“У твоїх руках чиєсь життя і ти маєш його врятувати” — парамедик з Горностаївки Фазел Манан

Фазел Манан сам з Пакистану, але є громадянином України. До війни проживав у Горностаївці Каховського району Херсонської області. Нині він служить — солдат 8-ї окремої автомобільної санітарної роти Угрупування сил і засобів Медичних сил “Слов’янськ”.

Про будні парамедиків, свою місію та відчуття на війні Фазел (позивний Михайло) розповів в інтерв’ю Любові Руді, редакторці Горностаївської газети “Сільські новини”.

— Фазеле, розкажіть, будь ласка, що спонукало Вас, людину пенсійного віку, яка перенесла минулого року три тяжкі операції, стати військовим парамедиком?

— Ви знаєте, що моє оточення до повномасштабної війни здебільшого складалося або з людей, які вже відслужили в армії за контрактом, або були добровольцями на війні, або тими, хто й досі служить. Адже я з групою друзів був волонтером — з 2014 року понад 50 разів ми їздили в зону АТО/ООС.

Зустріч Фазеля Манана з земляками в зоні АТО (Фазель Манан — крайній ліворуч). Фото з особистого архіву Ф. Манана

Це не було таємницею для російських окупантів. Тож небезпека, яка нависла після декількох місяців перебування в окупації, змусила мене разом з родиною виїхати до Львова. Там справді мене тричі оперували. І ось саме в цей час, у лікарні, я бачив наших поранених бійців, бачив їхні страждання, допомагав їм адаптуватися, підтримував як міг.

Коли виписався з лікарні, не міг заспокоїтися, все думав, як мені долучитися до того, щоб постійно допомагати нашим пораненим бійцям. У Львові є госпіталь для військових, то я туди подався. Познайомився з відомим хірургом-полковником, сказав, що хочу допомагати пораненим. З того часу я працював у госпіталі, як волонтер. Спочатку в реанімації, потім в операційному блоці. Одночасно навчався на різних курсах парамедицини в американців, французів, мальтійців, та європейської ради реанімації. Хоча я за освітою медик, та цивільна й військова медицина — це різні речі.

Заняття з парамедицини. Фото з особистого архіву Ф.Манана

Втім мені цього було замало — хотілося бути там, де нашим пораненим бійцям найтяжче. Відчував, що це моє, що я можу бути корисним і на війні. А тоді саме почали набирати бригади наступу і я звернувся до військкомату. Там від мене відмахнулися спочатку, але поглянувши на мої документи, взяли інструктором з тактичної медицини. Вчив молодих бійців, як потрібно надати собі, чи побратимам першу медичну допомогу.

Одночасно ходив до військкомату і умовляв, щоб мене відправили туди, де воюють. Пройшов перевірку, і тут саме хірург-полковник дізнався, що я збираюся їхати на фронт, домовляється, що я буду працювати у госпіталі як військовий-медик. Але я настійливо просився на фронт і таки переконав працівників військкомату.

Так я потрапив в окрему санітарну роту бригади, госпіталі якої розташовані неподалік Авдіївки, Мар'їнки, Вугледара і далі вздовж кордону.

Просто, я не міг сидіти у Львові чи іншому тиловому місці, коли маю навички парамедика і можу допомогти нашим пораненим бійцям. В армії в мене є відчуття, що в цей момент я знаходжусь на своєму місці та роблю свій внесок у перемогу. Думаю, зараз кожен повинен робити те, що він вміє.

— Який випадок найбільш запам'ятався, коли Ви працювали волонтером у військовому госпіталі?

— Запам'ятався мені військовий — назвемо його умовно Ілля. Коли йому робили операцію, перед введенням наркозу, в операційній, лікар-анестезіолог сказав Іллі: “Дивись, хто це. Цей чоловік з Пакистану, але сам є громадянином України, і зараз допомагає тобі”. Ілля був дуже здивований цим, навіть спочатку не повірив. Чергова операція пройшла успішно. Коли Ілля відходив від наркозу, то викрикнув такі слова:

 “Де мій пакистанський друг? Я хочу його побачити!” Я був здивований цим, підійшов до нього. Взяв за руку, заспокоїв. Потім знову ходив до Іллі, загрози його життю вже не було, але він втратив праву руку.

Саме в той час, у військовий госпіталь, в якому я ніс чергування, приїздив президент України Володимир Зеленський. На відео того дня можна побачити воїна, у якого немає правої руки, і він вітається з президентом лівою — це саме той поранений, якому я допомагав.

Невдовзі ми з ним помінялися ролями: я поїхав в зону евакуації, де колись був Ілля. Це було в березні цього року.

— А чим запам'яталися Вам перші дні вже в ролі військового парамедика?

— Перший виїзд, як і весь перший тиждень, не можна не запам'ятати. Це був шок від побаченого, що там діється. Були поранені, були й загиблі. Тяжко сприймати такі факти. І я дуже переживав, чи все правильно роблю, чи впораюся, адже відчував, що від мене залежить життя людини.

