Параскева Джуманіязова: “Я не вірила до останнього, що йдуть окупанти”

Параскева Джуманіязова, депутатка, голова комісії з гуманітарних питань Новокаховської міської ради ексклюзивно для поділилася своєю історією виїзду з окупованої Нової Каховки, як шукала роботу і відкрила бізнес у Києві.

— Параскево Василівно, чи Ви знали, що почнеться війна?

— Я навіть уявити не могла, що може розпочатися війна. Жила в рожевих окулярах. Нас військові запевнили, що все буде гаразд. Я була впевнена, що 57 бригада добре оснащена. Ми туди їздили. Якось чула від депутата ОПЗЖ міркування, що розпочнеться війна, але я йому сказала: “Ви щ,о піддаєтеся на російську пропаганду?” Я навіть не вірила о 13-00 24-го лютого, що вторгнення відбулося, і це є правда. Мені знайомі присилали фото, що колона російської техніки йде до міста. Інші знайомі виїхали о 6 ранку і говорили мені, що почалася війна, я їм відповідала: “Та ні, ви що!”

— Коли Ви зрозуміли, що пора виїжджати з міста?

— О 6-20 ранку 24 лютого у Новій Каховці був перший штаб у міськраді Нової Каховки. Міський голова Володимир Коваленко та його заступники намагалися щось пояснити і, врешті-решт, домовилися, що другий штаб буде о 13-00.

Напередодні, 23 лютого, у нас (комісії з гуманітарних питань — ред.) було засідання з бюджетною комісією. Прийняли рішення, що на наступний день зберемося об 11-00 щодо чутків про ймовірне вторгнення. Думали прийняти рішення щодо збору ТРО та інших запобіжних заходів. Вийшло так, що ми навіть не встигли. Після першого штабу я поїхала на роботу. Мені багато хто телефонував, я не могла бути спокійною. Але те, що окупанти йдуть, я не вірила до останнього.

О 13-00 я прийшла в штаб. І Коваленко каже, що п’ять танків стоять у місті і на ГЕСі вже російський прапор. Тоді прийшла пропозиція від одного з активістів охороняти місто разом з нашим охоронним підприємством. І коли вже з'явилася інформація, що виїхала поліція і прокуратура, то один з депутатів мені сказав, що треба вивозити дітей. І тоді я зрозуміла, що у мене на збір є п’ять хвилин. Зайшла на роботу за печаткою з документами, забрала дитину і виїхала. Коли проїжджала ГЕС, то бачила колону танків, БТРів, С-300 (зенітно-ракетні комплекси — ред.).

— У нашій громаді взагалі не було підготовки до ймовірного вторгнення?

— Якщо хтось з депутатів скаже, що була підготовка чи збір на ТРО, у нас такого не було. Я зараз читаю постанови і рішення, у 2020 році в одній громаді велася підготовка, у 2021 — в іншій. А ми навіть у 2022 році нічого не робили. Читала, як у Херсоні виступали партії “Нам тут жити” і ОПЗЖ проти і не виділяли кошти на ТРО.

— Як Вам вдалося виїхати з міста у перший день?

— Перший бій мене зустрів на п'ятачку — це базар між Козацьким і Веселим. Тільки проїхала заправку Укрнафти і побачила Росгвардію. Зрозуміл:, якщо розвернуся, то потраплю під обстріл. Тому я пірнула у самому Козацькому на першу вулицю. А там якраз “гради” працюють, бачу машини і наші, і їхні вже попалені. Не знаю яким чином я звідти виїхала.

Біля ринку було кафе “Три п'ятірки” я побачила раненого російського солдата. Над ним стояли троє з автоматами і охороняли його. Вони, мабуть, не очікували, що хтось з цивільних наблизиться. Я просто вдарила на газ і завернула по лівій стороні, поїхала в сторону Шилової Балки. І там вже я бачила наші КАМази по сторонах побиті.

З усіма була на дзвінку, тому на Херсон не їхала, бо в Херсоні вже йшли конкретні бої. Я попрямувала через Шилову Балку. У зідзвонах зі знайомими мені радили їхати через Давидів Брід, але я знала, що там погана дорога, і вирішила не їхати. Для мене важливо було пересуватися по центральній дорозі, бо закінчувалося пальне. І я повернула на Нововоронцовку. На заправках давали по 10 л.

Ми їхали два дні і, наближаючись до Кривого Рогу, я зустріла вже нормальну українську військову техніку. Виїхавши до Чернівецької області, застрягли на 12 годин на Новодністровській ГЕС у заторі. Наші все перевіряли.

— Різниця в обстановці на Херсонщині і у Чернівецькій області була суттєва?

