«Можете мене тут розстріляти». В окупації з дитиною під серцем

«Ми вважаємо, що обійшлося легким переляком», – так буденно розповідає про допит росіянами Альона Зелінська. Але насправді тоді їй було дуже страшно, – жінка була на шостому місяці вагітності. Потім їй довелося народжувати в окупації та з немовлям на руках долати шлях від рідного Кізомиса на Херсонщині до Одеси.

Про цю історію журналісти дізналися, готуючи статтю про брата Альони, волонтера і воїна який загинув, захищаючи Україну. Жінка і досі не впевнена, чи були обшуки росіян у неї вдома пов’язані з її депутатством у райраді та активною громадянською позицією, чи то з діяльністю брата у русі спротиву Херсона, про яку рідні тоді не знали.

«Ніхто в родині навіть не припускав, що це може нашкодити»

Про те, що вона чекає другу дитину, Альона дізналася незадовго до повномасштабного вторгнення. Перші дні, як і більшість українців, жила сподіваннями, що ось-ось все закінчиться. Коли ж стало зрозуміло, що ці сподівання марні, коли ситуація склалася так, що конче потрібно було виїжджати, лікарка сказала: через складну вагітність дорогу на вільну територію жінка не витримає.

Думки, що до обшуків треба готуватися, спочатку не було. Брат Сергій мисливець і волонтер, тісно пов’язаний із військовими, тож були його речі із символікою ЗСУ, бронежилети, зброя, а ще форма десантника з часів служби в армії… Ніхто в родині навіть не припускав, що це  може їм зашкодити.

З братом, Альона та Сергій Зелінські. Фото з архіву Альони Зелінської

«Серьожа подарував мамі шкарпетки з емблемою ЗСУ, вони сушилися на мотузці, коли до нас перший раз прийшли з обшуком. Тільки вони побачили ті шкарпетки, як почалося…»,  – згадує жінка.

Тоді зуміли якось відкараскатися, та й самі росіяни на початку окупації були не такими прискіпливими, мовляв, ви не переживайте, ми вас захищаємо. Але так тривало недовго.

«Я вже попрощалася з життям»

Альона дуже добре пам’ятає цей день – 28 травня 2022 року. Спочатку росіяни зайшли та зробили звичайний обшук. Чоловіка якраз не було вдома. І тільки-но непрохані «гості» вийшли з хати, тільки-но господарі полегшено перевели дух – як все почалося спочатку, і навіть у ще гіршому варіанті.

«Забігло 10 чоловіків з автоматами, в балаклавах, швидко забрали телефон, паспорт, – розповідає Альона. – І почали кричати – грубо, з матюками: «Так ти нам брехала! Ти голова територіальної оборони, давай списки! І брат, у тебе є брат, де твій брат?»

Почали речі вивертати з шаф, зрештою, знайшли все – і форму Сергія, і зброю, і коктейлі Молотова… Альона розповідає, що коли в селі почалися обшуки, хотіли їх викинути, але чоловік вирішив залишити про всяк випадок. Думали, дуже надійно все заховали, але виявилося, не дуже. І знову питання: де твій брат? Жінка озвучила заздалегідь приготовану версію, що Сергій начебто поїхав до дружини в Хмельницький.

Та цього разу відмовки не спрацювали – почались погрози. Альона Зелінська так описує наступні події:

«Вони кажуть: зараз ми тебе відвеземо до кадирівців, ти по-іншому заговориш. Ну, я і сказала, що мені немає чого розказувати, я з вами не поїду, можете мене тут розстріляти. Він як почав матюкатися, кричати: ти що, дура? Ти що, хвора? А дитина моя, 10 років, все це бачить, і мама поруч. Дитина дуже плакала і кричала: мамо, скажи їм все, що їм треба. А я стою на своєму: немає що розказувати».

Тут і чоловік додому повернувся, за неї вступився, його росіяни побили. Альона каже, що не знає, чим би це закінчилося, якби чоловік не сказав, що поїде з нею. Та коли виїжджали з двору, думали, що вже не повернуться…

Вже потім від своєї мами Альона дізналася, що син весь цей час на колінах, молився і просив, щоб батьки повернулися.

У той день росіяни забрали не тільки подружжя, а ще 5-6 хлопців із села, переважно колишніх АТОвців, і повезли в кізомиську школу.

«А школа по дорозі на кладовище, – розповідає жінка. – Їдемо, а вони сидять на  цих БТРах, всі сміються. Я вже внутрішньо попрощалася з життям, сама собі думаю: це ж, мабуть, вивезуть на кладовище чи в посадку, розстріляють…»

Але привезли таки до школи. Посадили за парти, ні з ким не дозволяли розмовляти.

«Чоловік сидить поруч, ми очі в очі одне одному дивимося. Це так страшно, мене викликають на допит, і ти не знаєш, чи  ще побачиш цю людину, чи ні. Ми з ним очима прощалися», – так Альона описує ту страшну мить.

