Як правильно спілкуватись з військовими й не образити їх: поради херсонського психолога

Військовим необхідна не жалість, а увага та турбота, вважає психолог з Херсона Володимир Багненко. Він вже рік працює у військовому шпиталі у Київській області. Спочатку — як волонтер, тепер — офіційно. Ми поговорили з Володимиром про те, як спілкуватися з дійсними військовослужбовцями та ветеранами у цивільному житті та як допомогти їм адаптуватися.
Чому вирішили допомагати військовослужбовцям? Ви завжди були психологом? — Ні, я довгий час розвивався як маркетолог. Останні чотири роки отримував освіту психологічну, потроху навчався цьому і зрозумів, що так я можу бути найбільш корисним. Я просто почав їздити в шпиталь допомагати. Найперше, допомогав закуповувати медикаменти, які необхідні хлопцям. Також мені дозволили спілкуватись з військовими, робити підтримуючу терапію. І я зрозумів, що все це те, що я дуже хочу роботи.

Є глибинне відчуття, що це щось неймовірно важливе, і у нас не так багато насправді людей. Потреба набагато більше, аніж кількість психологів, які вміють і розуміють, як працювати з військовими. Зараз та кількість військових, які потребують підтримки, які потребують уваги й підтримуючої терапії — неймовірно велика. І я зрозумів, що це те, куди я хочу рухатись.

З якими питаннями та проблемами частіше за все звертаються до вас військовослужбовці? — В першу чергу вони просто знають, що їм щось не ок, їм погано. І вони часто заходять в кабінет і кажуть мені: "Щось зі мною не так, допоможіть мені". У шпиталі ми працюємо з тими, кого направляють на реабілітацію.

Вони повертаються далі в зону бойових дій, тому тут не може бути якоїсь глибинної терапії, це скоріше підтримуюча терапія і моя задача навчити їх саморегуляції. Як підтримати себе, що робити, коли тебе накриває. У них у багатьох є якісь окремі симптоми ПТСР. У когось є вже діагноз.

Що найскладніше під час психологічної реабілітації, взагалі спілкування з військовослужбовцями? — Я думаю, що найскладніше — це стати своїм для нього. Військові в цілому ділять світ досить просто: є свій, є чужий. Є чорне, є біле. І всі цивільні люди, в тому числі і психологи, і лікарі, і всі — вони чужі. І задача створити безпечний простір, в якому він може відчути себе спокійно, відчути, що ти свій і почати тобі довіряти і розказувати те, що насправді його турбує. Тому що на першій зустрічі він приглядається до тебе, дивиться, хто ти, й чи можна тобі довіряти: "Чому ти? Чому ти тут? Чому ти не служиш?"

Ну, в мене є мої історії, яким я ділюсь, якщо потрібно. Але в цілому моя задача дати йому можливість розкритись і далі дати йому можливість навчитися саморегуляції. Найскладніше мабуть, завоювати цю довіру — що я та людина, з якою він може спілкуватися.

Чи були якісь складні кейси роботи з військовослужбовцями? Чи багато їх? Що запам'яталось? — По-перше, кожен кейс особливий і кожна історія дуже особлива і дуже непроста. Є ті історії, які западають у пам'ять і болять. У нас був чоловік, який повністю втратив пам'ять, майже нічого не пам'ятав зі свого життя до війни. Він отримав досить багато легких черепно-мозкових травм, в народі їх частіше називають контузії. І навіть на питання "Скільки тобі років?" він не міг відповісти відразу. Я питаю, а він каже: "О, гарне питання." Дістає паспорт, і такий: "Так, я 76-го року, це означає…" І ми разом рахуємо.

Це складно, коли моя задача — допомогти йому знайти сенс в майбутньому, відшукати опору, а він не знає, хто він. Він говорить: "Мені дружина каже, що в мене був довільний бізнес, що я дуже класний анестезіолог був, що я не любив рибу. А зараз я дуже люблю рибалку і таке інше". Він якби відшукує повністю себе, він дуже мало пам'ятає про себе. Пам'ятає тільки оцей період після повномасштабного вторгнення.

І от, коли ти розумієш, кому ти допомагаєш, і наскільки сильно вони пожертвували найціннішим: своїм здоров'ям, своїм майбутнім, своїм життям, тобто його життя вже буде іншим, оце дуже-дуже чіпляє і залишається з тобою. От, тому кожна історія особлива.