— На Херсонщині ми проскочили, і жодного блокпоста ніде не було. У січні, коли я була в Чернівцях, вже організовувалися ТРО. І коли я їхала 25 лютого, там вже військкомати працювали і були люди біля них, у кожному селі йшла підготовка. А у нас, на Херсонщин,і — повна тиша. Поки пересувалися від Кривого Рогу до Чернівецької області — кожні п'ять кілометрів нас очікували перевірки.

— Де ви зупинилися після виїзду з Нової Каховки?

— Я зібрала біля себе 17 людей. Усіх, хто просився десь перебути перший час. Всіх, хто звертався, поселяли в готелі і номери, де були місця. Коли ми приїхали до моєї мами, зі мною було вже 13 чоловік. У мого брата був будинок, який він віддав нам на поселення. У ньому ніхто не жив 13 років, своїми силами ми його відновили. Зробили опалення, ванну кімнату з душем, туалетом. Ремонтом займалися до 20 квітня. І там проживали.

8 травня мого брата було поранено. Я виїхала до Дніпра, і більше місяця там проживала, щоб відвідувати брата і доглядати.

— А магазин господарчих товарів у Новій Каховці Ви закрили?

— Менша донька запропонувала роздати товар, який ми мали у Новій Каховці, людям на руки. Це було кращим рішенням, ніж це все б розікрали. Чоловік з кумою все те роздавав на руки — серветки, мочалки, батарейки. Відгуки були різні. Я давно не звертаю увагу на те, що скажуть інші. Люди правди не знають і не хочуть знати. А виправдовуватися перед іншими я не збираюся.

Параскева Джуманіязова

— На новому місці Вам довелося шукати роботу?

— Ніколи не думала, що буду відкривати бізнес в Києві. Кошти, які було збережено, поступово закінчувалися, і ми прийняли рішення виїхати до Києва. У столиці я спочатку розсилала резюме. І навіть політичні резюме в різні інстанції.

З березня написала заяву до військкомату, щоб піти на фронт. Але у мене не було військової кафедри, я не служила і мене не взяли.

Я також подавалася до Новокаховської міської військової адміністрації і писали заяву на Юрія Соболевського  (першого заступника голови Херсонської облради — ред) . Я готова була працювати. Мені одразу написали, що “у нас є кандидатури”, що “вдячні за заявку”, “будемо мати на увазі”. Я не дитина і розумію, що це була відмова.

Потім почала писати резюме. Маю досвід роботи у будівельній сфері і є юридична освіта. Ходила на різні співбесіди. Вони проходили приблизно в такому форматі:

— А ВПО? — Ні, не треба.

— Скільки вам років? — 54.

— А ясно. Дякуємо.

Я проходила так місяць на співбесіди і зрозуміла, що зарплати, не вистачить, щоб оплатити квартиру. І вирішила, що в своєму житті знаю, що робити, то буду починати те, що я вмію.

— Який бізнес Ви вирішили відкрити?

— Магазин господарчих товарів, як і в Новій Каховці. Разом з чоловіком ми почали шукати приміщення. Вирішили покладатися на себе. Я знайшла усіх своїх постачальників, з якими працювала 20 років — з Харкова, Івано-Франківська, Одеси, Миколаєва. На першому етапі вони погодилися надати товари в кредит. Фінансово допоміг брат, він підприємець, але з перших днів пішов на війну. І сказав: те що в мене є збережене, я тобі допоможу.

Зима у минулому році була з викликами — локдауни, прильоти. Ракети летять, а ми рекламу робимо, вивіски, товар завозимо. Почали працювати в магазині з донькою. А чоловік вирішив зайнятися більш конкретною роботою.

— Як Ви побачила нашу Новокаховську громаду за час окупації?

— Як депутат, я можу сказати, що наша громада виявилася не готовою до війни зовсім. Нічого не було збережено чи підготовлено. У 2014-му році я за свій рахунок підготувала два бомбосховища — по проспекту Дніпровському, 25 та пулиці Історичній. І коли ми ходили до Бараниченка  (начальник управління з питань надзвичайних ситуацій — ред.) , у нього на балансі були всі бомбосховища, він тоді говорив, що нічого не потрібно, все є. Пізніше він став колаборантом і балотувався від "Єдиної Росії" на Херсонщині. Я розчарована в нашій громаді, в тих людях, які стали колаборантами. Ті, хто не захотів з ними співпрацювати, виїхали, ризикуючи своїм життям. Мені прикро і боляче, що з Новокаховської громади дуже багато чоловіків виїхали через Крим до Америки, Канади, Європи і не захищають свою батьківщину. Вони сприймають Україну, як щось далеке від себе.

Параскева Джуманіязова

Всі придатні до служби новокаховчани — і чоловіки, і жінки — мають піти в армію, в ЗСУ і обороняти свій дім. Бо саме у мій дім, і в їх дім зайшли окупанти. Виходить, що мій сусід з Полтавської, Чернівецької, Житомирської, Київської або іншої області буде віддавати своє життя за наш дім. Це я порівнюю з тим, що до мене в квартиру зайшов злодій, я в суд не подаю. А мій сусід буде захищати мої інтереси. Я це так бачу. Тому кожен чоловік, який виїхав за кордон, має повернутися і захищати Україну.

