І вічний бій. ( Пам’яті легендарного директора ХСЗ   В.Ф.Заботіна) 

"І вечный бой, покой нам толькоснится". ці відомі поетичні рядки, найбільше підходять для характеристики життєвого шляху Всеволода Федоровича Заботіна. Тридцять років від дня його смерті відзначають цього року (14 березня). Він народився і жив у Миколаєві, закінчив Миколаївський Кораблебудівний Інститут, працював на суднобудівному заводі ім. 61комунара. і виріс у талановитого керівника виробництва, до призначення на Херсонський суднобудівний завод, спочатку головним інженером, а з 1961 року директором.

Генеральний директор, Герой соціалістичної праці, лауреат Ленінської та Державної премій. Багато має трудових успіхів. Але в чому його легендарність, мабуть  у пам'яті людей . Яким він був? Насамперед, з непереборною тягою до новизни, і турботою про людей. Новизна його ніколи не лякала, тому, мабуть, і припав на нього вибір при заміні головного інженера ХСЗ. Нове місто, новий завод, невідоме виробництво. А перед цим у робочий день, на стапелях вибухнув танкер, що будувався, жертви, трагедія, а це ж відповідальність головного інженера. Не кожен погодився б.

За час його керівництва, два десятки новітніх технологій та нового обладнання вперше впроваджувалися на ХСЗ, за які часто просто не наважувалися взятися інші заводи. Я прийшов на завод у 1962 році і мені довелося запроваджувати його починання. І тут виявлялася його ще одна незвичайна риса,  яку мало хто розумів. Його дії часто були схожі на своєрідний розіграш і йому не вірили. Всі знали, наприклад, що цього зробити неможливо, а потім раптом виявлялося, що він це вже зробив. Так він міг розіграти будь-кого, від міністра, до когось зі своїх недбайливих підлеглих, і навіть його необхідний у таких випадках мат, був часто розіграшом. Приклад можна навести ще під час роботи його у молодості, у Миколаєві. Він працював старшим будівельником, і його корабель, повертаючись із ходових випробувань, зупинився перед розвідним мостом, чекаючи на буксир. Без буксира тоді проходити не дозволялося. Поруч стояв другий корабель, який теж повертався з випробувань. Цей корабель був головним у серії, і на заводі на нього чекала висока комісія. Було запрошено міський оркестр, піонери з квітами, громадськість. Але з буксиром щось трапилося, і він затримувався. Корабля видно не було, і комісія вирішила піти на обід. Перед мостом, розуміючи, що буксир затримується, Всеволод Федорович вирішив проходити міст своїм ходом. Незабаром на пірсі побачили, що корабель підходить, оркестр гримнув переможний марш, потім "Прощання слов'янки", піонери роздали квіти, та всі і  розійшлися. Коли комісія повернулася, вже нікого не було. Скандал, урочистий захід дістався тому, кому зовсім не призначався. І в міністерстві, вперше за всю історію, по одному й тому ж самому випадку, майже в один і той же час, вийшло два різні накази. В одному висловлювалася подяка за виявлену ініціативу, а в іншому, за ті ж дії, виносилася догана. Здається жарт, але з того часу у Миколаєві міст уже проходили без буксиру.

Ставши директором ХСЗ, він за завдання номер один вважав навіть не виробництво, а вирішення проблеми житла для суднобудівників, і не просто так, як зазвичай вирішувалося, а по новому, радикально. Неймовірно, але завод сам взявся будувати собі власний житловий мікрорайон. Нові будинки для всіх, для п’ятнадцяти тисячного колективу. Коли був побудований перший будинок, сам міністр суднобудування приїхав оглянути і як би, ненароком, упустив такий закид “ ось ти будуєш дома, і поселяєш людей на пустирі, а  от у Канаді, наприклад, навчилися за п'ять років вирощувати на вулицях тополі”. Все, достатньо було цих слів, і директор прийняв це як виклик.

Він повинен зробити і це, і зробить, по своєму, по новому, не так, як у Канаді. І міністр, що приїхав через рік, буквально, остовпів від несподіванки. Це що, розіграш? Доторкнувся до дерев – справжні. Два будинки стоять уже не на пустирі, а на алеї величезних двадцяти метрових тополь. 

А було так, директор звернувся до вчених, спільно розробили нову технологію і цілу зиму автокранами перевозили величезні тополі із заводу та садили на алеї. Можна сказати, що це був жарт, розіграш. Для міністра так, але це робилося не для нього, а для людей. І потім це стало нормою.

