“Хотіли виколоти очі”: херсонська волонтерка про пережите в катівні окупантів

З низки об’єктивних причин і головним чином з міркувань безпеки, ми не можемо назвати ім’я цієї мужньої жінки і показати її обличчя. Але від того, що вона пережила, волосся стає дибки. Історія херсонської волонтерки -чергове свідчення порушення російськими військовими не лише законів війни та міжнародного права, а й усіх мислимих меж людяності.

-За час окупації Херсона зникло багато людей і доля багатьох із них досі залишається невідомою. Так само в якийсь момент нічого не було чутно про Вас. Що з Вами сталося?…
-Я в катівні була. І якщо під час АТО, коли була в полоні на Донбасі, “днр-івці” мене просто змушували куховарити, там були молоді хлопці, то зараз я пройшла через страшні тортури.

-Чому на Вас полювали?
-Вже 24 лютого ми були на Антонівському мосту. Як могли, переправляли звідти поранених хлопців-тероборонівців. Спочатку в покинуту школу в районі “Укрніозу”, потім — у лікарню. А в одному з підвалів робили коктейлі Молотова. До волонтерів доєдналися ветерани АТО. А ще — медикаменти, які нам передавали друзі, в опіковий центр возили та до однієї з міських лікарень. Вже окупанти у закладі були, а ми змогли передати ліки — правильним медикам, звичайно, бо знаємо, хто зрадник був. Хочу низько вклонитися лікарям і медсестрам.

Особливо персоналу лікарні ім. О.С. Лучанського. Звідти ми хлопців поранених виводили через чорний хід. А коли загарбники вже привезли своїх поранених, то один лікар сказав, що конкретно туди-то не можна заходити, бо там ковідні лежать. А там були наші хлопці. І деякі — після операції, ще не могли рухатися.

-А ще ж і на мітинги Ви ходили?
-Ми виходили на мітинги спротиву в Херсоні, майже щодня. Всі разом співали Гімн України, «Червону калину». Тримали 150-метровий прапор. І з ним ми рушали до парку Слави. 9 березня, у чергову річницю Дня народження Кобзаря, ми дійшли до погруддя Шевченка. Встигли покласти квіти, почитати вірші. Я гучно декламувала. Окупанти це чули. Під’їхали дві «зетки», одна — з правої сторони, друга — з лівої. Наставляли автомати на нас. Просто за вірші, уявіть. Але це ще нічого. Вони залютували, коли ми стали розвішувати синьо-жовті стрічки, на стовпах, деревах, де тільки могли. Пізніше почали кидати шумові гранати. Поранення отримав 73-річний чоловік. Я теж тоді була і ми втікали з площі.

-Як Вас захопили в полон, вистежили?
-Так, вони мене забрали на початку травня. Вистежили. З чорного ходу підловили. На голову накинули мішок. Повезли недалеко. Я так розумію, це була будівля СБУ. Тому що там були дуже глибокі підвали. Туди кинули мене. Десь недалеко, через перегородку, лилася вода. Це щоб хотілося пити. Посадили мене на дерев’яний піддон. Привязали до батареї, наче я кудись втечу. І дали пакет, щоб я туди ходила в туалет. Десь поряд багато було людей. Чула голоси, крики хлопців, їх страшно катували… Дня три мене тримали в камері, де було дуже холодно. Коли зрозуміли, що я нічого не розповім, вирішили показати мене по телебаченню, потягли мене до нашого волонтерського офісу. На місці, де ми базувалися, вибили двері, бо ключі я їм не дала. Всі посилки, які готувалися хлопцям, розрили. І бронежилет знайшли. А прапори, підписані з передової, я встигла винести, ховала по підвалах і горищах, якісь документи, фотографії. Навіть вже коли ворожий літак так низько летів, я ще прийшла й виносила якісь небезпечні речі, які треба було заховати. А ще в нас було багато дитячих речей і продуктів, консервації — люди приносили. Ми збирали для переселенців і родин загиблих. Окупанти сказали, що це «неонацистський центр», який вони так довго шукали і нарешті знайшли, що я бандерівська подружка. Один мене тицьнув у величезне фото Степана Бандери на прапорі:
-Это кто?
-Бандера, — говорю.
-А ты кто? Мы же тебя, знаешь, сколько искали? Наконец-то мы тебя нашли. Ты подружка “Бендеры”.
І він узяв шило і виколов очі на портреті Бандери. І говорить: «А теперь мы тебе выколем»…

-Хто це був, фсб-шник?
-Фсб-шник. їх було двоє, в масках. Один — русявий, невеликого зросту, волосся трохи визирало. Голос молодий. Здається, звали Олексієм. Везли мене одні, а допитували інші. А здав мене один колаборант, який під виглядом допомоги втерся у довіру. А сам вивідував, чим ми займалися і фотографував. Він приходив до нас, знімав наші маскувальні сітки, стенд із фото загиблих, як ми готуємо посилки хлопцям на Донеччину… І коли мене взяли в полон, переді мною на столі виклали ті, мабуть, 200 фотографій. А на стендах тих були світлини, де я з учасниками АТО. Фсб-шник мене запитує: «А это кто?». Говорю: «Не знаю, хто». Багатьох просто не пам’ятаю, це було багато років тому. А вони мене катували, електрострумом били, була обпечена рука. Він мене декілька разів у ці фотографії ударяв. Кажу: «Ви мене вб’єте, але нічого не скажу за наших хлопців». То він мене взяв за шкірку і жбурнув.

-Скільки тримали Вас у катівні і як випустили?
-Тримали 28 днів. Били й катували мене, думали, що помру. А потім просто викинули отам, на околиці міста. Завезли подалі, щоб не вижила. А мене одна жінка знайшла. Люди думали, що це якийсь бомж валяється, бо я була дуже брудна і побита. Переховували, бо партизани передали, що мене знову шукають. Тому що я з колегою, трохи відійшовши після катівні, ще з паличкою була, розвішували жовто-блакитні стрічки. Окупанти зрозуміли, що в місті залишаються патріоти.

-Зараз Ви продовжуєте займатися волонтерською діяльністю. Кому допомагаєте?
-В’яжемо маскувальні сітки. Збираємо донати. Купили тисячу дронів. Скільки хлопцям передали тепловізорів! Одній бригаді передали потужну електростанцію за 90 тисяч гривень. Минуло разу дрон за 102 тисячі, дуже хороший, який працює на великих висотах і відстанях, і скидає вибухівку, нашій теробороні відправили.

-Ви героїчна жінка, доземно вклоняємося перед Вами за мужність і те, що робите для Херсона і захисників. Бережи Вас, Господь!

Спілкувалася МАРИНА САВЧЕНКО,