Завжди бажано в спілкуванні з військовим створити безпечний простір, тобто місце, де він відчуває, що ти свій.
Або інша історія. Чоловік приїхав за місяць до початку повномасштабного вторгнення і він вже громадянин не України, а Італії. Але він українець, він просто понад 10 років там прожив. І він вирішив залишитись тут, хоча міг виїхати. Він вирішив залишитись й два роки відвоював. Зараз його списують. Ця людина мала бізнес в іншій країні, ця людинамала багато можливостей і вирішила бути тут. Він каже:

"Це земля моїх батьків. Я маю, я хочу бути тут, я маю бути тут".

Ці люди взяли на себе удар, який був по всіх нас, в першу чергу — ці люди. І от це розуміння, оці історії вони мене найбільше чіпляють.

Ну, а далі з цим просто треба працювати, якщо у нього є час і він стає ветераном, тобто він вже списався, тоді з ним можна працювати в довгострокову глибинну терапію.

Ви в побуті користуєтесь цими навичками психолога, навичками і досвідом спілкування з військовослужбовцями, коли, наприклад, це ваші друзі, знайомі, чи просто перші зустрічні? Надаєте допомогу, якщо потребують, звісно? — Я намагаюсь ділити — є робота, є твої друзі. Але так, я використовую техніки саморегуляції. Звісно, це важливо і це допомагає мені. І несвідомо також намагаюсь допомогти, або іноді питаю людину: "Можна я з тобою поділюсь деякими думками корисними?" Наприклад, коли бачу, що людина дуже виснажена.

Але я намагаюсь утримуватися і розділяти робоче і особисте. У психолога має бути власний психолог — супервізор. Все, що мене тригерить і турбує, я проговорю там, щоб це не впливало на мою роботу з військовими. Ну і є особисте життя, де ти, в принципі, це все використовуєш, але не включаєш там психолога, не включаєш там терапевтичні процеси, а просто живеш з близькими, з друзями спілкуєшся. Це просто трошки різні речі.

Щодо табуойованих тем, які питання не можна задавати військовослужбовцям, ветеранам, або людям, які пережили полон? — Я колись писав пост прямо про основні питання, які бажано ніколи не озвучувати в присутності військового. По-перше, "чи ти вбивав?" І питання зазвичай ми задаємо з кількох причин, найчастіше — це цікавість. Нам дуже хочеться дізнатись щось, тому ми питаємо, або власне тривожність.

Ми не можемо справитись зі своєю тривожністю, тому ми питаємо військового. Наприклад, він в зоні бойових дій, а ми питаємо: "Розкажи про деталі бойового виходу, чи страшно тобі? Ми всі за тебе хвилюємось". Тобто ти не можеш справитись сам з цією тривогою і ти вивалюєш це на військового. Це не ок. Які ще є фрази, які не дуже добре говорити? Наприклад, "Я тебе туди не посилала". Дуже така тригерна, болюча — "Чи є у нас шанс перемогти?"

Військовий, і він просто найчастіше там солдат або офіцер, він не знає планів генштабу. "Нащо ти туди пішов? Давайте наваляйте їм там. Треба вже закінчувати цю війну. Ця армія, російська армія не вміє воювати. Порвіть їх там". Тобто таке оціночне судження. "Забудь все, що там було, рухайся далі".І найгірша фраза, яку ніколи не можна говорити взагалі нікому під час цієї війни і цивільним людям також, ну а особливо військовим: "Я тебе розумію". Люди зазвичай цю фразу кажуть для того, щоб показати якусь емпатію і підтримку проявити, що от я по суті, я поруч з тобою і я хочу щось сказати. І людина каже: "Я тебе розумію". Але по суті, вона ніколи не зрозуміє

Тому, що навіть військовий не розуміє військового — у кожного свій досвід бойових дій. Але люди цю фразу говорять, бо думають, що таким чином можуть підтримати. Це може бути сильним тригером і дуже часто військовий може перейти в агресію, в сильну лють, або просто замкнутись, бо зрозумів, що ця людина не тільки його не розуміє, а ще й транслює це зі словами "я тебе розумію". Це дуже боляче і військовий просто або закривається, або нападає.

Що ми можемо сказати замість цієї фрази? Чим її замінити? — Для кожного військового, для кожної людини є свої фрази, які більше підходять. У мене є мій подкаст, який я веду — "Добре, що ти тут" називається. І там я часто задаю питання: найкращі слова, які можна сказати людині в складні часи. У кожного ці слова свої . Хтось каже:

"Я тебе люблю", хтось каже: "Я поруч", хтось каже: "Просто побути мовчки поруч". Тому немає універсальної фрази.
На мій погляд, "я поруч" — досить непогано, або "якщо потрібен, я поруч". Важливо просто почути людину і не ініціювати якісь питання, а допомогти в тому, які є потреби у цієї людини, у цього військового, з яким ви спілкуєтесь.

