Пережити затоплення, кілька обстрілів і пожеж, втратити дім, але не надію – історія мешканки с. Антонівка

“Ми проживали в Антонівці, але наш будинок спалили”,  – так починає свою гірку розповідь журналістам “Вгору” мешканка Антонівки Світлана Черненко. За словами жінки, її дім кілька разів потрапляв під обстріли окупантів, вони з чоловіком перекривали дах тентами, та згодом і це стало неможливим. 

Від першої пожежі до повного руйнування Після першої пожежі внаслідок нічного обстрілу 31 березня 2023 року будинок  родини Світлани Черненко не дуже постраждав. Окупанти тоді влучили в сусідню хату, уламки снарядів зруйнували лише дах і вікна.

"У тому будинку мешкали дві старенькі жінки. Вночі з сином витягували їх з-під завалів", – згадує Світлана страшну ніч.

Вона уточнює: тоді завдяки допомозі сусідів з інших будинків, з хати ще вдалося витягнути деякі речі, але дещо все ж згоріло. Та після кількох пожеж, які сталися в наступному році, вже не було змоги ані погасити вогонь, ані накрити будинок.

Світлана розповіла, що її дім, зведений на першій береговій лінії, ще й  затопило після теракту російських військових на Каховській ГЕС. Та найбільшої шкоди все ж завдали обстріли Антонівки й атаки безпілотників із вибухівкою.

Перший приліт, який спричинив серйозні пошкодження, стався 1 липня 2024 року. Світлана добре пам’ятає цю дату, бо в неї був останній день відпустки. Жінка працює у пенсійному фонді й на той час ще їздила з Антонівки на роботу в Херсон. Вона розповідає:

"О 12 годині дня розпочався обстріл. Кілька снарядів влучили в будинок, потім ще один – у дах. Дах згорів, а в деяких місцях і стеля, погоріли деякі речі. Понівечило ліжка, дивани, вибило вікна." Наслідки пожежі. фото надала Світлана Черненко
У будинку проживала 97 річна родичка Світлани, вона отримала поранення. Через три дні потрапила до лікарні з контузією й Світлана. Чоловік, за її словами, до медиків не звертався, але відтоді почуваються не добре.

Тоді вже родина була змушена шукати прихистку в іншому місці. Спочатку переїхали недалеко – у мікрорайон Східний до знайомих. Та через деякий час людей, які їх прийняли, спіткала та ж біда. 

"Знайомі виїхали в Німеччину до онуків, а ми перебралися до Херсона. І вже місяців зо два живемо там, – розповідає Світлана." Будинок Черненків до остаточного руйнування. Фото надала Світлана 
На сьогодні, за її словами, в хаті немає ані даху, ані вікон, ані дверей, частково зруйновані й стіни.

Полюють за машинами та спалюють будинки селян дотла Світлана каже, одразу по переїзді на Східний вони з чоловіком часто навідувалися додому. Коли їздили вдвох, а коли він сам діставався пішки. Попервах навідувалися щодня, потім через день, а згодом і раз на тиждень. А коли вже стали їздити з міста, то й ще рідше.

“Моторошно, бо знаєш, що по цих вулицях раніше рухалося багато машин, а ти їдеш о 16 годині, ще сонце світить, а машин немає. Дивишся в небо і не знаєш, з якої сторони оце, не знаю, як його назвати, з'явиться, – говорить Світлана, маючи на увазі ворожі безпілотники."

Хоча, за її словами, антонівці сьогодні вже орієнтуються, в який час прилітають і відлітають дрони, і навіть за звуком розуміють: завантажені вони вибухівкою чи ні.

Жінка згадує: десь з середини жовтня атаки дронів почастішали, безпілотники почали активно “ловити” машини на дорозі до селища, і їздити стало небезпечно. Чоловік Світлани, коли ходив пішки зі Східного в Антонівку, якось на власні очі бачив, як дрон влетів у машину, що проїздила неподалік. Востаннє, каже Світлана, чоловік був в Антонівці в грудні. Але після того будинок ще потрапляв під обстріли та дронові атаки.

Зі слів Світлани, люди, які залишаються в селищі, намагаються фіксувати наслідки війни, особливо випадки руйнування житла сусідів чи знайомих.  Фотографують у перервах між обстрілами або в якусь більш-менш тиху годину, щоб люди, які виїхали, змогли зробити витяги для поліції.

"Акти є, витяги є, але експертна комісія, за висновком якої можна податися на відшкодування, буде працювати лише по завершенню бойових дій, – констатує Світлана."

Як каже жінка, загалом вони перекривали свою хату чотири рази. Але після останніх підпалів із дрона вирішили, що вже немає сенсу. Світлана пояснює: окупанти, які керують дронами, бачачи, що люди накривають будівлі, роблять повторні скиди вибухівки та спалюють будинки дотла. Так знищили хату сестри Світлани й будинок, де мешкав її син із невісткою. Упродовж доби після декількох скидів згоріла вся будівля. Пожежники на той час до селища вже не їздили, води не було. І погасити таку пожежу самотужки люди не могли. Та й робити це було небезпечно. Вигорілий і зруйнований будинок сестри Світлани Черненко. Скрін відео наданий героїнею статті
Згуртованість і допомога на всі 300 відсотків Світлана каже, що дуже переживає за односельців, особливо за літніх людей, які вирішили залишитися в селищі. Вболіває і за молодих, що лишилися доглядати своїх батьків. У кожного з них своя історія виживання.

Утім, за словами Світлани, антонівці, які виїхали у місто, підтримують зв’язок  одне з одним і допомагають тим, хто залишився в селищі.
Світлана з неймовірною теплотою і щемом розповідає про своїх односельців.

Каже: згуртованість і допомога людям тут на всі 300 відсотків. Навіть ті, хто за рік за два до війни приїхали до Антонівки, вже засвідчили свою доброту, повагу до земляків. Особливо дякує вона Ірині та Володимиру Кононенкам, Володимиру та Любові Гузь, Сергію Жаркову та Олександру Сипченку, які залишившись в Антонівці, усіляко допомагають своїм землякам.

А через місцеву волонтерку Тетяну Ахтеменко, яка постійно возить в Антонівку гуманітарну допомогу, вони з чоловіком передавали в селище м’ясо, крупи, кістки для собак. А також овочі й фрукти, бо через переслідування дронами, далеко не всі люди змогли зібрати врожай. Допомога передана в Антонівку жителями, які виїхали в більш безпечні місця. Фото надала волонтерка Тетяна Ахтеменко
За словами Світлани, люди в Антонівці кажуть: сиділи б і без газу, без світла й без води, але щоб так по них не били.

"Це дуже тяжко, коли ти уявляєш, що люди іноді не можуть навіть із будівлі вийти, – каже Світлана."

Та водночас вона зізнається, що всупереч всьому, не втрачає надію на порятунок.

"Надія повинна бути. Надією живемо і я думаю, що надія нас врятує. Ми дочекаємося перемоги."

Ганна Щидловська