Олешківські піски. Унікальна природна зона

 Природне диво, пустеля серед Європи — так красномовно описують Олешківські піски медіа. Дослідники вважають ці піщані масиви напівпустелею, поява якої зумовлена природними процесами, а розвиток — господарською діяльністю людини. Олешківські піски — це унікальна для півдня України природна зона, де можна побачити незвичайні екосистеми та рідкісні види рослин. Вивчення цих територій триває досі, а науковці продовжують робити відкриття.

Протягом 2007?2010 років на базі кількох окремих ділянок піщаного масиву Таврії було створено Національний природний парк «Олешківські піски». Цей унікальний природний об’єкт є вельми цінним для наукових досліджень, адже піщані масиви подекуди зберегли первісний вигляд, а в інших місцях розкинулись штучні ліси із не властивою для цієї природної зони екосистемою.

Територія Олешківських пісків є об’єктом української частини Смарагдової мережі Європи (Emerald Network) — мережі природоохоронних територій, що створена задля збереження видів та екосистем, визнаних рідкісними на рівні всієї Європи. Одним із завдань парку є збереження ендемічних (тобто властивих лише певній місцевості) зразків флори і фауни, чимало з яких занесені до Червоної книги України. Територія відкрита для туристичних груп і самодіяльних мандрівників.                        Спадок льодовика Олешківські піски неподалік Херсона займають значну територію Таврії — понад 160 тисяч гектарів. Вони складаються з семи арен (природних зон): Каховської, Козачелагерської, Олешківської, Чалбаської, Збур’ївської, Іванівської та Кінбурнської. За географічним критерієм їх іноді називають Нижньодніпровськими, проте поширенішою все ж є назва Олешківські — від міста Олешки. Протяжність масивів піску від берегів Чорного моря на заході та до міста Каховка на сході — 158 кілометрів.

Називати Олешківські піски пустелею з наукової точки зору не зовсім правильно. Територія справді має подекуди ознаки пустелі: тут утворюються дюни (пагорби навіяного вітром піску. — ред. ) і бархани (рухливі пагорби з піску. — ред. ), іноді бувають піщані бурі. Проте такі умови не завжди були характерними для цього місця, розповідає професор, завідувач кафедри ботаніки Херсонського державного університету Іван Мойсієнко.

— Маси піску були принесені сюди внаслідок танення льодовиків на півночі України та [на території] Білорусі. Біля одного з них, в басейні річки Прип’ять, утворилось величезне прильодовикове озеро. Талі води прорвали його береги, і вся водяна маса витекла у бік Дніпра, спричинивши катастрофічний паводок.                        Принесені водою піски з часом покрилися степовою рослинністю, а в низинах утворилися лісові групи в комплексі з луками, водоймами, болотами. Виникнення ж так званої пустелі пов’язане зі скотарською діяльністю. У ХІХ — першій половині ХХ століть у цих місцях випасали овечі стада у сотні тисяч голів. Коли худоба виїла всю траву і зруйнувала копитами піщані степи, нічим не стримувані піски почали рухатись, утворюючи високі кучугури з крутими схилами і розширюючи загальну площу піщаних масивів. Через значну (як для пустелі) кількість опадів і особливий температурний режим доречніше класифікувати ці території як напівпустелю.

Протягом 30?50-х років минулого століття радянська влада активно заліснювала ці землі. Частину віддали під військовий полігон. Цю ділянку не заліснювали і вона збереглася у первісному стані. Довкола полігону висадили кільце дерев шириною близько 3,5 кілометра, яке мало маскувати військовий об’єкт від сторонніх очей. Також це перешкоджало вітру розносити піщані маси далі (за одну ніч на городи сусідніх поселень могло навіяти до пів метра піску).

Пустельні території пробували засаджувати різними деревами, та зрештою віддали перевагу сосні. Крім цього, з літаків висівали трав’янисті рослини: так на цих теренах прижився булавоносець сіруватий. Вчені й донині зустрічають у заповіднику пустельні види, колись висаджені «на пробу»: саксаул, ялівець, тую. Врешті-решт піски виявилися перезалісненими. Саджанці дерев, підростаючи, не могли отримувати необхідної кількості вологи і ставали хворобливими та непристосованими до місцевого клімату.

