Майже півсторіччя херсонський журналіст Віктор Гридасов шукав могилу батька, солдата Перемоги

Шлях до розшуку могили батька Василя для Віктора Гридасова проліг через Червоний Хрест СРСР, Польщ, й завершився аж у 1997 в м. Остролєнка, де він знайшов могилу з написом "Тут поховані майор і семеро солдатів" — щвидше за все, саме там знайшов спокій майор радянської армії Василь Гридасов, родом "з мукомелів", 1914 р.н. 

Про своє походження в усіх документах Василь Гридасов писав "з мукомелів". Цим він підкреслював свою приналежність до почесної професії переробляти зерно. Одружившись на дочці куркуля, батько ще й взяв на себе обов'язок виховувати двох її братів — Леоніда та Миколу. Хлопці, які зазнали усіляких поневірянь, у всій повноті відчули ставлення влади до дітей ворожого новому суспільству класу, у сестрининому чоловікові побачили друга і порадника.
А затим було 22 червня 41-го…

З довідки Центрального архіву Міністерства оборони СРСР про бойовий шлях В. Т. Гридасова:

 «Жовтень – грудень 1941 р.: політрук 8-ї стрілецької роти 976-го стрілецького полку 161-ї стрілецької дивізії Південного фронту».

 В історії Великої Вітчизняної війни військовий підрозділ, у якому воював тато, відзначився при проведенні Донбаської операції (кінець вересня – початок листопада 1941 р.) В її ході обули зірвані плани ворога по оточенню та знищенню радянських військ в Донбасі, а також прориву на Кавказ. У Ростовських оборонних та наступальних операціях було відкинуте за ріку Міус ударне угрупування групи армій «Південь», яке прорвалася до Ростову. У цих боях батько одержав перше поранення. Він два місяці перебував у евакогоспіталі №1686 у м. Пугачов, Саратовської області (Росія). Цей лазарет був розгорнутий в приміщенні сільськогосподарського технікуму. Сюди привозили поранених із Сталінградського фронту. У 2010 році на приміщенні технікуму встановлена меморіальна дошка. Із розповідей мами, тоді татові відірвало п’яту, що означало кінець стройової служби. Однак він добився того, аби його не списали в тил. Відтак, перебування в січні-лютому 1942 року в резерві Головного Політичного управління Червоної Армії у м. Горькому використав для того, щоб знову направили на фронт.

З довідки Центрального архіву Міністерства оборони СРСР про бойовий шлях В. Т. Гридасова:

 «Березень – червень 1942 р.: політрук роти зв’язку 1317 стрілецького полку 202 стрілецької дивізії Північно-Західного фронту».

Доля кинула тата у вир бойових дій, безпосередньо пов’язаних з Ленінградською битвою 1941 – 1944 років. 202 стрілецька дивізія брала участь у Торопецько-Холмській операції, в результаті якої наші війська відкинули ворога на 250 кілометрів. У подальшому це відіграло важливу роль у розгромі дем'янського та ржевсько-в’язевського угрупувань ворога.

Тяжке поранення постійно давалося взнаки. Неймовірні зусилля уже не допомагали: кульгання все важче було приховувати, і тато користувався палицею. Командування настоювало на переведенні батька в тил. Тож у червні 1942 року його направили на курси політичного складу політичного управління Північно-Західного фронту , які працювали на станції Куженково Калінінської області. Після трьох місяців навчання Василя Гридасова призначили комендантом цих курсів. І все ж таки постійні рапорти батька з вимогою направити на фронт досягли свого результату. Правда, з умовою, що буде змінено рід військ. В артилерії все-таки багатокілометрові марш-кидки робляться не пішки.

З довідки Центрального архіву Міністерства оборони СРСР про бойовий шлях В. Т. Гридасова:

 «Січень – грудень 1943 р.: заступник командира батальйону з політичної частини 447 стрілецького полку 397 стрілецької дивізії Північно-Західного фронту».

В архівах вдалося віднайти лиш одне посилання на 447 стрілецький полк. Снайпер Павло Павлович Дядечкін з Омської області згадує, що дивізією командував Герой Радянського Союзу полковник Макаров А. Т. Ця дивізія носила назву Сарненська Червонопрапорна ордена Кутузова другого ступеня дивізія і була резервом головнокомандуючого Г. К. Жукова.

У кінці грудня 1943 року батько був поранений удесяте. З його листів ми знали, що вісім, одержаних раніше, виявлялися такими, коли поранені не погоджувалися полишати військовий підрозділ: солдати на передовій уміли загоювати такі поранення. А це, як і одержане 41-го року, потребувало стаціонарного лікування. У хірургічному польовому рухомому госпіталі №5143 батько лікувався два місяці. Через те, що поранення не дозволяло одразу піти на фронт, його направили у резерв політичного управління Білоруського фронту, де він перебував два місяці.