Є чоловіки, які мене приємно здивували. І вони стали для мене відкриттям, тому що пішли захищати свою батьківщину. [Називає прізвища — ред.] — сантехнік, електрик, людина бізнесу. А військові, які були в АТО, не пішли до ЗСУ.

— Які переосмислення у Вас сталися за цей час?

— Ми, як опозиція, боролися з вітряними мельницями, а треба було дуже радикально діяти і думати. Мене багато хто заспокоював, що так не можна. Але я дуже жалкую, треба було діяти радикальніше. Потрібно було змінювати виконавчу гілку влади, бо хто коли слухав депутатів?

Виконавча влада доводила до відома депутатів рішення. Це так відбувалось: приходить з будь-якого відділу виконкому з готовим рішенням. А депутат каже, не приймемо, тут корупція, тут не дороблено. Але депутати вірили тому, що їм казали від виконкому — “ви не можете внести це рішення”, тому що це “відповідно до такої-то статті”, “наші юристи передивилися”, і ми до кінця не дороблювали. Треба було відстоювати свою точку зору. Навіть у гуманітарній комісії, в якій я працювала, нічого не робилось так, як мало б бути. Громада не готувалася до серйозних викликів.

Я була впевнена у наших військових, що Чонгар і Перекоп простоять, дадуть нам час зібратися. Я ніколи не хотіла жити в окупації з завойовниками. Тому я залишила все, що в мене є. Ціна життя людей в Бучі, в Ірпені, в Артемівську набагато дорожча, щоб порівнювати з якоюсь квартирою. У мене рідних багато на фронті, то коли вони кажуть, що деякі міста зрівняно з землею, то це обурює.

— Чи є у Вас зв'язок зараз з військовою адміністрацією Нової Каховки?

— Я не втручаюся в їх діяльність. Коли подавала заяву на роботу до військової адміністрації, то у мене були свої плани і своє бачення. Вони більш радикальні. Я говорила якось з начальником МВА Валерієм Брусенським. Але з того, що я зараз бачу, то він будує команду Коваленка. Останній при владі вже був 20 років. І я вважаю, що повинні бути кардинальні зміни. Так, це буде боляче, але все буде нормально.

Я знаю, що Брусенський працює. Але у мене є своя думка, що насправді керує усім Коваленко. Він через Тарабаку (заступника начальника МВА — ред.) доносить у вуха Брусенського те, що він вважає за потрібне.

Якщо ви побачите, де зараз діти наших чиновників, то вони ніде не працюють, але кайфують від життя. Роз’їжджають, не розуміють, що таке війна, не втрачають своїх рідних. У них нічого не змінилося.

— Що на Ваш погляд потрібно зробити в першу чергу?

— У першу чергу треба перемогти. Потрібно допомагати армії, а паралельно робити ті кроки, які плануються після перемоги. А закуповувати техніку до перемоги, як це робить наша МВА, — не бачу сенсу. Зараз заради людей, які залишилися у Козацькому і Веселому, гинуть даремно волонтери, молоді люди. На місці влади треба діяти більш рішуче, на мій погляд, організувати евакуацію, тимчасово виселити людей, силою чи не силою, але зберегти життя і тих, хто там, і тих, хто їде до них рятувати. 40 років ще потрібно буде все відновлювати, і нам потрібні будуть люди.

Я багато з чим не погоджуюся, не розумію рішень Херсонської обласної адміністрації, і Новокаховської міської тим паче. Але кожен бачить все по-своєму. Наскільки мені відомо, у Брусенського до виконавчої влади доступу немає. Вони знаходяться у Кривому Розі, хтось по всій Україні. Все розділено. Сказати, що у мене би все вийшло в таких умовах працювати, я б не сказала. Але у мене пріоритетом були б ЗСУ і перемога — причому радикально. Бо ця толерантність нічим хорошим для нас не обернулася. А вже потім переходити до поступових кроків.

— Як Ви думаєте, чи повернеться молодь у Нову Каховку?

— Найперше потрібно забезпечити у Новій Каховці безпеку. Ті, кому по 50-60 років, у кого житло залишилося в місті, дуже хочуть повернутися, і я їх розумію. Бо починати все з нуля люди не мають енергії. А молодь, яка знімала квартири у Новій Каховці, на мій погляд, вже не повернеться. Принаймні ті, хто тут у Києві зараз, мені так і відповідають. Зруйнована інфраструктура міста, усе заміновано. Дуже багато питань і роботи. Необхідно буде вигравати гранти, співпрацювати з фірмами по відбудові та відновленню Нової Каховки. Ніколи не буде так як було, і я розумію, наскільки це буде важко. Молодь повернеться тільки у безпечне місто.