Для країни, що опирається агресії, логічно забороняти контент, спрямований проти неї

Сергій Жадан уже давно не потребує представлення в Україні, а переклади на німецьку мову зробили його відомим у Австрії та Німеччині. Утім, для франкомовної аудиторії творчість письменника залишається переважно невідомою.

Тим приємніше було дізнатися, що його запросили до участі у Монреальському книжковому салоні – найбільшій події франкомовного літературного світу Північної Америки. Хоча до Монреаля Жадан прибув у ролі соліста гурту “Лінія Маннергейма”, масштаб його творчої іпостасі не вміщається в один лише мікрофон.

Укрінформ поспілкувався із митцем про стан сучасної української літератури, важливість державної підтримки книговидавництва, творчі плани на майбутнє та багато іншого.

— Як оцінюєте стан сучасної української літератури?

— Вона конкурентна, цікава й прогресує. Заповнюються раніше вільні ніші, розвивається поволі ринок, література структурується. Загалом відбуваються цікаві процеси, є за чим спостерігати й кого читати. Як на мене, протягом останніх п’яти років триває “золотий час” українського книговидавництва. Як буде далі – подивимося, адже мова йде не лише про саме написання текстів, а й про контекст, про те, як ці тексти потім функціонують у суспільстві, як вони проходять шлях від письменника до читача, як видаються книги, як розповсюджуються та рекламуються, як загалом існує книговидавниче поле України.

— Упродовж останніх п’яти років досить активно розвивається українська культура загалом, не лише літературна її складова. Чи справляє це вплив на українців?

— На тих, хто цікавиться культурою, безперечно впливає. Утім, це все страшенно відносно. Якщо людина не цікавиться книгами, то їй всі ці літературні процеси сто років не потрібні. Вони проходять повз неї. Якщо ж людина має інтерес, то може знайти вдосталь цінної інформації, поживи для розвитку й становлення.

— Чи означає це, що література існує лише для вузького кола зацікавлених?

— Нині у світі панує тенденція до скорочення читання. В Україні до цього додається таке сумне явище, як відсутність повноцінного культурного життя поза великими містами. У районних центрах немає ні книгарень, ні бібліотек, туди ніхто не приїздить, там нічого не відбувається. Як наслідок, мешканці провінції лише дивляться телевізор. Це конче потребує зміни.

Читання взагалі треба популяризувати, йому потрібна суспільна й державна підтримка. У цій сфері втручання держави є не загрозливим, а навпаки – доцільним й навіть необхідним. У всіх країнах, які дбають про культурний розвиток своїх громадян, існує направлена на це гуманітарна політика, державні програми підтримки культури, видавництв та популяризації читання.

— Як заохотити українців читати?

— У нас книга існує сама по собі. Її немає у телевізорі, на радіо чи у друкованих ЗМІ. 40 млн громадян України – потенційних читачів – у більшості випадків гадки не мають про існування сучасної української книги. Можна придумати якісь способи популяризації й реклами, але цим мають займатися фахівці. Що ми з колегами робимо зі свого боку? Ми багато їздимо, виступаємо, підтримуємо бібліотеки та Український інститут книги, який робить дуже важливу роботу. Ми долучаємося до цього процесу, але одного ентузіазму, звісно, мало.

— Монреальський книжковий салон майже винятково – франкомовний. Чим цікаві ваші твори місцевій аудиторії?

— Я б волів говорити не про себе, а загалом про українську літературу. Те, що відбувається зараз в Україні, те, про що пишуть українські письменники, може бути цікавим будь-де: і в Африці, й в Австралії, й в обох Америках. З одного боку, у нас проходять дуже важливі, драматичні й особливі процеси, які можуть становити інтерес для людей в інших країнах. А з іншого, більшість цих процесів – універсальні, тож ситуації та сюжети можуть припасти до вподоби і франко-, й німецько-, й англомовним. 

— Чи доводить це, що в культурному сенсі Україна інтегрована у Європу й написане нашими авторами могло бути так само створене й у, скажімо, Німеччині?

— Не зовсім. Більшість сюжетів уже давно написані й вигадані ще Гомером, ми ж лише повторюємо десяток-другий сюжетних ліній. Водночас, є контекст постколоніальної, посттоталітарної, пострадянської України.

— Щодня на полицях книгарень з’являються сотні різних видань. Як знайти хорошу книгу?