З довідки Центрального архіву Міністерства оборони СРСР про бойовий шлях В. Т. Гридасова:

"Травень – серпень 1944 р.: заступник командира з політичної частини 2-го стрілецького батальйону 556 стрілецького полку 169 стрілецької дивізії 3-ї Армії Білоруського фронту"

Як свідчать документи ВОВ, 169 стрілецька дивізія відзначилася в здійсненні Бобруйської військової операції, в результаті якої наші війська відкинули ворога на 110 кілометрів. Затим було звільнення столиці Білорусії — Мінська, а далі — Люблін-Брестська операція, визволення Волинської області, де війна застала батька. Чи був він у тих місцях, де працював, поки що залишається таємницею. Хоча час визволення області співпадає з присвоєнням йому 8 червня звання майора. 

У червні 3-я Армія розгорнула наступ на Бєлосток, аби звільнити північно-східні райони Польщі. У ході Бєлостокської операції добре діяла й 169 стрілецька дивізія. Військовим підрозділам, воїни яких проявили хоробрість та героїзм при оволодінні Бєлостоком, у тому числі й 556-у стрілецькому полку Верховний Головнокомадувач присвоїв звання Білостокських. У наказі Й. В. Сталіна називається й командир полку – подполковник Качур Петро Васильович. Із великим сумом я змушений назвати це ім'я ще один раз. У вересні 1944 року через військовий комісаріат ми одержали повідомлення, яке підписав Петро Васильович.

"Прошу повідомити Гридасову Катерину Яківну, що її чоловік майор Гридасов Василь Тимофійович в бою за Соціалістичну Батьківщину, вірний військовій присязі, проявивши героїзм і мужність, убитий 26 серпня 1944 року і похований з віддачею воїнських почестей в одинарній могилі цивільного кладовища села Поготин Снядовського району Білостокської області".

У моїй пам'яті назавжди залишився той жовтневий день 1944 року, коли мама, брат Вова і я одержали на пошті посилку з фронту від бойових побратимів батька. З нею ми прийшли до тітки Ксенії і там відкрили невеличкий фанерний ящичок. Шинель, інше офіцерське обмундирування, великі грудки цукру, кілька кусків господарського мила… Дорослі, а за ними і ми, семеро гридасівських та воловичівських дітей, заголосили, коли Ксенія Тимофіївна знайшла в кишені шинелі махорку і ледь прошепотіла:

— Васю, ти ж ніколи не курив…

А потім ще було повідомлення про призначення одноразової грошової допомоги мамі як дружині загиблого офіцера…
Буденні клопоти про хліб насущний, оманлива віра, що у пам'яті ніщо не стирається, а документи не губляться, відіграли свою неблагородну роль. Багато чого просто кануло в забуття… 

У 70-х роках ми почали наводити довідки про бойовий шлях тата, розшукувати його могилу. Знадобилося два десятки років, щоб одержати кілька важливих документів. Крім довідки Центрального архіву Міністерства оборони СРСР про бойовий шлях В.Т. Гридасова, витяги з якої наведені вище, ми одержали повідомлення головного управління кадрів Міністерства оборони СРСР. В ньому говориться, що за бойові заслуги Гридасов В. Т. нагороджений орденами Великої Вітчизняної війни І та П ступенів, орденом Червоної Зірки. 

Шлях до розшуку могили батька проліг через Червоний Хрест СРСР, Польщі. Після того, як вдалося встановити місце перепоховання радянських воїнів, які загинули при визволенні північно-східних районів Польщі, мені разом з найближчими друзями вдалося в 1997 році відвідати Остролєнку. Воїнське братське кладовище налічує 255 братських могил та 121 індивідуальну. На жодній з них прізвища батька немає. Однак мою увагу привернула могилка з написом: "Тут поховані майор і семеро солдатів". З цієї могилки я і набрав у хусточку землі. Ми випили поминальні 100 грамів. Відвідини мерії Остролєнки підтвердили, що інтуїція не підвела. А в жовтні я одержав телеграму від Президента Остролєнки Енджея Новака: "… як свідчить протокол ексгумації з місцевості Люботинь, Білостокського воєводства, перевезені радянські солдати (8 осіб), які загинули в 1944 році, і перепоховані на Кладовищі в м. Остролєнка в могилі №119". 

У тому ж році Архиєрейську Божествену Літургію і чин підзахоронення землі з могилки №119 цвинтаря м. Остролєнки відслужили у Свято-Катерининському соборі м. Херсона. За християнським звичаєм освячена земля лягла в могилку мами у Нижніх Сірогозах.

Віктор Гридасов,
журналіст.