Херсон. Справжня історія, зафіксована камерою смартфона

Я люблю Херсон. Люблю настільки, що після повномасштабного вторгнення “мишєбратьєв” і окупації міста та області нікуди не поїхав. Не зважаючи на активні заклики влади терміново евакуюватися — лишився тут. Дехто зі знайомих, які виїхали, казали, що я божевільний, що найголовніше — зберегти життя. Ті, що залишилися — поділяли мою думку, що не можна всім тікати, інакше місто просто помре…
Фотостудію довелося закрити. Перші дні окупації навіть не думав про фотографію. Перші дні в мені панував звіриний страх за себе і за своїх близьких. Не скажу, що це була паніка, але було відчуття безпорадності і ступору. Здавалося, цей стан ніколи не пройде, та за тиждень мозок адаптувався до дійсності і почав відпрацьовувати алгоритми майбутньої поведінки…

Місто змінилося. З’явилося багато чужих, які поводили себе як господарі, нав’язуючи нам свої порядки і закони. Це дуже дратувало, я б сказав — бісило, але доводилося пересуватися містом з нейтральним виглядом обличчя, наче тебе все влаштовує. Дуже хотілося фотографувати, документувати цей треш, але розумів: вийти в місто з камерою — підписати собі вирок. От саме з цього часу я “полюбив” свій смартфон: як-не-як, а світлини повсякдення окупованого Херсона почали у мене з’являтися. Тільки пізніше я зрозумів, чого вони вартують для херсонців, які змушені були покинути рідне місто, бо врешті-решт, ця чаша і мене не оминула. Переживши вісім місяців окупації, радість визволення міста, місяць без води і електрики, обстріли щодня і щоночі, ми з дружиною думали, що вже “пропетляли”, але…

Нам прилетіло. Вперше — напередодні дня Святого Миколая. Повигрібали уламки, бите скло, волонтери допомогли зашити вікна OSB-плитами. В той день у нашому дворі побували всі знімальні групи, які тоді працювали у Херсоні. Кажуть, в одну вирву двічі не прилітає. Як виявилось — це брехня. Через п’ять днів прилетіло вдруге. Той самий звук, той самий запах. Запах смерті, що була поряд. Всього лиш якихось п'ять метрів. Пожежа, вивернуті стіни горища, вирвані двері. Я вірю у янголів-охоронців. Той, що з’явився начебто з нівідкіля, має ім’я Михайло. Другого — ім’я не пам’ятаю, був у стресі. Втрьох погасили пожежу. До речі, Михайло наступного дня врятує чоловіка, якому ворожим “гостинцем” біля пам'ятника "Образ Покрова пресвятої Богородиці" відірвало ногу. Так само з’явився з нівідкіля, але дуже вчасно, щоб чоловік залишився жити…

Ми не стали з дружиною чекати, коли прилетить втретє. Наступного дня під обстрілами волонтери вивезли нас на Харківщину, в невелике містечко, яке нещодавно було районним центром. Хотілося фотографувати. Але навіть у тилу на людину з фотокамерою люди дивляться з осторогою і задають багато запитань. Тому — знову смартфон. Вісім місяців. На вісім місяців нас вистачило, щоб “пересидіти” у відносній безпеці, але дуже хотілося додому, у Херсон, нехай битий, топлений, напівпорожній, але рідний. Ми знали, куди їдемо. Гучно, небезпечно, але вдома. І дуже хочеться фотографувати…

Все так само більше смартфоном, щоб не привертати на себе зайвої уваги, але справжню історію рідної героїчної Херсонщини треба писати. Бо переписувачі сплять і бачать, щоб переробити все по своєму…

Олександр Андрющенко, 1 жовтня 2023 року