Фазел Манан — солдат 8-ї окремої автомобільної санітарної роти. Фото з особистого архіву Ф. Манана

І це найскладніше: почуття відповідальності і страх зробити щось не так, щоб через мою помилку загинула людина, яка могла би вижити. Іноді навіть панікував і подумки просив лише, щоб поранений вижив.

Втім, кожна евакуація — це щось страшне, бо ми бачимо ту велику ціну, яку платимо за свою незалежність, за право бути українцями.

— Що головне під час виконання завдання і яка найбільш цінна мотивація ваших дій?

— Для парамедика найбільша цінність — це життя пораненого бійця, якого ти маєш вивезти з поля бою та доправити в госпіталь. Зрозуміло, що для нас головне завдання — вивезти пораненого, зупинити кров, нормально стабілізувати бійця, а після відвезти до повноцінної лікарні. Тут потрібна холодна голова і дуже велика відповідальність. Тому що бувають стресові ситуації, дуже виснажливі ротації, надзвичайно складні поранені. Та й такі, що мають не настільки важке поранення, але кричать і просять допомоги. Тому теж треба вміти контролювати себе. Водночас у мене є відчуття, що в цей момент я знаходжусь на своєму місці та роблю свій внесок у перемогу.

Мотивує і розуміння того, що я також дотичний до захисту своїх рідних і близьких від усього, що несе за собою росія та її армія. А всюди, де росія пройшла — це поранені та загиблі, це насилля, безлад, грабунок.

— До чого найважче було звикнути?

— До всього, що відбувається на фронті, звикнути не можна. Серйозні бої та серйозні рани, після чого залишаються і трьохсоті, і двохсоті. Як подивишся в очі тих хлопців, молодих пацанів… І медиків відстрілюють, там не шкодують боєприпасів по медиках. А ти несеш на собі бронежилет, автомат, боєприпаси, ну і плюс поранений… А треба нести. Та й поранені є різні: один — спокійний, другий — треба говорити з ним, він кричить. Людина може бути в шоковому стані, як немає ноги чи ще там якесь серйозне поранення.

Вивезти поранених — це теж велика проблема, бо все прострілюється.

Автобус після прильоту ворожого снаряду. Фото з особистого архіву Ф.Манана

І коли поранений просить телефон, аби повідомити матері чи дружині, що в нього “маленька подряпина нехай не переживає”, а ти бачиш його реальний стан — це важко сприймати. А через деякий час на твій номер телефонують і запитують про стан його здоров'я, і ти також починаєш говорити неправду, заспокоювати, що все буде нормально, хоча знаєш, що, приміром, нога вже не виросте.

Я не уявляв, що війна така жорстока, хоча неодноразово бував у зоні АТО. Це не романтика і тут треба важко працювати. За таких обставин дехто стає агресивним, я ж навпаки, став дуже спокійним, розуміючи, що мій спокій передається пораненим бійцям.

— Чи бувають моменти відчаю?

— Я вже говорив, що кожна евакуація поранених — це страшні картини війни. Чесно кажучи, бувають такі моменти, коли нічого не хочеться — ні бачити, ні чути… Особливо, дуже важко, коли спостерігаєш, як молоді люди гинуть чи втрачають здоров'я. Думаєш: за що? До цього не звикнеш ніколи.

Важко витримувати навантаження. Звичайно, у нас кожні 10 днів також є ротації, коли від’їжджаємо на кілька кілометрів і маємо змогу трохи відпочити.

— Військові говорять, що депресувати на війні немає коли. Але ж, мабуть, втомлюєтесь? То що легше пережити — фізичну чи психологічну втому?

— Я думав, що мені буде важко фізично. Але ні — морально важче. Коли бачу пораненого, не знаю, де й сили беруться. Парамедику важливо вміти свої емоції контролювати, хоча й складно. І ти змушуєш себе це робити, бо розумієш, що в твоїх руках чиєсь життя. Що ти не просто щось там робиш, а робиш так, щоб людина вижила.

Вікна в приміщенні на місце дислокації санітарної роти після прильоту ворожого снаряду. Фото з особистого архіву Ф. Манана

Дуже велика відповідальність. Враховуючи мій напрямок, від того, що роблять парамедики, залежать життя людей. Ну, і є гордість, звісно, що я докладаюсь до спільної перемоги.

— Чи зустрічалися на передовій зі своїми земляками або знайомими?

— Так на цьому напрямку воює багато хлопців з Херсонщини, є з Горностаївки, Каховки, Великої Лепетихи. Коли я з ними зустрічаюся, завжди говорю: “Горностаївщину не осоромимо!”

— У чому сила українців? Що Вас найбільше вразило на війні…

— Думаю, сила в унікальному характері, незламності, у єдності, витривалості, вірі в перемогу. Ми можемо сваритись кожного дня через дрібниці, але коли до нас приходить ворог, то люди дуже швидко відкидають другорядне та організовуються. Беруть до рук зброю та йдуть захищати свій дім. Це напевно в крові кожного українця. Я хоча за національністю пакистанець, та я громадянин України, тож маю її захищати.

