. Хіба що до влади приходить якась освічена еліта у формі однієї партії або коаліції партій, яка широко підтримується суспільством: бізнесом, який бажає конкурентного ділового середовища, а не привілейованого, університетами, інтелектуалами й широким загалом. Отож, це прагнення до змін з боку громадянського суспільства абсолютно героїчне.

Але необхідно, щоб таке громадянське суспільство або його політичні представники, змогли набрати більшість у парламенті й провести необхідні реформи. Адже в таких країнах, як Україна, корупція не є ізольованим явищем. Ви не можете викорінити корупцію в охороні здоров'я або в освіті без радикального реформування системи охорони здоров'я та освіти. Частково корупція — це політичний провал, який виникає через погану політику та організацію. І це не зміниться, якщо просто заарештувати лікарів, які отримали подарунки. Необхідно змінити систему, для цього потрібна більшість у парламенті. Також потрібно виграти вибори. Попри те, що це займає деякий час, цього не можна уникнути. Це — шлях уперед.

Наразі в Україні відбувається протистояння між антикорупційними активістами й чиновниками. Дійшло до того, що антикорупційних активістів зобов'язали  публічно декларувати свої статки. Ви коли-небудь бачили таку ситуацію в інших країнах? Яка комунікація між цими двома групами буде ефективною? Конструктивний діалог чи жорстка критика?

На жаль, я думаю, що ця ситуація дійсно безглузда. Я не чула про жодну іншу країну, в якій активісти боротьби з корупцією розкривали б свої статки, а вони, до речі, не обов'язково отримують за це винагороду, можна бути просто журналістом, журналістом-розслідувачем або писати блог. Ми вимагаємо від посадових осіб розкривати фінансове становище тому, що чиновники мають можливість зловживати державною владою. Саме тому вони повинні розкривати декларувати статки. Але журналісти такої можливості не мають, вони не мають такої влади. Усе це виглядає як помста і залякування представників громадянського суспільства.

З другого боку, це також може означати, що громадянське суспільство трактує боротьбу з корупцією надто вузько, просто як покарання високопосадовців, які можуть вчинити щось, що громадянське суспільство вважатиме неправильним.

І я знаю, що існує велика спокуса. Я народилася в Румунії, в моїй рідній країні багатьох міністрів ув'язнили. І навіть колишні прем'єр-міністр і президент ризикують опинитися за ґратами. Але навіть тепер ситуація з корупцією не покращилася. Це результат того, що громадянське суспільство й політики взагалі ніяк не співпрацюють для запровадження необхідних реформ для подолання корупції.

Я сьогодні можу посадити міністра у в'язницю, але якщо його бізнес дуже прибутковий, міністр вийде на свободу і знову візьметься за старе. Тому потрібно співпрацювати з політиками, яких обрали. Так, можливо вони не найкращі, можливо, корумповані. У багатьох країнах політики, зазвичай, корумповані. Менше з тим, потрібно йти на компроміс, хоча б для того, щоб запровадити такі превентивні реформи.

Політики можуть відчувати меншу загрозу від таких реформ, як дерегулювання, приватизація, демонополізація. І це справді реформи, які змінюють країну. Не просто арештовувати людей. Урешті-решт, скількох людей ви можете заарештувати? Отже, в боротьбі з корупцією потрібно бути дипломатичними, але це не означає, що можна придушувати власне громадянське суспільство. Водночас і громадянське суспільство повинно розуміти боротьбу з корупцією ширше, ніж просто переслідування людей у владі.

Я б хотіла розглянути питання про толерантність до корупції, адже вважається, що кумівство — це тягар українського народу. На вашу думку, є така річ, як «ген корумпованості»? Це індивідуальна поведінка та вибір чи більше соціальна проблема?

Я не велика прихильниця теорії, що корупція є в ДНК якихось країн або це якась культурна особливість. Адже одна з найкорумпованіших країн світу, якщо йдеться про кумівство, — це Франція. Франція — країна, звідки ми всі копіювали наші закони, кодекси й сучасну систему влади. Принаймні для нас у Східній Європі ця країна була прикладом.

Торік я прочитала у французькій газеті матеріал, в якому обурювалися тим, що кумівству приділяють занадто багато уваги, й вимагали ухвалити відповідні закони в Сенаті, адже сьогодні лише одна п'ята сенаторів у Франції безпосередньо наймають близьких родичів, і це не так багато, раніше було більше таких випадків. І це, звичайно, смішно. Тому що ніхто не повинен наймати своїх родичів. Саме коли немає нормативних обмежень, коли людям просто байдуже, або вони не цікавляться політикою, можновладці й мають необмежені повноваження, і користуються цим, як і французькі чиновники.

Минулого року хтось програв вибори у Франції через те, що найняв дружину та двох своїх дітей як особистих помічників у виборчій кампанії. Тому ні, народ не народжується корумпованим. І жоден народ не хоче, щоб його правителі перевищували свої повноваження. Навіть найпримітивніші, неграмотні люди знають, коли політики зловживають владою, і нікому це не подобається.

Який досвід східноєвропейських країн, що подолали корупцію, може бути корисним для України?

Гадаю, що цього разу Україна сама була дуже близькою до цього. Але, як на мене, надто повільно впроваджувала такий досвід. Адже східноєвропейські країни, яким вдалося побороти корупцію, існують уже давно, це, зокрема, Естонія. І якщо українська влада справді хотіла зробити те, що вдалося Естонії, вона мала цілу низку можливостей, але не зробила цього.

Також є найсучасніший приклад Грузії, і я знаю, що Україна намагалася повторити його. Але, я думаю, Україна насправді має зробити більше.

Є багато сфер, які можуть бути прикладом для України. Є дуже близькі приклади, які можуть бути передані культурно. Нелегко повторити чийсь досвід, але зробити те, що вдалося країнам у Східній Європі, Україна може. І я б наполягала на цьому.