— Ліс у нас азональний, його не повинно тут бути. Але за рахунок того, що піски мають кращі гідрологічні властивості (режим зволоження. — ред.), тут можуть рости дерева, є навіть озера і болота.                       Іван Мойсієнко пояснює, що під принесеними пісками — водотривкий глинистий шар, який погано пропускає воду. Накопичення вологи відбувається через бідний рослинний покрив: вода не затримується корінням і проходить крізь пори (проміжки між піщинками). Вона у вигляді конденсату, туману чи дощу досить швидко просочується всередину і не встигає випаровуватись. Вологий пісок дуже прогрівається за день і так само сильно охолоджується вночі. Внаслідок перепадів температури навіть у спекотні дні з’являється конденсат, який піски акумулюють. Дійшовши до водотривкого шару, вода зупиняється.

Завдяки цим властивостям земельного покриву тут утворилися унікальні екосистеми. Залежно від глибини залягання водотривких шарів сформувалися різні типи флори. Що ближче до поверхні водотривкі ґрунти, то активніше розвиваються трав’янисті вологолюбні рослини. У котловинах видування (місцях, звідки пісок здуло вітром) такі ґрунти виходять на поверхню, і тут можуть з’являтися водойми.

Найбільш сприятливою для лісів є глибина водотривких шарів від 0,5 до 2 метрів. При глибшому заляганні рослинність рідшає, трапляються лише стійкіші види. Чимало представників флори є ендемічними видами, тобто поширені винятково на цій території.

— Тут багато реліктових видів з часів льодовикового періоду, коли клімат був більш вологий і холодний. Ці рослини, як правило, ростуть на півночі України, серед Полісся чи навіть в тайзі. А за рахунок зволоження цих пісків вони збереглися тут, на півдні, біля Чорного моря, на території національного природного парку.                        Деякі з цих рослин, за словами Івана Мойсієнка, не знайти ні в Криму, ні на суміжних територіях. Їхнє найближче місцезнаходження — 200?400 кілометрів на північ. Окремі ендемічні види ростуть лише на пісках нижнього Дніпра (територія Причорноморської низовини, що починається від Запоріжжя. — ред. ): житняк пухнастоквітковий, чебрець дніпровський, юринея пухка, волошка короткоголова. Більшість із цих рослин охороняються законом, внесені до Червоної книги чи міжнародних природоохоронних списків, оскільки є обмежено поширеними.

Як заснували національний парк Ідея створення природного парку почала втілюватися в життя у 2007-му. Протягом двох років доктор біологічних наук, професор Олександр Ходосовцев складав детальний план території та готував наукове проєктування. Спочатку планували включити до парку землі загальною площею близько 46 тисяч гектарів, із яких 19 тисяч гектарів належали військовому полігону.

Створення заповідника відбувалося за підтримки тодішнього президента Віктора Ющенка, який дав відповідне розпорядження, особисто відвідавши цю територію. Однак чи не найважчим завданням виявилося домогтися дозволів від сільських рад, яким належали довколишні землі, згадує Іван Мойсієнко.

— Тоді потрібно було отримати згоди восьми сільських рад. Зараз це не є обов’язковим, а в той час доводилося виїжджати по кілька разів на місця, пояснювати людям, переконувати місцеві громади і власників земель, аби вони погодились добровільно на те, що їхні землі ввійдуть у склад національного парку. Це був тривалий процес.

Тоді до людей приїжджали з департаменту екології, наукові співробітники, виїжджав особисто губернатор та його заступник. Весь процес зайняв близько трьох років.                       Спочатку хотіли створити парк на базі двох арен: Козачелагерської і Чалбаської. Та в заповідний фонд вдалося включити значно меншу територію. Перешкодами стали бюрократична тяганина та плутанина з документами.

— Дуже хотіли створити парк у пропонованих межах. Ми до останнього тримали указ, щоб президент не підписував. Сподівалися все ж отримати погодження на 46 тисяч гектарів. Однак ішла зміна влади, і було вирішено створити принаймні 8 тисяч. Але минулого (2019-го. — ред.) року додали ще 3,6 тисячі гектарів, і зараз загальна площа — майже 12 тисяч гектарів.

Сьогодні національний природний парк має два відділення: «Раденське» (утворене на базі військового полігону, яке і є, власне, напівпустелею з пісками й барханами) та «Буркути» (заліснена зона). У майбутньому науковці планують створити третє відділення — «Долину курганів» — площею близько 4,5 тисячі гектарів. Проте й тоді парк не охопить усі цінні для дослідження території.

Природні скарби Буркутів Професор кафедри ботаніки Херсонського університету Олександр Ходосовцев розповідає, що науковці почали активно досліджувати урочище Буркути ще з 90-х років минулого століття. У ті часи роботи проводилися почасти завдяки ентузіазму вчених та студентів. Автобус у напрямку Буркутів курсував лише раз на тиждень, а повертався наступного дня. До того ж від найближчої зупинки до самого урочища потрібно було пройти ще близько 8 кілометрів, заночувати просто неба і протягом короткого часу здійснити необхідні дослідження.