Жінка розказує, що на допиті в неї питали виключно про територіальну оборону, їй довелося прикидатися дурненькою, мовляв, влада нас кинула, ми не знали, що робити, а хлопці-мисливці, в кого були рушниці, просто чергували, щоб ніхто не мародерив. А щодо коктейлів Молотова – так по телевізору ж закликали їх робити, а люди ж не знали, що «ви нас прийшли рятувати».

Альоні пощастило, її в той же день і відпустили. Навіть додому відвезли – усіх хлопців повезли у Білозерку допитувати, а її – додому.

«Під час допитів побачила, який в мене хоробрий чоловік»

Від чоловіка Альона Зелінська дізналася, що росіяни заставляли затриманих записати відео про те, як вони люблять Росію і що раді бачити росіян.

«Під час цих допитів побачила, який в мене хоробрий чоловік. Він і з росіянами сперечався, і відео так і не записав. Він їм сказав: тебе скільки твою батьківщину учили любити? 40 років? Я 40 років свою батьківщину любив. А ти хочеш, щоб я тобі зараз за п'ять хвилин написав відео, що я люблю вашу батьківщину? Ти, каже, взагалі нормальний?»

У той день росіяни всіх відпустили, хлопці з Білозерки пішки йшли. Але головне, що відпустили.

«У той час вже зв'язку не було, – розповідає Альона. – Ми перестраховувалися, бо тоді не знали, чи з сусідами можна про Україну говорити, чи не можна. Ми були налякані, з двору не виходили. А виявляється, по селу висіли об'яви: тому, хто здасть проукраїнськи налаштовану людину, 50 тисяч платили. У нас декількох людей так забирали, і вони дуже довго були в полоні, десь місяців 7, і дивом вдалося їм із полону повернутися».

Фото Тетяни Набатової

«Чи то ми такі налякані, чи вони такі сміливі»

Народжувати Альоні довелося в окупації. Вона не шкодує слів вдячності на адресу херсонських медпрацівників, які не виїхали й допомагали людям, в тому числі і їй. Жінка взагалі не має сумніву, що лікарі та медсестри у вже переоформлених Росією лікарнях були налаштовані проукраїнськи і просто допомагали людям, які залишилися на окупованих територіях.

Ті, з ким звела доля жінку, були саме такими. Лікар, який приймав пологи, навіть не намагався запам’ятати свій «російський» телефонний номер і, шукаючи його, казав Альоні, що це все тимчасово, що ми все одно будемо в Україні. Особливо вразила медикиня, яка на весь коридор кричала: «Правдине наше!»

«Коли ми приїхали в Херсон, ми ж були такі налякані після цих допитів, що слово українське боялися вимовляти при сторонніх людях, – згадує жінка. – Ти сусідам боявся щось сказати, не знав, хто тебе здав, всіх підозрював, на всіх дивився скоса. А тут було незвично, що люди сидять в коридорі, розмовляють про наших. Ще й людина біжить по коридору і кричить: «Правдине наше!». Я лежу і думаю: боже, люди нічого не бояться! Це при тому, що вони вже начебто працювали в переоформленому закладі. Потім Віталіку кажу: слухай, дівчата взагалі такі сміливі. Чи це ми з тобою такі налякані, чи вони такі сміливі – не знаю».

«Затримав в окупації, але допоміг швидко виїхати»

Через два тижні після народження сина, коли Альона вже могла сидіти в машині, родина виїхала з окупації. Встигли «вскочити в останній вагон» – коли ще пропускали через Василівку. 28 вересня 2022 року виїхали з Кізомиса, а 1 жовтня вже були в Одесі.

Завдяки немовляті росіяни їх швидко пропускали, хіба що у Василівці довелося заночувати – але лише через те, що в той день вже закінчили пропускати через блокпости. Окупанти навіть у сумки не заглядали.

«Хлопчик нас начебто і затримав в окупації, але завдяки йому виїхали дуже швидко», – підсумовує Альона Зелінська.

Та головне, що малюк витримав дорогу. На вільній території їх зустрічали волонтери, розмістили в дитсадочку. Одна жінка зізнавалася, що тут вона бачила багато різних діток, а таких, кому лише два тижні від народження, ще не було.

Потім ще був клопіт з українською реєстрацією дитини – у пологовому батьки отримали довідку про народження «з цими курчатами на печатці», як каже Альона. Начебто і закон вже був, і механізми, а люди не знали, як їх використовувати. Три тижні батьків РАГС відправляв до суду, а суд до РАГСу. Нарешті юристка, яка виїхала з Херсона, допомогла написати заяву в суд і сказала, що треба робити.

Після цього протягом 3 днів зареєстрували дитину. Юристка пояснила ситуацію тим, що одесити просто не мали такого досвіду, як херсонці, що займалися такими справами, допомагаючи переселенцям із Донеччини. Отримання українського свідоцтва про народження дитини родина святкувала як день народження.

Через 2 роки

Скріни з окупантських медіаресурсів

Вже майже 2 роки родина Альони Зелінської далеко від рідного дому, Кізомис звільнений одночасно з Херсоном і так само обстрілюється. Але постать активістки не дає спокою окупантам, і наприкінці липня 2024 року в пропагандистських медіа лівобережжя її ім’я назвали серед «активних прихильників київського терористичного режиму». Таке от «визнання».