Українському письменнику годі мріяти про те, щоб бути просто митцем, який грається життям і словами

Розмову з лауреатом Шевченківської премії Тарасом Прохаськом вдалося записати ще напередодні церемонії нагородження. Жодних умов чи вимог для цього у письменника не було. Єдине, що побажав – аби інтерв’ю записувати не на центральній вулиці Івано-Франківська, а в одному з малолюдних провулків. Очевидно, їхні тиша й забутість імпонують письменникові більше, аніж гучні місця чи кав’ярні.

Вже під час розмови Тарас Прохасько зізнався, що нині отримує багато привітань з Шевченківською премією. Каже, помітив, що більшість чоловіків, які його вітають, захоплює матеріальна складова премії, тоді як жінок – її велич. Як сприймає цю нагороду сам письменник, над чим працює сьогодні та що б порадив нинішнім політикам, Укрінформ запитав у Тараса Прохаська.

— Вітаю вас, Тарасе, з Шевченківською премією.

— Дякую дуже.

— Як ви сприймаєте цю відзнаку? Які були перші емоції, де вона вас наздогнала?

— Не знаю, чи торік були такі ж умови й обставини, як тепер. Ідеться про політику відкритості та прозорості премії. Бо коли оголошують про перший, другий, третій етапи, то це, насправді, трохи підмиває, підточує оцю несподіванку. Розумієш: коли ти вже у фіналі, то все можливо. Тому я вже був готовим. З одного боку – мені було дуже приємно. Бо в мене є така теорія, що Шевченківська премія, попри все, є певною історією української літератури, історією найновішою й актуальною. Тому мені було приємно, що такий тип письменника, як я, відзначений цією історією. Тут важливими є багато речей. Навіть те, що я все своє життя дотримувався певних позицій у творчості, літературі, у поглядах стосовно ідентичності, історії, майбутнього… І навіть у способі життя. Те, що такий типаж письменника зафіксований цією історією, є важливо – і не лише тому, що я радий. А тому, що це означає можливість визнання такого некласичного способу життя і творення.

— Нині є багато різних, інколи й протилежних думок щодо цієї премії. Одні сприймають це як певний етап, заслугу, інші – як символіку минулого, яку не варто вважати короною на голові. Що ви про це думаєте?

— Думаю, нічого, крім корони, не варто носити, як корону. Це є відзнака, вибрана живими людьми, які теж змінюються, мають свої смаки, підходи й таке інше. Зрештою, як з усіма нагородами. Тут є багато випадковості навіть не в тому сенсі, що не доробив чи не заслужив, а просто у кожному виборі: навіть на Нобелівську премію щороку є резерв у кілька тисяч людей, які гідні цієї премії – й про цих людей ми навіть не знаємо. Це ж можна говорити й про Шевченківську та інші нагороди. Тобто, є більше претендентів, ніж тих відзнак. І все це є живим, бо це не Божий закон чи закон справедливості або права… Я дотепер сумніваюсь – чи не варто цю історію закрити з Шевченківською премією і почати якусь іншу; але, очевидно, це треба було робити на початку 1990-х. Утім, з іншого боку, я розумію, що це є реальна історія української літератури і її не можна переписувати чи перебирати. Її варто прийняти, вивчати… Це як із величними й болісними сторінками історії, коли можна по-різному до цього ставитись, але нічого не можна витіснити.

— Якщо про спосіб життя. Вас називають письменником, який відроджує мораль у деморалізованому суспільстві. Як ви відчуваєте це суспільство? Як вам у ньому жити і працювати?

— Це про мене так сказали лише один раз, насправді ( усміхається, – авт .). Я би не дуже хотів бути дидактичним у своїй творчості. Тобто, мені дуже би хотілося бути письменником, який не повинен і не змушений займатися якимось вихованням. Я б хотів бути просто митцем, який грається життям, словами, історіями…

Але я давно зрозумів, що українським письменникам, принаймні мого покоління, годі мріяти про таке. Бо український письменник одразу поставлений у такі обставини, що він мусить називатися українським. Тобто, просто сказати: «Я – письменник, я розповідаю байки», – то ще заскоро в нашому суспільстві. Ми всі ще заражені ствердженням і боротьбою за українську літературу. Кожен – так, як він це розуміє. І це є наша кара, що ми не можемо собі дозволити будь-чого робити і бути абсолютно відірваними від того, що є в суспільстві.

— А як почувається український письменник у суспільстві, де доводиться боротися за українську мову квотами, законами?

— Єдине, що можна робити – це писати українською мовою. Це наш вибір, який є важливим. І про це говорили мої друзі та старші колєги ще 20 років тому.

— Знаю, що ви хотіли стати письменником ще у 12 років. Що стало для цього поштовхом?