Експедиції організовував професор Михайло Бойко, який ще з 80-х років самостійно досліджував цей ареал. Зараз його учні приїжджають сюди кілька разів на рік. А тоді кожна така мандрівка була серйозним випробуванням. Одного разу студенти забули пакунок із їжею. Взяли лише кілька бляшанок консервів, якими й довелося харчуватись наступні два дні, заварюючи чай із дубової кори у спорожнілій тарі.                       Траплялися й екстремальні історії. Олександр Ходосовцев пригадує, як у 90-і домовився з другом Іваном Мойсієнком поїхати в коротку експедицію в Буркутське урочище. Проте автобус того дня скасували й довелося йти пішки.

— А Іван Іванович (Мойсієнко. — ред.) повинен був доїхати сюди з Гладківки. Я сів на інший автобус, але, доїхавши сюди, Іван Іванович побачив, що мене немає. Насувалася гроза, тож він сів і поїхав назад. Мене двічі підвозили до Малих Копаней, і врешті залишилося пройти останні 10 кілометрів. Було близько 11-ї ночі, ні місяця, ні зірок — темрява. Але я думаю: «Там Іван Іванич, він мене чекає, я повинен дійти».

Досліднику пощастило натрапити на місцевих фермерів, які прихистили його на ніч. Вранці він все ж дістався Буркутів, звідки, зробивши необхідні дослідження, через кілька годин повернувся до Херсона.

Нині Буркути так само віддалені від цивілізації. Ця територія покрита природними лісами, які, на думку деяких дослідників, можуть бути залишками колишньої лісової місцевості Гілеї, описаної ще Геродотом під час його подорожей Північним Причорномор’ям.   З дерев тут найчастіше трапляються дуб звичайний, береза дніпровська, вільха, осика, ясен. Цікаво, що ясеневий ліс на півдні України можна побачити лише тут, а вік окремих дерев сягає 130?150 років. Крім цього, навесні тут можна спостерігати, як цвітуть декілька видів диких орхідей. Урочище багате на реліктові види льодовикового періоду: тут ростуть унікальні мохи, лишайники, папороті. І хоч зона є степовою, саме місце не схоже на степ, розповідає Олександр Ходосовцев.

— Буркути — це оаза, де збереглися ліси. Хоч за декілька кілометрів звідти знову будуть відкриті бархани, піски, кучугури. Тут збереглося найбільше біорізноманіття серед усього степу: мохоподібні, судинні рослини, лишайники. Ця територія — єдине місце на півдні України, де ростуть сфагнові мохи.

Місце нагадує поліські ліси з пісками. У багатьох експедиціях до урочища відкривають незнайомі допіру види. Так, протягом 2015–2019 років вдалося описати чотири нових види грибів і один рід лишайників.

В урочищі площею всього кілька сотень гектарів дослідники виявили 425 видів судинних рослин (рослини, які мають спеціалізовані тканини для проведення води та поживних речовин до різних ділянок) — майже половину від загальної кількості, поширених на території нижньодніпровських пісків. Перспектив для подальших наукових досліджень залишається чимало, говорить Іван Мойсієнко.

— Кафедра нашого університету вивчає рослинний світ: різні види лишайників, мохів. Є спеціалісти, які вивчають водорості в озерах. Загалом дуже різні групи рослинних організмів.

В університеті відкрили молекулярну лабораторію, що дає змогу проводити молекулярно-генетичні дослідження. Дехто з викладачів поєднує університетську діяльність з роботою в національному парку. Особливу увагу приділяють охоронним заходам: проводять щорічний моніторинг, розробляють плани дій щодо збільшення популяцій.
Іван Мойсієнко розповідає, наскільки цікавим може бути процес інвентаризації флори. Для створення геоботанічного опису вибирають однорідну ділянку площею близько 5 квадратних метрів. Спершу вивчають саму ділянку: які тут трапляються угруповання рослин і які види ростуть поодиноко. Далі складають список усіх видів рослин, які там ростуть. Для кожного виду використовують спеціальні бланки, де зазначають розмір вкритої рослинністю поверхні, вносять детальну інформацію про місцевість: географічне положення, координати, опис мікрорельєфів. На кожному документі вказують дату та імена дослідників. Створюють такі геоботанічні описи для того, щоб класифікувати всю наявну рослинність.                        Наука й туризм Періодично до національного природного парку «Олешківські піски» прибувають наукові експедиції з-за кордону: з Європи, країн Азії чи Африки. Приїжджають не тільки ботаніки, але й зоологи, адже на території парку мешкають десятки видів рідкісних птахів, плазунів, гризунів, комах.

