Освіта без бар’єрів: як працює інклюзія у спорті (лонгрід)

20-річний Владислав Єлхін – студент Херсонського вищого училища фізичної культури. Хлопець навчається на відділенні боротьби – він другокурсник і вже виборов срібну медаль на Чемпіонаті Європи.

Владислав особливий спортсмен – він має порушення слуху. Те, що спорт його життя зрозумів ще в школі «Боротьбою я почав захоплюватися із дитинства, ще у школі глухих. Мені дуже подобаються єдиноборства. Власне тому і вирішив зайнятися вільною боротьбою, їздив на змагання, займав перші, другі і треті місця. Потрапив і на чемпіонат Європи.

Сьогодні вже маю нову задачу – готуємося на Чемпіонат Світу. Наші тренування проходять щоденно, тож кожного дня ми вчимо щось нове. Але в подальшому я мрію сам тренувати маленьких дітей».

Для Влада програма відділення боротьби стандартна – без послаблень – лекції, заняття, екзамени, тренування тричі на день. Тож аби хлопець мав абсолютний доступ до практичних та спортивних курсів, в училищі ввели спеціальну посаду – сурдопедагог. Посіла її Вікторія Шехтман.

«Зараз ми знаходимося на змаганнях Кубку України із вільної та греко-римської боротьби. Тут усі хлопці нечуючі, тому я їм перекладаю на жестову мову усе, що говорять їм судді, викликають на двобій. Якщо виникають питання, аналогічно перекладаю».

Для інтерв’ю на змаганнях дівчину вихопити складно – вона зосереджена на своїй роботі. Адже від неї залежить чи не увесь хід чемпіонату. І от, нарешті, довгий двобій. І Вікторія має змогу поспілкуватися.

Педагог пояснює, процес соціалізації для студентів із порушенням слуху важливий. Вікторія наводить приклад, що до впровадження інклюзивної освіти відсоток неграмотних людей із порушеннями слуху був достатньо високий. «Я працювала в товаристві глухих. І до нас зверталося дуже багато людей із проханням написати на бумажці, що їм потрібно. Купити, наприклад, муку, цукор. І вони ідуть із цією бумажкою до магазину. У нас дуже багато людей приходило із проханням піти до лікаря, тому  що лікарі без сурдоперекладача не хочуть приймати. Це стосується й рецептів – деяку нечуючі просто не можуть їх прочитати, бо не вміють. Отак і в училищі фізичної культури я працюю із студентами. Пояснюю їм теми».

У Херсонському вищому училищі фізичної культури курс навчання для нечуючих студентів впроваджують другий рік. Інклюзія передбачена реформою освіти, розповідає директор  Валентин Сух: «В управлінні найскладніше прийняти правильне рішення. Ми його прийняли не вагаючись, а далі прийняли механізм вирішення проблеми. Я дивлюсь, як діти працюють на лекціях – відділення вільної боротьби мову жестів потроху засвоює. Вони знають, як треба вітатися, як слід показати аплодисменти. Мені за цим приємно спостерігати. У перші дні я заглядав на лекції – результати тішать і ми прийняли правильне рішення».

Спеціалісти говорять, що у класі чи групі може бути не більше трьох студентів із порушеннями слуху. Наразі у Вікторія таких двоє. На парі сурдоперекладач сконцентрована. Працює із викладачем психології в унісон.

Стати сурдопедагогом Вікторію спонукала особиста історія – у її родині чує лише вона. Дівчина пригадує випадок із життя свого брата, який зміцнив рішення вибору професії: «Я завжди до батьків своїх, до брата ставилася, як до звичайних людей. Але колись моєму брату подарували слуховий апарат і тут я виявила, що його не має. Я брату дзвоню, телефоную, що ти, де ти… дивлюся, він грає у дворі – дражнить собаку. Він одягнув слуховий апарат і він її давить, аби вона залаяла. Він хотів почути, як собака гарчить. І тоді я зрозуміла, їм важко у нашому світі, вони багато чого не чують. А ми, мабуть, цього і не цінуємо».

Та жестову мову дівчина вивчила все ж не дома – у родині дактиль був, так би мовити, табу. Чому, Вікторія розповідає нам: «Мій брат втратив слух приблизно у 5 років, але він дуже добре розмовляв. Далі він пішов навчатися у школу слабочуючих і розмовляти припинив, бо навчився мові жестів. Після цього батьки почали спілкуватися лише усною мовою. Я жести знала, але дуже поверхово.

У медичному коледжі, як ви знаєте, у нас навчаються студенти із порушеннями слуху. Жестової мови мене навчили там нечуючи – разом із ними я її дуже швидко опанувала. Далі я вже вирішила вступити у національний університет ім..Драгоманова на спеціальність «сурдопедагогіка».

Поряд із Вікторією сидять уже знайомий нам Владислав та його друг Павло. Із нами хлопці діляться, як їм навчається в училищі. Чи складно було адаптуватися у групі чуючих студентів.