Віримо в Перемогу. Фото з особистого архіву Ф.Манана

А вражають люди. У кожного було своє життя. З початком повномасштабної війни багато хто присвятив себе боротьбі на фронті, або працює, як волонтер. І головне, українці не втрачають віру в перемогу. Навіть в окопах під обстрілами жартують, сміються.

На війні найбільш цінне — це згуртований колектив, підтримка один одного. Це як єдина сім’я, яка сформувалася за багато місяців спільного протистояння з ворогом.

Зустріч побратимів (Фазел Манан крайній праворуч). Фото з особистого архіву Ф. Манана

Тут один одному довіряють, розуміють, що у разі потреби товариші тебе прикриють. І військові не вважають себе надзвичайними людьми, вони говорять, що просто виконують свою роботу. Знаєте, я спостерігав і в госпіталі, і нині на лінії фронту, як військові, ледве оговтавшись, поспішають повернутися назад на фронт. Говорять, я маю бути там, бо там же мої побратими, їм тяжко… І таких 95 зі 100 чоловік.

А ще на фронті значущим є відчуття надійної підтримки та міцного тилу. Зі свого досвіду волонтерства знаю, як важливо в разі гострої необхідності, допомогти закрити якусь потребу військових. У перші місяці це дуже виручало.

Автомобіль для санроти — до організації збору коштів на автомобіль долучався Фазель Манан. Фото з особистого архіву Ф. Манана

Та й сьогодні потрібні машини, тепловізори, дрони. Коли волонтерив, долучався до організації збору коштів для потреб військових. Думаю, що кожен хто може, має долучитися до допомоги військовим. Це їх дуже підтримає.

— Що на війні найважче?

— Найважче — це стояти на місці. Хочеться руху вперед. Сьогодні наші воїни метр за метром звільняють захоплені росіянами території. Вони сильні духом воїни і дуже відповідально роблять свою роботу. Та нам усім хочеться якнайшвидше звільнити Україну від окупантів. Але ми все ж усвідомлюємо, що командування більше знає що робити, і йому краще видно, як це має бути.

— Фазеле, бачила таке повідомлення, що бійці 72-ї бригади “Чорні запорожці”, які тоді перебували в Донецькій області, прислали Вам прапор своєї бригади. Чим Ви заслужили такий подарунок?

— Це було в лютому — дуже приємно та неочікувано. Справді, хлопці з 72-ї бригади “Чорні запорожці”, які перебували в Донецькій області, прислали мені прапор їхньої бригади. Коли я у Львові волонтерив, я їм допомагав, чим міг. То прапор вони мені прислали, як подяку за підтримку. Там багато наших з Херсонщини. Саме з ними я сьогодні працюю як парамедик.

— До дня Незалежності Вас нагородив Грамотою командир Угрупування сил і засобів Медичних сил “Слов’янськ” генерал-майор Андрій Верба, до цього Ви вже отримали Подяку від командира своєї роти. Що означають для Вас ці відзнаки?

— Думаю, кожному приємно, коли його старання помічають і відзначають. Вважаю, це відзнака всієї нашої санітарної роти. Але найбільша нагорода, коли ти бачиш людину і пам’ятаєш, яка вона була. Вона уже з реабілітації вийшла, вже ходить, хтось повертається назад до армії. То найкраща нагорода!

А ще, для мене все це цінне тим, що я собі й іншим довів: у моєму віці теж можна зробити свій внесок у перемогу. І вважаю, кожен має собі й своїй родині відповісти, що саме він зробив для країни в цей тяжкий час.

— Ваша дружина, діти теж вимушені були виїхати з окупованої території. Як давно з ними бачилися?

— Рік не бачився, а декотру з доньок — а їх у мене п'ятеро — не бачив з початку війни. У жовтні, дасть Бог, все буде добре, матиму відпустку, то поїду до них.

— Якою Ви бачите нашу перемогу? І що Ви робитимете після звільнення?

— Для мене перемога буде і радісною, і сумною, бо я дуже чітко бачу, яку ціну ми за неї платимо. Бачу біль та страждання, бачу смерть, яка ходить поряд. Але те, що перемога буде — ніхто в цьому не сумнівається. Як і в тому, що ми боремося не лише за свою землю, міста і села, ми боремося за цінності. Ми повинні і станемо такими, хто поважатиме іншу думку. Дай Боже залишитися живими.

А після війни я повернуся в рідну Горностаївку, де на нашій центральній вулиці збереться вся громада, ми накриємо величезний стіл, приготуємо різноманітні страви і відсвяткуємо. Згадаємо всіх, хто віддав своє життя заради нашого майбутнього, та заспіваємо Гімн України. Тут я маю друзів, однодумців, з яким обміняємося думками.

Маю в селищі й свій будинок, він хоча й понівечений та пограбований окупантами, але свій рідний. Там був колись гарний сад, але і його вже немає, бо там вони ставили свою військову техніку. Мрію і впевнений, що все відновимо, і я в своєму садку з внуками зустріну прекрасну старість.

А сьогодні, маючи таку нагоду, хочу сказати всім, хто мене знає, хто захищає нашу Україну — від мене особисто велика вдячність за стійкість та незламність.

Спілкувалася Любов РУДЯ