Вивченням цих територій постійно займаються і місцеві вчені. Матеріалу для досліджень багато. І хоч університетська діяльність не завжди залишає час на експедиції, для науковців польові дослідження завжди були найцікавішою її частиною. Олександр Ходосовцев роботу в заповіднику називає улюбленою діяльністю:

— Завжди цікаво відкривати якісь території, знаходити щось нове. Такі відкриття приносять радість, виділяється адреналін. Це зовсім не рутинна праця. Це творча робота!

Раніше науковці самі збирали кошти, аби поїхати в експедицію. В останні роки зроблені дослідження вже приносять невеликі фінансові винагороди. Волонтери в цій сфері трапляються рідко, хоча це радше пов’язано зі специфікою самої роботи. Учені можуть співпрацювати з добровольцями із екологічних рухів, які переймаються захистом довкілля. Однак самі дослідження проводять лише фахівці чи студенти-практиканти. Мандрівники сюди навідуються не так часто, як годиться для такої унікальної місцевості, говорить Олександр Ходосовцев.

— Вони [місця] — для гурманів, які люблять такі ліси, куди ніхто не їздить, ліси, де мало людей. Це місце ще не стало туристичною Меккою і поки має правильний баланс між рекреацією та охороною. Ми дуже раді, що частина саме цієї території увійшла до національного природного парку.

Попри те що для туристів навколишня інфраструктура поки не ідеальна, парк має що запропонувати відвідувачам. Тут є промарковані екологічні стежки, пройшовшись якими, можна побачити різні типи ландшафтів. На території природного парку розставлені інформаційні знаки, є видові зупинки та місця відпочинку. Тут можна навіть поставити намет і заночувати або зупинитись у найближчому населеному пункті чи на туристичній базі. Офіційні екскурсії завжди узгоджені в часі з військовими навчаннями, які періодично проводять на полігоні.
Таким місцям туризм безперечно потрібен, вважає Іван Мойсієнко. Тим паче що відвідування національних парків є важливим елементом екологічного виховання.

— Для школярів одна поїздка в національний парк із цікавою екскурсією матиме набагато більший вплив, ніж сотні розповідей з картинками у класі.

Розвиток інфраструктури потребує часу і капіталовкладень, залучення до зеленого туризму місцевих жителів. Часом людей потрібно переконувати, що приймати туристів лише біля моря — стереотип. Розвивати туризм можна і на таких унікальних природних об’єктах, як Олешківські піски.

Територію природного парку можна відвідати, замовивши екскурсію (за попередньою домовленістю з адміністрацією парку, в будні чи вихідні дні) або самостійно (бажано у вихідні, коли не проводять військові навчання, або за домовленістю в будні). Однак усіх охочих застерігають бути обережними і за можливості не вирушати в мандрівку без супроводу фахівців. По-перше, територія заповідника межує з військовим полігоном, де з 2016 року поновили військові навчання Збройних сил України. Крім того, після Другої світової війни тут був полігон для бомбометання і є ймовірність, що на території ще залишились нерозірвані снаряди тих часів. По-друге, у заповіднику є дикі звірі, гадюки і навіть отруйні павуки — каракурти. Влітку пісок нагрівається до 75 ?, а на значних ділянках немає тіні, щоб сховатися від палючого сонця. До того ж на величезній території можна заблукати, а навколо не буде жодної людини, щоб запитати дорогу.

Досягти гармонії з природою Недостатній розвиток інфраструктури та фінансові труднощі — це не всі проблеми парку, зазначає Олександр Ходосовцев. Як і для інших заповідних територій країни, болючими питаннями є браконьєрство та налагодження діалогу із місцевими жителями. Нині люди стали більш екологічно свідомими, однак певні речі досі залишаються дискусійними.

— Найбільша проблема — це навіть не браконьєри, а земельні відносини між тими громадами, які або поруч, або нацпарк має в господарській зоні їхні землі. Завжди потрібно шукати компроміс між захистом природи і тими людьми, які вже довгий час користуються цими землями.                        Усього за 25 кілометрів від Олешківських пісків — берег Чорного моря. Для одних видів рослин території пісків стали найпівденнішим місцем поширення, для інших – єдиним ареалом існування. Саме через це важливо зберегти тут баланс, говорить Іван Мойсієнко.

— Такі заповідні території тримають рівновагу глобального масштабу, яку ми поступово руйнуємо господарською діяльністю. Але якщо у світі буде заповідано принаймні 50 відсотків територій, то зміни клімату нам не загрожують. 

ukrainer.net