Павло Олефіренко також студент Херсонського вищого училища фізичної культури. Хлопець говорить, що за час навчання у них з’явилося дуже багато друзів. « Із усіма познайомились – поруч живемо. Спілкуємося. Разом ходимо на обід, разом тренуємося. Такий підхід працює й тоді, коли ми їдемо на збори чи змагання. Дуже важливо, що під час тренувань багато нам пояснюють саме студенти. Вони показують техніку та прийоми боротьби. Мені такий підхід подобається. Якщо ж говорити про побажання щодо занять… у мене неймовірне бажання вчитися, але є багато інформації, яку вхопити просто не встигаю. Якби було більше прикладів, малюнків, відео… думаю, для мене процес би прискорився».

Далі про процес адаптації розповідає вже Влад. Його історія про звичне студентське життя – і від розуміння цього на його обличчі з’являється посмішка. «У нас була контрольна робота, вчитель забрав усі зошити, усі підручники. Одногрупники розгубились – не знають, що робити. Ми ж сидимо біля викладача і з цієї відстані я підказую, яка відповідь правильна. Ага, побачили… одразу написали. Голос вчитель одразу почує… жести не завжди зловить. Таке ми робимо дуже часто».

Роль Вікторії у навчанні Влада та Павла дуже важлива – хлопцям треба пояснювати багато термінів – фактично опановувати нову дисципліну. І варто розуміти, що деякі поняття – абстрактні, у світі нечуючих вони можуть з’явитися вперше.

«У моїх хлопців улюблений предмет – анатомія. Чому? Викладач показує те, що вони вчать. Сьогодні хлопці можуть сказати, скільки кісток у хребті, як вони називаються. Матеріал засвоїли добре, бо побачили. А от із абстрактними дисциплінами, складніше. Наприклад, філософія. Їм було дуже важко опанувати цей предмет. Тому що очима цю дисципліну зрозуміти складно».

Інна Спринь читає другокурсникам курс психології фізичного виховання і спорту, а також є куратором групи, де навчається Влад та Павло. Викладач говорить, що за два роки у поведінці та характері хлопців відбулися зміни. І вони позитивні. «Вони дуже дисципліновані, активні. Вони отримують такий же обсяг матеріалу, як і усі інші студенти. Все розуміють. Відповідають вони письмово більше. І там мені видно, як вони можуть висловлювати власну думку, не лише за допомогою Вікторії».

Рідван Месуветов, одногрупник Влада та Паші, має повноцінний слух і не бачить жодних обмежень у спілкуванні із хлопцями, для більшого контакту навіть вирішив опанувати мову жестів.

«Ми спілкуємося, можемо писати один одному. Інколи буває й так, що вони показують жестами, а я вже самостійно здогадуюсь. Із ними я знайомий 6 років, увесь час спілкувалися, дружили, у спаринги ставали. Хороші хлопці. Ми однакові. Якщо є можливість, то потрібно, аби вони навчалися тут», – ділиться Рідван.

Та попри безліч позитивних моментів, у питанні адаптації особливих студентів є труднощі. Система взаємодії «викладач – сурдоперекладач – студент» і навпаки тільки формується. Тож в деяких питаннях українська інклюзивна освіта рухається ще інтуїтивно. Про це розмірковує Вікторія: «Наші нечуючи діти навчаються інтернаті. І це в українському суспільстві проблема, тому що такі інтернати закриті. Діти виходять лише, коли на канікулах. А в інтернатах вони живуть, між собою спілкуються і для них адаптуватися, коли вони закінчили 12 класів, дуже складно. Це треба враховувати. Наше училище також дуже сумнівалося, було багато питань, але, думаю, нам усе вдалося. 

Інклюзивна освіта – чи виправдовує вона себе? Суперечки з цього приводу точаться й досі. Та наші герої є яскравим прикладом важливості цієї реформи. Інклюзивна освіта – це шлях до повноцінної соціалізації та самореалізації, пояснює директор спортивного училища Валентин Сух:  «Головне, щоб вони відчували себе рівними. Методики викладання однакові. Єдине, що мова і механізми різні, а методика однакова. Вони не відрізняються від звичайних студентів. Їм складно висловити свої емоції, але вони відкриті. Вони чутливі і на це треба зважити. Із ними приємно спілкуватися».

Кожен із викладачів Херсонського вищого училища фізичної культури гордий за спортивні досягнення своїх студентів із порушеннями слуху. Вони допомогли їм зійти на спортивний олімп Дефлімпійських ігор. Із 2005 року їх вихованці вже вигравали золоті та бронзові медалі – прапори України вже майорять на чемпіонатах Європи та Світу.

«І до речі, одна дитина, яка сьогодні підіймала державний прапор, його представили, як вихованця одеської школи. Але до 11 класу він навчався у школі-інтернаті училища фізичної культури, але продовження не було, тому він перейшов в Одесу. Але сьогодні у дітей є продовження, вони можуть отримати спеціальність за обраним фахом. І надалі ми плануємо також приймати таких дітей», – із гордістю підсумовує директор спортивного училища Валентин Сух.