— Я виріс серед людей, які видавались мені зовсім іншими. Вони не нагадували тих, хто населяв місто. Це були дивовижні персонажі – й у той же час вони перейшли дуже цікаві композиції історії ХХ століття. Мені здавалося, що під пресом довколишньої агітації, пропаганди і соціалістичного реалізму це вже осколки, чи, як казав один поет, «золотая пиль бєзврємєнно ушедшей епохі». І, якщо це не законсервувати, то ніхто й не згадає про них, і все може бути розтиснуте пресом іншої культури. Тому моїм першим поштовхом було зберегти це, законсервувати, переповівши розповіді цих людей, їхні історії та долі.

— Вас називають письменник у третьому поколінні…

— Це все дуже підтягнуто… Тобто, цей факт чи гіпотеза дуже допасований, бо прямого зв’язку з Іриною Вільде я не маю. То не моя кров, не наша родова. Вона була дружиною мого вуйка. Інша справа, що вона була близькою, присутньою в житті нашої родини. Але про генетичні зв’язки тут годі говорити… Так, про неї маю спогади. Втім, не літературні, і в ніякому разі вони не позначені на тому, що я роблю. Важливим є інше. Усе середовище, в якому я виростав, було оточене людьми, які мислять і рефлексують. Дуже важливим є бачити, дивитись уважно. Друге – рефлексувати на те, що бачив і пережив. Тобто, це те, що називається усвідомленням себе і свого життя. І третє – вміння розповідати про це. Оте “бачити, подумати і розповісти”, як на мене, є найголовнішим, що вплинуло на мене в ранні роки. Коли я збагнув, що це не є щось надзвичайне і не з іншого рівня буття, а може бути присутнім у простому щоденному житті, воно стало для мене нормою. Усі мої родичі оповідали. Це було середовище «обсервації, рефлексії та оповіді», якщо говорити західноукраїнським говором.

— А оце уміння розповідати не передалось на генетичному рівні від прадіда Олекси Пристая, який теж писав?

— Не можу сказати… Насправді, він поїхав з України в ранньому віці й навіть своїх старших дітей бачив востаннє ще малими. Він поїхав з місією в Америку. Пізніше до нього поїхала моя прабабця. Там народилась моя тітка, одна з моїх улюблених людей у світі… Але вони всі потім повернулись звідти, а він там залишився. Не знаю, може, він був важким до співіснування, а може, настільки відчував священниче покликання, що не зміг залишити того місця, тоді як родина, навпаки, не прижилася в Америці, бо була надто вкорінена в тутешнє життя.

— Чи не вплинуло те, що прадід був священником, на ваше розуміння віри, релігії? Маю на увазі, чи дотримуєтеся ви певних аксіомних вимог: ходити до церкви, постити? Чи, може, вважаєте це формальністю?

— Є універсальні християнські традиції й приписи. Я розумію, що обряд є не самодостатнім, бо повинна бути і віра, і роздуми, і молитва, й інші речі. Але, разом з тим, я дуже добре розумію – що таке практика, тобто регулярне виконання певних вправ. Тому розумію, що ті, хто не виконують цих церковних вправ, вони багато втрачають. Так, вони можуть говорити про вищість своєї внутрішньої віри, чи свого діалогу з Богом, але вони не мають практики. Це так, як, не боюсь згрішити, тренування, буддійська медитація, йога чи щоденні прогулянки… Повинна бути практика. Тому відвідування цих церковних зібрань, братів і сестер по вірі дуже додає… На жаль, я не є дуже уцерковленим. У мене взагалі погано з практикою, бо я навіть не щодня пишу.

— У моїй бібліотеці серед ваших книг є дитяча «Хто зробить сніг?». Я читала її маленькій доні, але ловила себе на думці, що мені, дорослій, вона подобається не менше. Сьогодні нема бажання писати для дітей?

— Моя дитяча література була пов’язана співавторством з Мар’яною Прохасько. Якби не вона, я би сам цього не робив. Я не хочу сказати, що вона тиснула на мене, чи, борони Боже, вимагала це робити. Але є певні речі, які робляться у певній зв’язці, в діалозі. Це ніби їхати на двомісному ровері: можна їхати самому, але цього ніхто не буде робити, бо ровер призначений для двох. Тобто, поки що я не уявляю, що би я сам робив у дитячій літературі. Може, колись це і буде. Але я вважаю, що роблю досить багато дитячої літератури в дорослій. Одним із моїх завдань і методів впливу на читача є нагадування про дитинство, дитину в собі й повернення у пам’яті до того періоду. Я не ідеалізую дитинство, бо воно буває різним. Але часом є дуже гарно і корисно пригадати себе у різні етапи свого розвитку.

— Вам закидають, що ви обіцяли написати роман, а його немає. То чи буде він і коли?

