Реальність, у якій живе більшість жінок

“Запрошення сісти до незнайомців в авто. Нав’язливі пропозиції познайомитися. Непрошені дотики, обійми та поцілунки. Посвистування, підморгування, вигукування сумнівних “компліментів”. Це опис реальності, у якій живе більшість жінок. Реальність, у якій доводиться постійно хвилюватися про свою безпеку,” — це початок статті у The Village Україна про загрози, що чатують на жінок щодня.

Все так: небезпека чи високі шанси потрапити у неприємну ситуацію є. Дійсно, жінки досі мусять обмежувати себе в пересуванні чи виборі одягу. Чоловіки, до речі, теж. Особливо якщо одяг екстравагантний і це не центр столиці. Так не повинно бути. Це порушує конституційні права людини на безпеку, гідність та свободу. Про таку ситуацію говорять у всьому світі.

Особливо в цій статті сподобалися історії про те, як героїні змогли дати відсіч, чи були готові це зробити. Це дуже добре. Оповіді лише про погане, позбавлені історій успіху та заклику до дії — це створення образу приреченої на поневіряння жертви. Навіть можна сказати “віктимний наратив”.

Термін “віктимний наратив” застосовують в історичному контексті, передусім, щодо народів. Але також і щодо феміністичного дискурсу про насильство і домагання жінок. Віктимний наратив — це відчуття жертвами незаслуженого, аморального та неуникного насильства щодо себе та всієї своєї групи. Навіть якщо члени групи й не переживали насильство безпосередньо, вони все одно можуть проектувати його на себе.

Відчуття себе жертвою — це певний тип мислення, ставлення до речей, очікування насильства щодо себе. Якщо хтось відчуває себе жертвою, то цей стан не минає, і супроводжується звинуваченнями інших, переконаністю в безпомічності, прагненні співчуття і визнання суспільством себе як жертви.

Чим поганий віктимний наратив: “вони” погані, я — “безневинна жертва, яка нічого не хоче змінювати перша”. Уявімо ситуацію: вас схопили в метро за сідницю. Огида і обурення, яку ви відчуваєте, цілком правомірні. Але чи варто відчувати себе жертвою? Чи не варто в такому разі захистити себе, а не лише обурюватися “знахабнілими людьми”?

В одному з досліджень вказано, що принаймні в Британії чоловіки частіше стають жертвами конфліктів в транспорті та при пересадках, ніж жінки. Проте, жінок це лякає більше, і більше говорять про напади саме на жінок.

Також жінки бувають ініціаторками сексуального насильства щодо жінок і чоловіків значно частіше, ніж це вважали раніше. Тобто, не завжди все так, як здається. Тож коли розповідають історії про домагання в метро чи на пробіжці, слід передусім закликати до дії боронитися, а не плекати образ жінки, яку всі кривдять, і чоловіків, які тільки і прагнуть, що когось зґвалтувати.

Апелювання до людей, які лізуть до інших, нічого не дає, доводять дослідження. Слід наголошувати на важливості самозахисту, на його правомірності, різноманітті проявів, можливості зменшення шкоди нападу, на здатності жінок (і всіх людей, взагалі-то) чинити опір насильству, а не трусити кулаками в повітрі інтернету.

Це і є справжній empowerment, так званий power feminism — віра в те, що жінки не дадуть себе скривдити, як противага victim feminism — досить пережиткова форма фемінізму, що розглядає жінок як слабку вразливу групу, яка потребує особливих привілеїв. Віктимний наратив може травмувати і зневірити більше, ніж безпосередньо домагання чи масні погляди.

?Жіноча самооборона працює. Це не лише бойові мистецтва, це також:

▪ Вміння голосового спротиву: крик, розмова, груба лайка.

▪ Вміння встановлювати межі. Люди довкола вас можуть і не знати про активну згоду, особисті кордони і не чекають на спротив.

▪ Вміння керувати страхом і використовувати лють.

▪ Здатність втекти (подумайте наперед, чи ваше взуття підходить для того, аби швидко втекти? чи можете його швидко скинути?)

▪ Газовий балончик в кишені.

▪ Моральна готовність пручатися до останнього. Якщо жінка чинить спротив, то ймовірність того, що напад завершиться зґвалтуванням, на 80-86% менша у порівнянні з відсутністю спротиву.

▪ Інтуїція та здатність передбачити наміри інших людей. Це не про трансцендентний досвід, це про здоровий глузд.

▪ Навчання самозахисту навіть після нападу покращує самосприйняття людей, збільшує їхню впевненість в собі і допомагає пережити травму. А ті, хто чинив опір нападу, менше травмуються цим досвідом.

▪ Найкраще — це пройти курси самозахисту із сертифікованими тренерами чоловіками та жінками.

▪ Впевненість у собі, розуміння сили свого тіла, здатності за себе постояти. Критики жіночого самозахисту кажуть, мовляв, жінки слабші, а вдасться чи не вдасться за себе постояти — залежить від обставин.

Втім, дослідження вказують на протилежне. Жіноча самооборона враховує сильні сторони жіночого тіла (як-от удари ногами). Сам же досвід навчання заперечує стереотип про “слабку стать”. Жінки, що пройшли курси самооборони, менше потрапляють в загрозливі ситуації і можуть їх “розрулити”, тобто уникнути насильства.

У рандомізованому дослідженні виявили, що серед жінок, які пройшли 12-годинний курс вербального і фізичного спротиву, протягом наступного року було вдвічі менше випадків зґвалтувань і на третину менше нападів, ніж в групі, що вивчала лише брошуру. (Ні, зґвалтування ніхто не організовував з метою дослідження).

Так, проблема насильства, домагань, порушення особистих кордонів складна. Вона потребує низки заходів, аби її вирішити чи хоча б зменшити. Але суспільства змінюються повільно, а бути цілими і неушкодженими треба уже зараз. Слід говорити про незручні речі і привертати до них увагу. Незалежно від того, син у вас, чи дочка, навчайте їх самозахисту і поваги до кордонів інших людей.

Писати про реальність, в якій живуть жінки, чоловіки, діти, військові, в’язні, пацієнти психіатричних лікарень — вкрай необхідно. Але щоразу варто додавати call for action. Це і план, і надія, що все можна змінити на краще. Нам необхідно всім гуртом долати український віктимний наратив та вивчену безпорадність, і ставати не жертвами, а переможцями.