Ну і також, я думаю, що варто сказати: "Ти цінний для мене" чи "Ти робиш важливу справу. Дякую за те, що ти робиш". Тобто от така подяка, вдячність, показати цінність того, що робить цей військовий. Якщо це родич, ви знаєте більше про те, що він робить, і от це важливо. І це підтримує контакт.

Питання тактильності. Люди, які пройшли бойові дії, полон, чи тактильні вони, чи дозволяють себе торкатися, наскільки близько можете підходити до такої людини? Або, наприклад, в соцмережах радять, якщо ви бачите військовослужбовця або ветерана протезованого, то прикладіть руку до серця, схиліть голову. Чи всі це розуміють і чи діє це для всіх. Як з цим бути? На яку відстань від себе може підпустити людина? — Дуже важливе питання, велике. Я би розбив відповідь на нього на кілька частин. Перше — тактильність. Дуже важливо розуміти, є військовослужбовець і також є людина, яка звільнена з полону. Це теж різні речі. У людей, які звільнені з полону, взагалі порушені кордони. Людина в полоні немає взагалі волі, немає права ніякого.

Навіть будь-що, що вона робить, вона має спитати. І тому це незвично нам, людям, які звикли жити на волі. Тому дуже порушені кордони людини і тому максимальна обережність в спілкуванні з людьми, звільненими з полону, і з військовими, звільненими з полону також.

Тактильність окремо — якщо є бажання обійняти, або поплескати по плечу, завжди варто запитати: "Чи можна тебе обійняти?". Це нормально, це повага до кордонів людини. Я зазвичай просто, кажу: "Можу я тобі потиснути руку? У мене велика вдячність тобі". Плескати по плечу, мабуть, не дуже ок. Обійняти — тут теж залежить від контексту, від ситуації, від відносин. Але тактильність — треба бути максимально обережним.

Військовий може сприйняти це як агресію, як напад і тебе сприйняти, як чужу людину. Тому варто утриматися. Якщо вже є контакт якийся період і він відчуває довіру, тоді варто, тоді можна, так. Але на початку — максимальна обережність до кордонів і до того, як ви проявляєте свою увагу до нього.

Окреме питання — люди з інвалідністю. Це теж велика тема. Що не варто ніколи робити — це проявляти жалість. От в мене була людина, з якою я працював. Він командир батареї і він втратив дві ноги. Він був в мене на подкасті. І він каже: "Найболючіше це, коли до тебе саме жалість проявляють". Він якось поїхав з дружиною в місто і чекав її, просто сидів зі стаканчиком кави. І повз проходив дідусь і дає йому 10 грн.

Цей чоловік каже: "Мені боляче, бо цей дідусь, у нього і так грошей немає, по-перше. А по-друге, мені неприємно, мені не потрібні гроші". І він кажедідусю: "Не треба". А дідусь сприймає це як якесь відторгнення його допомоги і теж починає плакати. І це така болюча досить історія, але в цілому вона більше про от цього військового. Він каже: "Мені не потрібна жалість, мені не потрібні гроші. В мене все є, все добре." Він готовий прийняти допомогу від своїх побратимів, від близьких, але він її не просить. І дуже важлива саме от така от увага, турбота.

І ще важливо сказати, що якщо у вас є бажання якось подякувати військовому, пригостити його кавою, наприклад, — це дуже добре зазвичай сприймають. Я питав багатьох, таке власне проводив опитування. Всі 100%, в кого я питав, говорили про те, що для них це приємно і добре, коли людина просто хоче якось віддячити. Ви можете каву купити або як мінімум просто сказати: "Дякую за те, що ви робите". Це завжди сприймається добре.

У вас прозвучало слово ПТСР, і воно досить часто звучить у медіа та соціальних мережах. Якщо можна коротко, що це і чи справді він буде у всіх? — ПТСР — це посттравматичний стресовий розлад. Я багато вивчав це питання. Це розлад, який виникає після події, яка небезпечна для життя. Тобто це можуть бути не тільки бойові дії. Але це події, які психіка не може обробити. Людина розуміє, що вона може загинути від цього або що її життя тепер буде іншим.

