«Я могла 6 залишатися старостою села, але корисніша на кухні». Історія волонтерки з деокупованої Херсонщини, котра готує для військових домашню їжу

Село Орлове Кочубеївської громади — одне з тих, у яке прийшов «руський мір». Староста Лариса Боженко і не думала тікати, бо знала: вона потрібна людям. Після деокупацїї жінка не повернулася до свого кабінету займатися «паперовими справами» — вирішила, що буде корисніша як кухарка. Відтоді вже понад рік разом з іншими волонтерами щодня готує для бійців страви, як вдома. Каже, військові, які її захищають, не заслуговують на те, щоб їсти сухпайки чи «столовську» їжу. Як їй це вдалося — Лариса розповіла кореспондентці.

Бути старостою — не просто в кріслі сидіти Майже сім років я присвятила посаді старости села Орлове. До моїх обов’язків належало стежити за порядком, оформлювати документи, субсидії, видавати людям довідки. Хоча, наприклад, в іншій громаді є староста і окремо секретар, який займається «паперовими справами». У нас не так: усе робила я.

Староста займається практично всім. У якійсь сім’ї безладдя — викликають старосту. Хтось напився — туди йде староста. Якщо біля якогось магазина треба покосити траву, приходить староста і каже: «Або покосіть, або дайте гроші -я найму людину, і вона покосить».

Зараз мені 47. Старостою я не перестала бути офіційно, але ці обов’язки поки що не виконую. Наше село було в окупації, і після звільнення я потрапила до батальйону «Арей», щоб годувати військових. Відтоді цьому й приділяю весь свій час.
Окупанти заходили у село з трьох сторін 24 лютого о 5-й ранку мені зателефонувала очільниця громади і сказала, що у нас бойова тривога — «прорив» на Каланчаку. З тієї ж миті ми почали підготовку до можливої відсічі окупантам: з мешканцями села підготували бомбосховище, знесли туди воду, ліки, теплі речі. Збирали одяг та їжу для біженців.

І все ж ми думали: «Що окупантам у нас робити? Маленьке село. їм буде не цікаво». На жаль, помилилися. Росіяни вбачали тут зручну дорогу на Кривий Ріг.

9 березня ввечері мені сказали, що до нас зайшли солдати з нашої 60-ї бригади. Це була одна рота хлопців, котрі йшли сюди пішки й несли на собі боєкомплекти. Саме вони захищали наше село.

Ми організували харчування для військових, допомогли їм зробити блокпости. Люди були дуже організовані. Чоловіки тягали тракторами блоки для постів, жінки готували їжу.

Вже 10 березня мені зателефонували і сказали, що до нас йде колона ворога з Великої Олександрівки. Окупанти заходили у село з трьох сторін. О 9-й ранку розпочався бій, і хлопці мужньо захищали Орлове, майже до третьої години дня. П’ятеро з них загинули. Бій закінчився початком окупації села.

Людям потрібен лідер, який їх заспокоїть Окупація сталася несподівано, ми до останнього у це не вірили. Так, знали, що триває війна, але не відчували, доки самі з тим не зіштовхнулися. Був стан шоку: як це, хто це, чому?

Зайшли, як-то кажуть, «господарі життя». Вони їздили селом на БТРах, заходили у будинки, забирали машини, робили «перепис населення». Розбомбили все. Було страшно, але я не могла виїхати. Я була потрібна людям. У їхніх очах читався страх. Щоранку я сідала на велосипед, їхала ледь не під кожен двір і казала, що все буде добре.

Кілька разів потрапляла під обстріли, ми ховалися у підвалах. Хотілося похоронити наших загиблих хлопців, та окупанти в перші дні не дозволяли. Ми згодом на свій страх і ризик пішли, загорнули їх у чорну плівку та прикопали у старому погребі.
Військові шукали старосту за виглядом хат Ми не здавалися. Вірили, що зовсім скоро прийдуть українські бійці й звільнять наше село. Так і сталося. Через три тижні, ЗО березня, кум мені говорить: «Там якісь солдати стоять, не в такій формі, як у росіян». Я кажу: «Поїхали подивимося». «Та мені якось страшно, — відповів. — Я не поїду, боюся». Але я запевнила, що зі мною буде не страшно.

Вирішили їхати. Підходимо до хлопців, а у них на шевронах український прапор. Я питаю: «Ви — українці? Чи наклеїли липові шеврони?». «Ні, не наклеїли, — відповідають. — «Українці!».

Які ж у нас були емоції — волосся дибки ставало. Виявилося, що це були перші бійці, котрі проводили «зачистку». Вони мигцем проїхали через наше село. Ми показали їм, де поховані п’ять загиблих солдатів, аби їх ідентифікували.

Згодом у село почали заходити військові ЗСУ. Вони шукали «найкрасивішу хату в селі», щоб знайти старосту. Бо ж, знаєте, вважається, що очільники тільки те й роблять, що крадуть. А виявилося, що в мене звичайна хата, як у всіх. Вони прийшли, попросили десь поселитися. Я відвела їх у будинок свого брата (він воює, а дружина виїхала). Місцевих попросила цих хлопців годувати, якщо є змога.

Кредитна картка спорожніла Після деокупації я знову взялася за обов’язки старости: оформлювала довідки, стежила, чи косять траву. Війна війною, а село має жити. Але додалося нового: я возила людям хліб, роздавала «гуманітарку». Коли почалися великі обстріли, треба було організовувати евакуацію людей. Так, багато хто сам повиїжджав. Але ж залишилися самотні, старенькі, маломобільні. І ми їм допомагали.