Виявляється міністр і сам був любитель розіграшів. І хтось із почту супроводжуючих міністра розповів випадок, коли міністр був ще директором одного із заводів. Йому повідомили, що їде дуже серйозна комісія на  заводи з перевіркою, скільки суднобудівного металу витрачається не за призначенням і карають немилосердно. Він зібрав своїх головних фахівців, і вони пішли заводом міркувати. А справи на заводі в цій частині були кепські. Біля прохідної як починається металевий сарай, так і тягнеться на половину  заводу, адже все треба ховати. Крадуть. Ідуть, думають, як догодити комісії, а міністр любив поезію. І раптом він згадує вірш Маяковського. «Вам ли в угоду». На думку прийшли такі рядки.

Вам ли,  мою  жизнь
 отдавать в угоду?!
Я лучше в баре блядям буду
подавать ананасную воду.

І тут він бачить, неподалік зварювальник щось варить. Він його кличе і каже, вари електродом слова – «Манька блядь» і далі «1947 рік». А тепер помочись на напис. І завтра помочись, щоб напис як слід заіржавів.

Зрозуміло, що комісія потім так і поїхала ні з чим.

Будинки будувалися і до них “вбудовувалися” тополі”, і це стало основною його турботою, хоча і  інших турбот більше ніж  вистачало. Це, напевно, можна порівняти лише з легендою початку будівництва Одеси, коли Дюк Ришельє, власноруч садив на вулицях міста, що пустують, дерева. 

Легенди повторюються, перетворюючись на нові.

Люди переселялися з бараків у нові комфортабельні будинки на тінистих вулицях, і це було схоже на диво. Але не всі до дива швидко звикають і одного разу мало не трапилася трагедія. Робітник із сім'єю переселився до нової квартири і вранці наступного дня його теща поїхала до міста у справах. Поверталася вже ввечері,  заходить у квартиру (на третьому поверсі), глянула у вікно і втратила на якийсь час розум. Потім пояснювала – від несподіванки. Вранці за вікном був пустир, а ввечері у вікні раптом якийсь оазис. Від несподіванки вона подумала, що напевно опинилася вже на тому світі, в раю.

Що особливо дивно Він передбачав сьогоднішню ситуацію – можливість катастрофи на Каховській греблі, і йому точно вдалося вгадати, на яку висоту необхідно піднімати перші поверхи на цоколі. Але як же  йому вдавалося пояснити, навіщо потрібно витрачати додаткові кошти при будівництві?.

Ставши директором, він зміг зібрати у себе команду спеціалістів найвищої кваліфікації. Наприклад, починаючи будівництво серійних кораблів на експорт, наші спеціалісти завжди відчували незручність у спілкуванні. Всі колись вчили англійську або німецьку мову, але якщо при переговорах ні слова не можеш сказати, це сильно псує імідж, і він знайшов фахівця, для якого англійська мова була рідною, навіть володів англійською професійно, закінчив свого часу окрім МКІ ще й Військово-морське училище у Вест-Пойнті, США. У порівнянні з ним англійська мова наших іноземних партнерів була часто схожа на дитяче белькотіння, також і з німецькою мовою. Був перекладач, для якого німецька була рідною мовою з усіма діалектами.

Але він не лише збирав готових спеціалістів. Насамперед треба було вчити своїх працівників, вчити всьому, навіть грамоті. Один із начальників відділу не мав навіть освіти 10 класів і повинен був  вступити до вечірньої школи, відкритої прямо при заводі (закінчив її із золотою медаллю). Більшість начальників цехів мали тільки середню освіту (Судно механічний технікум), і він відкрив у Херсоні філію МКІ, яку мали закінчити всі керівники, які не мали вищоїосвіти. А чи легко було для нього, коли водночас начальники основних цехів вирушали в академічну відпустку перед іспитами?

 Його правило – призначати на посаду керівників лише своїх, заводських.

Найнеймовірніше полягало в тому. що йому якимось чином вдавалося розгадати в людині такі риси характеру, про які сама людина про них навіть не підозрювала. Наприклад, на заводі звільнилася посада заст.. Генерального директора з побуту. У його віданні знаходилися квартири, путівки, забезпечення дефіцитними товарами, (а дефіцитом тоді було майже все),і всі звикли вважати, що людина на цій посаді повинна бути якоюсь пронозливою, спритною, спілкуватися з сумнівними комерсантами, вміти красиво збрехати, якщо до тебе звертаються , а ти не можеш вирішити.