Спочатку розвивається гостра стресова реакція перші кілька днів. Якщо правильно це опрацювати, людині дати спокій, відпочинок, далі може не розвиватись. Потім — гострий стресовий розлад, якийсь недовгий період. І якщо далі симптоми продовжуються, то це вже ПТСР.

Діагноз ставить виключно психіатр, тобто ми — пересічні люди, цивільні, журналісти, психологи, не ставимо діагноз ПТСР і не маємо право цього робити.
Є основні симптоми ПТСР. Перше, це травма, подія, яка загрожує життю. І також є критерії симптомів ПТСР — це інтрузії, тобто нав'язливі постійні спогади, флешбеки. Це уникання, коли людина намагається уникати того, що нагадує про цю травму. Це, наприклад, постійно депресивний стан. Четвертий — це якраз підвищена агресія, підвищена збудливість, тобто людина постійно в збудженому стан перебуває.

У кожного є свої прояви — у когось більше одного, у когось більше іншого, але коли психіатр бачить, що є ці симптоми, і вони довго тривають, зазвичай більше трьох місяців, а краще шести, тоді ставлять ПТСР. Дуже важливо саме розуміти, що це розлад, але з ним можна працювати і можна допомогти людині відновитись.

По суті, вона живе якби в постійній війні, тобто вона живе в постійній готовності до бойових дій. Вона живе в теперішньому, у неї вже немає минулого, майбутнього, вона постійно якби от в такому збудженому, в перезбудженому стані, не може спати і таке інше. Дуже багато проявів.

Дуже важливе питання про те, чи буде у всіх ПТСР. Ні, не у всіх буде. По-перше, у багатьох людей психіка сама може справитись з цим і справляється потроху. Дуже багато на це впливає факторів. Наприклад, коли після травматичної події, людина може пройти відновлення, побути в спокої й тиші певний час.

Є таке поняття, як посттравматичне зростання. Коли цей досвід, який був, людина може обробити, і він стає з травматичного біографічним, тобто він стає як опорою. Це дуже важливо, наприклад, з людьми звільненими з полону. Опрацювати такий досвід — це довгий, непростий процес. Проте саме цей досвід може стати трампліном до іншого, нового життя. І це називається поствравматичне зростання. І це можливо .

Ви не одноразово під час бесіди згадували про людей, які пережили полон. Чи був у вас досвід роботиз такими людьми? — Досить багато людей на превеликий жаль пережили російський полон. Навіть три, п'ять, 10 днів — це дуже травмуючий і важкий досвід. В моєму оточенні є понад 15 людей з Херсона, які пережили російський полон. Цивільні люди, яких намагались залякати, отримати якусь інформацію, їх випускають — і вони отримують дуже травматичний досвід, який впливає і на фізіологію, і на подальше життя. У багатьох це як точка, після якої все по-іншому. І людина розуміє, що це назавжди, вона буде пам'ятати цей полон.

Про військовослужбовців. Досвід полону зазвичай у них довгий і теж дуже травматичний досвід. У них надзвичайно порушені кордони і це досить травмуючий такий психологічний досвід, який варто опрацьовувати з тими, хто має і вміє це робити. Що я хотів би ключове сказати, ми ніколи не знаємо, з ким ми спілкуємось зараз, чи є у цієї людині досвід полону. Тому, так само важливо створити оцей безпечний простір. Якщо людина захоче, вона розкаже.

Окрема категорія — це рідні військовослужбовців, які зараз безпосередньо перебувають на службі ветеранів, а також тих, хто пропав безвісти або перебуває в полоні. Як підтримати цих людей? Як з ними спілкуватися іншим? — Перше, як підтримати тих, у кого родичі прямо зараз беруть участь у бойових діях? В першу чергу, важливо не питати з цікавості, а знову ж таки створювати оцей безпечний простір — бути тим, хто поруч, і хто готовий допомогти. Якщо, наприклад, це дружина військовослужбовця, то звісно, вона і так постійно тривожиться і перебуває в напрузі, і ваше питання не сприяє тому, щоб вона була готова поділитися.

Але якщо ви спитаєте про інше, наприклад, "як я можу тобі допомогти, як діти?" чи потрібно можливо гроші відправити чи ще щось — це створює довіру. А коли людина відчуває довіру, вона зможе відкритись вам і розказати те, що для неї цінно і можливо поділитись тими деталями, які важливі.