Першу «волонтерку» я отримала в Тихому Ставу, то ми ділили її на п’ять сіл. Не вистачало навіть на всіх малозабезпечених, багатодітні родини й пенсіонерів. Ми давали кожному по кухлику крупи та по пів кухля цукру. Потім, звісно, стало легше.

Дуже важко було з ліками. Ми за свої гроші їздили, куди можна було, купували хліб і медикаменти. От йду селом, кожного спитаю, що кому потрібно. Залишилося багато людей, які не могли виїхати, а їм були потрібні товари першої необхідності. Я свою кредитну картку на 25 тисяч повністю витратила на хліб і ліки.

Годували хлопців ледь не всі жінки в селі Я вирішила, що буду корисніша як волонтерка, а не як староста. У квітні до нас зайшли хлопці з батальйону «Української добровольчої армії», 7-го окремого батальйону «Арей». Ми з селянами почали їм готувати їсти. Я ще прала їхній одяг, розселяла. І так місяців сім волонтерила, доки це не зробили офіційним, із зарплатою. Комбат навіть дав мені відзнаку «Бойовий волонтер».

Рідні були не проти, що я вирішила піти працювати кухаркою. Хоча батькові, котрий залишився сам удома, буває самотньо. А от голова нашої громади була проти, тому що я залишила важливу посаду. їй довелося розподілити мої обов’язки між іншими працівниками. Але я відчувала, що як волонтерка буду корисніша.
Ми з подругою двічі на добу готували їжу на 250 людей з 17-ї бригади та паралельно для батальйону «Арей». Я закликала інших жителів нам допомагати. У підсумку майже через кожну хату жінки вдома готували для хлопців обіди зі своїх продуктів. Ми поділилися: одні годували танкістів, інші — зенітників, піхотинців, аеророзвідників.

Та вдома готувати на таку кількість, зрозуміло, незручно. Тому я пішла до директорки місцевої школи просити, щоб дозволила використовувати їхню кухню. Вона погодилася. Так ми переїхали готувати туди.

Обід і вечерю? Ні, готуємо весь час На кухні працювали 12 людей — по 6 на зміні. Два дні працювали одні, потім інші. Зараз графік уже дещо налагоджений. Ми працюємо у дві зміни: перша — з о пів на шосту і до першої години дня, а друга, як то кажуть, до останнього клієнта. Поки всі не наїдяться, не візьмуть собі сухпайки, ніхто не прибирає зі столу, не миє посуд і не йде додому.

Щодня годуємо приблизно 400 людей. У нас немає такого, як сніданок, обід чи вечеря. У будь-який момент кожен може прийти та поїсти, випити кави, чаю. Хлопці ж як: коли змогли — тоді приїхали. До нас і о 6-й ранку приїжджають з позицій, і ми завжди знайдемо, чим їх нагодувати.

Жіночий колектив — це страшна сила. Ми намагаємося знаходити спільну мову, але не без нюансів. Чудово, що у кожної з дівчат є якась фірмова страва. Таня дуже смачно готує лазанью, торти та бісквіти, Оля — тоненькі млинці, Марині чудово дається випічка.
Запашні котлетки — з «козирного» м’яса? Найбільше бійці, звичайно, полюбляють приготований нами червоний борщ. А пампушки — це для них особлива радість. Хоч нам і привозять печиво та вафлі, все ж любимо пекти самі. Дуже вже смакує хлопцям наша випічка. Як пиріжки смажимо, то така черга стоїть, кожному дай. Кажу їм: «Хлопці, та хоч ховайся від вас, щоб посмажити пиріжки». О, ще дуже люблять картоплю.

Ми готуємо дуже смачно, але бували й курйози. Якось нам волонтери привезли яловичину. Ну а ми що? Звісно, посмажили котлети, ще й так добряче м’яса використали за раз. І щось ми потім розмовляли з волонтеркою, а вона питає: «Ну що, як вам яловичина?». Ми ж їй про смачні котлети розповіли. А вона криком: «Та це ж мармурова яловичина, козирна!». «Приготуйте, — каже, — стейки». Ой, ні. Я не вмію ті стейки готувати. Пробувала, вони якісь жорсткі виходять.

Бійці заслуговують харчуватися гідно Я могла б залишитися у селі на своїй посаді або стати, мені пропонували, заступницею голови військової адміністрації. Але ж я хочу готувати. Мені це справді подобається. Я знаю, для кого це роблю. Військові, які нас захищають, не заслуговують на те, щоб їсти сухпайки чи якусь «столовську» їжу. Хочеться створити для них максимально комфортні умови — хоча б у їжі. І знаю, що нам вдається, бо щоразу чуємо: «У вас так смачно, як вдома». Що може бути приємніше за такі слова?

Я ніколи не любила квіти. Як так? Не знаю, от чомусь. А тепер хочу приїхати додому, повернутися у свій будинок і засадити ними все подвір’я. Мені хочеться, щоби все цвіло та пахло, а не бачити ці руїни.

За мною зберігається місце старости, мене там чекають. Та зараз я не готова піти. Наш комбат з «Арею» казав, що я «перша леді нашого батальйону». А я виправляла: «Не перша леді, а перша жінка, яка прийшла у батальйон «Арей». Це дійсно я». Вони такі чудові люди, не можу їх покинути. Коли Україна знову буде у межах кордонів 1991 року, тоді повернуся до роботи. Думаю, це станеться вже скоро.

Вікторія КОЛОМІЄЦЬ,
Фото видання ШоТам та з репортажу Дніпро ТУ