У цей час працював у ЦЗЛ заводу грамотний інженер. Настав час і його призначили начальником ЦЗЛ. Виявилося вдало, є організаторський талант. І ось він призначає його на цю посаду. І все, виявляється чудовий заступник директора, просто потрібно чесно виконувати свою роботу. 

Ще один приклад, рядового конструктора, він пропонує призначити головою комітету народного контролю заводу. Ото сміху було. Та наш Микола, крім як тримати в руках олівець, нічого більше і робити не вміє. Але сміялися один день. Наступного ж дня, після призначення, він затримує на розкраданні під час спроби винесення із заводу старшого інспектора ОБХСС міськвідділу міліції. Що тут почалося, він не для себе ж виносив, а для начальника управління. І це, нарешті, дозволило директору покласти край самоврядності цієї служби. Бувало, здають судно, а склад вони опечатали. Коли відкриєте? Коли розберемося.

Справді, як казав класик, кадри вирішують усі. В історії заводу був випадок, настільки новий і незвичайний, що його просто не змогли осмислити і простіше було забути.

Завжди, наприкінці року в міністерстві директори підприємств зазвичай просили, перенесення термінів або зменшення плану, а причин було у кожного безліч. . І ось одного разу, наприкінці року, наш директор заявляє в міністерстві – якщо ви забезпечите своєчасні поставки, я можу здати наступного року одне судно понад план, Єдиний раз за всю історію директор попросив фактично збільшити йому план. Неймовірно. На заводі також були в розгубленості, як це можна зробити, щороку з планом ледь ледь справлялися. І тут директор знайшов новий нестандартний варіант. Організація роботи в нас зводилася фактично до опіки над робітниками та контролем з усіх боків.

Технологи, плановики, майстри, нормувальники, БТК. Директор же зібрав з основних цехів невеликі групи фахівців, роботу яких знав особисто і сказав «я Вам зараз доручаю відповідальну роботу, але під моїм безпосереднім керівництвом», а начальникам цехів дав вказівку-своєчасне забезпечення і не втручатися. І робота пішла. Вся заводська система з громіздкими механізмами управління будувала чотири судна, і невелика група фахівців без няньок та спеціального контролю робила свою справу і надплановий корабель було збудовано. Це нововведення було настільки незвичним, що викликало більше запитань, ніж відповідей. Так що, справді не потрібна ціла армія управлінців, то що їм тоді доведеться робити? І навіть крамольна в той час думка, якщо людина може працювати вдвічі краще, коли їй не заважають, то, мабуть, і платити їй треба вдвічі більше. Так це ж означає, що з'являться багаті та бідні. Ні, тут щось не так. Просто директор тут випередив свій час, зайшов надто далеко і це лякало. Найпростіше було це забути.

Коли заводу визначили нову спеціалізацію – серійний випуск суден на експорт, і директор за це без вагань взявся, виникли проблеми. Головні двигуни чомусь мав виготовляти Брянський машинобудівний завод. Логічним було б виготовляти ці дизелі на ЧСЗ  в Миколаєві, де було і сталеве лиття, і великі поковки, і необхідна кваліфікація робітників. Ще до війни ЧСЗ сам виготовляв дизелі за угодою з фірмою «Зульцер». Тоді можна було б уникнути багатьох проблем. А тепер БМЗ виготовляв двигун, збирав, випробовував на стенді, потім розбирав, консервував, упаковував та відправляв на суднобудівний завод, де все знову робилося у зворотному порядку. Скільки зайвої роботи Директор зі спеціалістами ламав голову, як це можна спростити. Автор цієї статті навіть пропонував збудувати спеціальні дирижаблі для транспортування дизелів у зборі. Проте, проблема виявилася ще глибшою, брянські дизелі за якістю виготовлення не придатні були для встановлення на судна. Цей завод раніше випускав паровози, а коли почав випускати дизелі, то вони більше на паровози (за якістю) і були схожі. А ЧСЗ тоді довірялося лише лиття ланцюгів і якорів та кування валів, мудре було рішення.

Але судна необхідно було  здавати у строк. І тут уже директору доводилося організовувати не лише боротьбу, а вже битву за виконання плану. І бригади з двадцяти – тридцяти слюсарів вручну напилками та шаберами доводили параметри деталей двигуна до необхідних та вчили БМЗ якими мають бути дизелі.