Тепер поговоримо про тих, у кого родичі або пропали безвісти, або знаходяться в полоні. Є таке поняття, як невизначена втрата. Це одна з найбільш важких втрат, яку важко опрацьовувати, тому що коли є звістка про смерть, наприклад, цю втрату можна з часом пережити. Це дуже важко, дуже складно, але зазвичай близько року і людина проживає це горе. Коли людина пропала без вісти й невідомо, що з нею, то найважче те, що людина коливається між абсолютним відчаєм до надії. І так може тривати роками.

Я знаю кілька сімей, у яких родичі конкретно пропали безвісти і немає ніякої інформації, і вони живуть от в такому замороженому підвішеному стані від відчаю до надії. Це дуже складно і у цих людей взагалі заборонено просто питати щось про цю невизначену втрату.

Дуже важливо просто бути підтримкою, бути поруч, бути максимально уважним до людини, до її поточних потреб, до її почуттів. І коли потрібно, вона сама буде говорити, якщо захоче, про цю втрату.

Родичам тих, хто в полоні, питання "як ти?" теж не допомагає. В мене є близька людина, яка теж знаходиться в полоні і це я по собі знаю, як людина, не як психолог, не допомагає питання:"Чи відомо щось? Ну що там? Ну, ну як там?" Це навпаки показує, що ця людина не розуміє, що це питання недоречне, воно некоректне. А коли буде відома гарна новина, то, в принципі, всі і так дізнаються.Тому найкраще питання — "Чи можу якось я допомогти?"

Інформації з полону немає. Реальність така, що коли людина знаходиться в полоні, зв'язку зі світом немає. Єдина інформація, яку отримують родичі, це коли звільняють з полону когось і ми бачимо ці обміни. Зазвичай потім ці хлопці, звільнені з полону, вони зв'язуються з родичами і розказують те, що знають.

Родичі військовополонених знаходяться в дефіциті інформації, в постійній напрузі, тривозі і молитві про те, щоб все було добре. І найкраще — це просто бути поруч, і , коли буде потрібно, ця людина з вами заговорить і розкаже те, що захоче сама. І це буде реальною підтримкою.

Які зміни мають відбутися в українському суспільстві, щоб воно могло адаптуватися до ветеранів, до військовослужбовців, яких буде багато по завершенню війни? — Я останні десь місяців вісім-десять почав просто ділитись інформацією про симптоми ПТСР, про те, що переживають військові. Тому що цивільним людям це незрозуміло. На мій погляд, кожен з цивільних має робити домашнє завдання — тобто вивчати інформацію, що таке ПТСР, які є симптоми, що ця агресія, наприклад, це не на тебе агресія, а просто він зараз в більш збудливому стані.

Важливо розуміти, що переживає військовослужбовець в зоні бойових дій. Цей досвід дуже змінює його, назавжди змінює, і це треба розуміти. І навіть, якщо він виглядає спокійно і все добре, це не означає, що у нього немає труднощів чи проблем.

Чого на сьогодні не вистачає психологічний та фізіологічний реабілітації військовослужбовців? Це, можливо, певні спеціалісти, медикаменти. Отже, ви зараз працюєте у госпіталі. Як ви бачите це зсередини? — В першу чергу, на мій погляд, потрібні люди, які готові свідомо туди йти. Для мене є сенсом працювати з військовим, для мене це є якоюсь важливою місією, тому я тут, тому я почав працювати в шпиталі. Я розумію, що з кожним місяцем і не тільки роком, місяцем навіть, кількість людей, які потребують психологічної реабілітації і підтримки буде зростати. І на мій погляд, просто потреба в спеціалістах величезна. Тому це ключове.

Що ви порадите людям, рідні, близькі, друзі яких є військовослужбовцями або ветеранами? — В першу чергу, я би радив навчитись регулювати свій стан: емоційний, психологічний. Тобто навчитись заспокоювати себе, тому що якщо ми вміємо робити для себе, ми можемо цим поділитись з іншими. Друге — це створювати безпечний простір, про який я говорив, щоб з тобою було спокійно, комфортно. Є базові прості психологічні практики, наприклад, активне слухання. Тобто просто вміти слухати. Не давати порад, не лізти не в свою справу, не порушувати кордони, не плескати по плечу. Тобто прості базові речі дуже важливо вміти робити.

Домашнє завдання те, що я говорив. Тобто вивчити, що таке ПТСР, які є симптоми ПТСР. Що агресія — це найчастіше не про тебе, а просто це один з симптомів, один з критеріїв ПТСР. Розуміти через що проходять військові. І в цілому, знаєте, от бути уважним, обережним і турботливим.