— За це ми літературу й любимо: завжди є інтрига, адже, беручи книгу до рук, ти ніколи не знаєш – сподобається вона чи ні. Полювання за хорошими текстами приносить величезну насолоду читачам. Якщо людина любить книги, то їй знайоме відчуття пошуку, коли ти полюєш за своїм текстом, автором, книгою. Це щоразу цікаво.

— Невже все настільки суб’єктивно, що немає жодних рекомендацій?

— Безперечно, все суб’єктивно. Як взагалі література виживає у нашому жорстокому цинічному світі? Саме за рахунок своєї суб’єктивності! Кожна книга може сподобатися чи не сподобатися. Немає книги, яка припадає до смаку всім. Немає письменника, який подобається кожному. І це чудово.

— Як тоді Ден Браун пропонує усім охочим курси із написання бестселерів? Чи будь-яка людина може стати письменником?

— Будь-хто може спробувати стати письменником, а от чи успішно – залишається під питанням. Багато моїх колег в Україні теж організовують майстер-класи й вчать, як писати книги. Це нині модний напрям в Україні. Добре, коли люди хочуть займатися мистецтвом й творчо мислити. Навіть якщо їм врешті не вдасться стати справжніми письменниками – для них це піде на користь.

— Що треба, аби стати хорошим письменником: талант чи навички?

— Без таланту навряд щось вдасться, але освіта, навички й розуміння ремесла не зашкодять.

— Над чим зараз працюєте?

— Наступного квітня вийде моя нова книга віршів. Я також написав лібрето опери про Василя Вишиваного. До неї вже створено музику й у травні відбудеться прем’єра у Харкові. Нині я дописую п’єсу, займаюся перекладом та думаю над новою прозою. Окрім цього, у нашого проєкту “Лінія Маннергейма” взимку виходить альбом, паралельно ми з “Собаками” працюємо над новими піснями. Взимку ми також плануємо записати альбом із джазовим піаністом Фімою Чупахіним й інший – із львівським контрабасистом Марком Токарем.

— Чим викликаний ваш “відхід” у театральну сферу?

— Я би не назвав це “відходом”. Із театром я працюю регулярно вже років 20. Зазвичай наша співпраця – ініціатива режисерів, а мені цікаво пробувати різні підходи, залучати себе у різноманітних сферах, адже це дає додаткові можливості висловитися.

— Ви раніше сказали, що держава має грати велику роль у книговидавництві. Утім, чи є в ньому місце для державної цензури, зокрема моральної?

— Для цензури – у жодному разі ні, але певне регулювання потрібне. В умовах російсько-української війни, коли ми є жертвами інформаційної агресії, державне регулювання повинне бути. У нас так говорити не прийнято через скептичне ставлення до держави та її втручання у гуманітарну сферу. Однак, слід вирости із цього підліткового сприйняття власної держави. Така вже вона у нас є, іншої – немає. Якщо ми хочемо й далі залишатися окремішнім суспільством та мати свою країну, то її треба підтримувати й разом будувати.

— Останнім часом держава якраз активізувала своє втручання, забороняючи багато російських книг. Чи не збіднів культурно від цього український читач?

— Як на мене, для країни, що опирається агресії, досить логічно забороняти контент, спрямований проти неї. Якщо у Росії продукують антиукраїнську літературу, справедливо не допускати її на територію України. Якщо російські письменники їздять на Донбас до сепаратистів і пишуть на їх підтримку книги, то як ці твори можуть у нас продаватися? Це була б ознака капітуляції. Наразі йде мова не про цензуру, а про захист. 

— Чи повинні діячі культурної сфери – митці, літератори – висловлюватися про політику?

— Письменники й літератори нічого нікому не повинні. Вони можуть висловлюватися, а можуть цього не робити. Якщо письменнику є що сказати, то чому йому мовчати? Якщо ж немає, то ліпше дійсно промовчати.

— Верховна Рада є популярним місцем роботи спортсменів, однак не письменників. Чи маєте намір піти у політику?

— Ні, я не збираюся робити цього. У мене є чим зайнятися, тож поки що всі запрошення йти в політику відкидаю.

— Якою буде ваша порада охочим написати гарну книгу?

— Слід любити літературу, свого читача й життя як таке. Якщо є відкритість до світу та сприйняття, то ідеї, сюжети й герої – приходять самі.

— Натхнення з’являється самостійно чи треба, як Гемінгвей, щодня обов’язково писати кілька сторінок?

— Буває по-різному, навряд чи існує єдиний алгоритм. Я не маю щоденного обов’язкового мінімуму, але постійно ношу з собою комп’ютер та блокнот. Натхнення є не завжди й вичавлювати з себе метафори не варто.