 І що було б, якби пропозиція з дирижаблями відбулася. У небі безперервно кружляли дирижаблі від суднобудівних заводів до Брянська, і назад з дизелями, які бракувалися і перероблялися.

Працюючи в таких умовах заводу доводилося іноді отримували претензії, а по експортним поставках з 1962 р. крім кількох випадків, не було. Що це? Невже везіння, та ні – боротьба.

Судно на гарантії при проході каналу відмовив клапан подачі стисненого повітря, не змогли дати задній хід, пошкоджено корпус. Викликають представника заводу на місце події, підписати акт із розмірами збитків Але директор має унікального фахівця – Григорія Борисовича Дамського. Він їде, а там на нього чекає солідна компанія професіоналів вищої кваліфікації, включаючи експертів «Ллойда». Має бути бій — один проти десяти. Начебто сили не рівні, але, директор зробив правильний вибір. І, виявляється, наш фахівець на голову вищий за всіх експертів. Він бере судновий журнал, уважно читає і потім знаходить відповідь, в  журналі написано, що команда робила, а ось що треба було робити у такій ситуації. Неправильні дії екіпажу, це  в, дійсності, причина аварії. Заперечити не було чого.

Найбільша аварія на побудованому нами судні, заклинило головний двигун. Людський фактор. Хтось із наших працівників забувся фуфайку в масляній цистерні головного двигуна.Фуфайка собі  спокійно плавала, поки не закрила подачі масла в двигун. Збитки для компанії-  важко порахувати. Приїхали юристи, економісти складати акт. Вони мають безперечні докази. Але платити заводу мільйонні штрафи за ротозейство однієї людини, це ж несправедливо. З іншого боку, з нашими юристами ми звичайно суперечку не виграємо. Має бути битва і єдиний вихід зараз, зловити їх на помилці. І одна вже є. Вони згідні, що це трапилося не навмисно, а  чисто випадково, з кожним може бути. Але такі фуфайки тимчасово видавалися і групі їхніх фахівців, і є документ, але немає документа, що всі ці фуфайки вони здали, тому суд їм виграти буде нелегко, пропоную домовлятися. І в процесі переговорів він раптом бачить їхню другу помилку. Вони наперед вирішили, що все гранично ясно і в групу не включили інженерів-дизелістів. Їх ведуть на склад і показують гору запасних деталей, повний склад на десяток дизелів. І директор робить їм привабливу пропозицію, від якої вони просто не можуть відмовитися. Ми Вам, на відшкодування збитків, все це віддаємо безкоштовно, надсилайте вагони. У них розгорілися очі, і вони відразу погоджуються.

Тільки згодом зрозуміли, що їх майстерно розіграли, але нічого вдіяти вже не змогли. Справа в тому, що БМЗ постачав багато запасних деталей, потрібних і не потрібних, і вітчизняні замовникивідмовлялися їх брати. Складів у них немає, а возити із собою, навіщо? Якщо вони ніколи не виходять із ладу. БМЗ також відмовлявся приймати їх назад, а кількість їх зростала і зростала,  і завод не знав, що з ними робити, і ось поталанило. Це приклад, коли він умів і з жартами вигравати бої. Таким він був.

І якщо підбивати підсумки його роботи, то один із основних підсумків – ХСЗ побудував 100 суден на експорт в двадцять країн світу. Це більше, ніж усі суднобудівні заводи разом узяті. І жодної рекламації, (і скільки битв виграно), хіба це не справжня легенда?

Це його професійні риси. А цікавий він був і як особистість, з незвичайним підходом до вирішення проблем, що стоять перед ним, і виглядало так, що це ланцюжок дій схожих на дотепні розіграші, і це мало хто розумів, а можливо взагалі не розумів ніхто. Часто так і трапляється, чим талановитіша людина, тим більш самотня.

Так особистість його і залишається  загадкою. Можливо, і все його життя — це своєрідний розіграш.

Порівняння Заботіна та Ришельє можна продовжити, їх пам'ятники, обидва, стоять зараз укриті мішками з піском, від осколків.

А житловий мікрорайон на острові, який був для Заботіна, можливо, основною метою його життя, агресором безжально знищується.

Завод уже знищено. Спочатку окупанти вивезли обладнання, потім на півтора метри затопили, тепер регулярно добивають снарядами.

А він стоїть, обгороджений захисним валом. Може, один і вціліє. А кожному будинку дістанеться. І здається, що це вже не його захищають жителі острова, а він намагається їх захистити, як це все своє життя і робив.

Вічний бій.

О.Осадчий