Пам’яті бійця херсонської тероборони, ветерана АТО Миколи Сливкіна

Останнє, що сказав своїй дружині: «Я вас дуже люблю» 
Орден «За мужність» ІІІ ступеня, яким посмертно нагородили чоловіка, його дружині і доньці вручили цьогоріч у День українського добровольця.

«Спочатку ми плакали. Потім тихенько розмовляли на кухні. Знову плакали і довго обіймалися. У Миколи Сливкіна чудова донька і дружина. Попри весь біль і випробування вони зберегли світло душі й щедро ним діляться» , — написала керівник апарату Херсонської ОВА Тетяна Козирська, яка вручала нагороду родині, що нині змушена була залишити рідне село через російські обстріли.

Тетяна Сливкіна розповідає, що її чоловік народився у селі Петранка Рожнятівського району на Івано-Франківщині 30 березня 1978 року. Коли був маленьким, родина переїхала на Херсонщину, в село Широка Балка. Він там ходив до школи, потім у селищі Білозерка вчився на тракториста.

«Познайомилися як? Я сама родом з Херсонщини, але з Каланчака. Та в мене мешкала бабуся у Широкій Балці. Тому Миколу я знала давно. Коли він прийшов з армії, ми з ним почали спілкуватися, це було 8 березня. Згодом одружилися. Двоє доньок народилося, одна вже доросла, а іншій зараз 14 років» , — каже жінка.

Мешкала родина у Широкій Балці, а працював Микола останнім часом у Херсоні водієм вантажівки. Тетяна розповідає, що чоловік дуже любив доньок. Мав хобі — власну автівку, яку сам ремонтував. «У нашому гаражі все робив власноруч. І Віка, наша молодша донька, біля нього там цілий день крутилася — він її навчав, так що вона знала, які ключі йому треба подавати» , — згадує Тетяна.

Людиною він був позитивною, привітною. Коли просили про допомогу люди — завжди відгукувався. А от чого він не любив, то це соцмереж, навіть власної сторінки не мав.

«Він служив в АТО з 2014 по 2015 рік, був водієм — возив боєприпаси. Це все, що я знаю, ніяких подробиць. Скільки я не намагалася у нього випитати, мовляв, розкажи мені, що там було, як — він відмовлявся. У відповідь казав: «Воно тобі не треба, я не розкажу все одно» , — ділиться Тетяна.

Вона згадує, що чоловік велику війну прогнозував, але трохи помилився в часі — припускав, що це станеться десь через рік.

«Як потрапив у 124-ту бригаду ТрО? Перед самим широкомасштабним вторгненням зателефонували з Білозерського військкомату, і він погодився. Зранку 24 лютого, я це пам’ятаю, наче було зараз, поїхав на роботу, як завжди. Мені вчителька молодшої доньки написала: почалася війна. І я сиджу з тим телефоном, і до мене не доходить, я не розумію, як же це так… І я відразу телефоную Колі, а він мені каже, що вже їде у військкомат. Приїхав звідти після обіду, а 26 лютого разом з іншими чоловіками автобусом з Широкої Балки поїхали у Херсон», — розповідає Тетяна.В її пам’яті закарбувалося, як він йшов, в якій був одежі. Останні слова почула від нього, коли чоловік зателефонував.

«Я з ним розмовляла у понеділок (28 лютого 2022 року — авт.). Він мені сказав: «Я вдома, я вас дуже люблю». І все, більше він не зміг розмовляти. «Вдома» — це означало на місці в Херсоні, їм не можна було казати, де саме вони знаходяться» , — каже жінка.

Уже у вівторок, 1 березня, вона не могла до нього додзвонитися. Про його смерть у бою біля обласного ліцею дізналася наступного дня.

«Приїхала Миколина племінниця, донька його сестри, у середу це було. І каже: тьотя Таня, маю щось показати», — згадує Тетяна.

Племінниця зробила скріншоти з соцмереж, де викладали фото вбитих росіянами херсонських тероборонівців.

«І вона мені показує, а я, коли побачила цю фотографію, втратила свідомість… Їх ховали без нас»,  — розповідає жінка.

Тетяна ділиться, що коли тримає в руках нагороду чоловіка, то плаче.

«Спогади про нього… Ціную взагалі, що він у мене був, що я жила з ним таке чудове наше спільне життя», — каже Тетяна.

Вічна слава і шана Герою!

Фото із сімейного архіву та Херсонської МВА