— Так, це моя особиста слабкість, що я повівся на ці обіцянки. Тут я зробив по-дитячому. Це не дуже зрілий крок, коли я хотів відповісти на очікування своєю обіцянкою: «Так-так, уже-уже». Знаєте, це є бажання видаватися ліпшим, аби не сказали, що ти поганий, нездалий. Дуже сподіваюсь, що я це вже переріс і більше нічого обіцяти не буду… Роман треба чекати, але вже без обіцянок.

— Знаю, ви зараз працюєте над перекладом книги Станіслава Вінценза «На високій полонині». У чому погоджуєтесь і в чому посперечалися би з польським філософом? Між вами є щось спільне чи протилежне?

— Що є протилежного, то це емоції, пов’язані з народом. Справді емоції, а не раціональні роздуми. Образи, кривди через несправедливість, які не можуть бути ідентичними у поляка Вінценза і в українця, які жили на тій самій території. Притому, жили досить мирно. Але це відчуття ображеності, яке є притаманне усім людям, дуже важко пояснити раціонально. Вінценз не міг до кінця розуміти, як почувають себе його односельці, гуцули. В загальнолюдському не можливо позбутися суб’єктивних емоцій, почуттів кривди, образи, невдоволення. Так, Вінцензу дуже довіряли. Його першою мовою була українська у гуцульському варіанті. Він жив серед цих людей, і вони могли йому розповісти навіть те, чого не могли сказати вченим зі Львова, бо він був тутешнім. Але це не означає, що вони не бачили в ньому іншого і не відчували за ним тої кривди, яку він втілював. Я не говорю про гніт чи експлуатацію. Те братерство, яке він уявляв, не могло спрацювати до кінця. Він все ж був іншим, або, як у нас кажуть, з іншого тіста.

А спільним – можливо є те, що ми думаємо певними категоріями цього пограниччя, спільного простору, співіснування в ньому. Справді, я про це можу думати так само, як він. Але, коли доходить до кревних і особистих жалів, то ми по-різному на це дивимось. Це я так собі думаю, бо ми все ж люди з різних епох.

— У вашому житті було багато професій: бармен, сторож, учитель, ведучий на радіо, журналіст. Де було найцікавіше?

— Я завжди робив те, що, з одного боку, було необхідним, аби в усі ці перехідні часи прогодувати родину, а з іншого – те, що мені вдавалося і що було більш-менш прийнятним і приємним. Усі ці речі були цікавими по-своєму. Але тепер я часто з ностальгією згадую барменство. Чому? Тому що це є контакт в оголеному вигляді, співіснування з людьми у найвідкритіших формах. Люди не змушені там контактувати, але мають цю потребу, якщо її стимулювати, чи зробити крок назустріч. Ці контакти у барах того часу були, насправді, дуже приємними.

— Тривалий час ви працювали у місцевій газеті «Галицький кореспондент». Що думаєте про українські ЗМІ? Чи є у нас свобода слова? Які шанси у друкованих ЗМІ в нашій країні?

— Свобода слова – це одна з небагатьох ознак, які вирізняють моє радянське життя від пострадянського. І що б хто не казав, як на мене, це – найбільший здобуток. Для мене слово – це неймовірне відчуття свободи і справедливості. Ми можемо казати те, що вважаємо за потрібне. Немає чогось такого, що не можна сказати. Думаю, це одна з найбільших подій у моєму житті, тоді як раніше була внутрішня еміграція в ці теми. Інша справа, наскільки діє свобода слова, яка вже є тотальною. Тобто, можна сто разів говорити очевидні речі, й ніхто тебе не покарає, але думати про те, що це раптом щось змінить, – то такого немає.

Щодо газет, думаю, що в Україні є прошарок людей, яким буде потрібна газета в такому вигляді. У світі є ця тенденція, у нас теж є і будуть люди, яким буде потрібний цей артефакт.

— Ви були учасником усіх українських революцій з 1990-х, але в політику так і не пішли. Не шкодуєте?

— Ні, не шкодую. Бо розповідати і писати є для мене більш притаманним, аніж керувати ( усміхається – авт . ) Перевага письменника – в тому, що він не мусить знати, як має бути, не мусить давати рецептів, а політик мусить знати – що далі робити.

— Деякі політики все ж хотіли свого часу почути письменників, зокрема і вас. Якщо б нинішні звернулись, що ви їм сказали б?

— ( Довго мовчить, увесь час курить – авт .) Якщо коротко, я б сказав, що Україна – єдина країна у світі, де українці мають шанс почуватися вдома вільними. Я б порадив про це не забувати. Як і про те, що унікальність і цінність цієї країни – в тому, що це є місце перебування для українців, української мови, ментальності й української культури.