Щоб повернути трудових мігрантів, Україні треба вигравати конкуренцію на ринку праці

6 месяцев назад 0

У квітні в Україні розпочався другий етап запровадження реформи первинної медицини. Майже в день його старту корреспондент Укрінформу зустрівся з профільним віце-прем’єр-міністром Павлом Розенком, тож, насамперед, наша розмова торкнулася перспектив та очікувань від проведення медреформи, а також широкого кола інших питань, якими він опікується.

— Пане Павле, чи можете ви сказати – скільки відсотків медичних закладів України вже технічно готові до підписання декларації про вибір лікаря?

— На сьогодні вже понад 1100 установ підключені до системи електронного обліку, яка дозволяє реєструвати декларації. Це абсолютна більшість закладів, але в нас є ще трохи часу. З 2 квітня лише стартував цей процес, він не має часових обмежень, тобто, не треба одразу бігти стрімголов і хвилюватися, що не встигнете.

Марно було б чекати, що 3 квітня вже будуть нові заклади первинної медицини. За 26 років незалежності медична галузь була фактично розгромлена, і лише протягом останніх років ми намагаємося навести там лад. Медична реформа лише розпочалась, і, реально, лише через кілька років українці відчують результат. Головне, що кошти, які виділяються на систему охорони здоров'я (а це досить велика державна підтримка), будуть використовуватися на людину, гроші будуть іти за пацієнтом, і таким чином держава (а не громадянин) сплачуватиме за ту медичну послугу, яку отримав пацієнт.

— Наскільки гостро стоїть проблема дефіциту лікарів у державних лікарнях, особливо в невеликих містах і селах, адже ця проблема є?

— Безумовно, ми чудово розуміємо, що мотивація у лікаря з точки зору оплати праці ще недостатньо висока. Але зміна системи фінансування дасть можливість кваліфікованому лікарю одразу збільшувати собі зарплату в кілька разів. Тобто, ще одним із наслідків медичної реформи стане посилення престижності роботи лікаря та підвищення матеріального забезпечення медиків.

— Про нестачу кадрів у більш глобальному сенсі: замість проблеми безробіття в Україні постала проблема дефіциту кадрів саме робочих спеціальностей? Які плани держави щодо її вирішення, можливо, буде поновлена мережа ПТУ?

— По-перше, це не лише відповідальність держави, тому що державних підприємств, які потребують робітничих кадрів, у нас не так багато. Це спільна відповідальність – держави, роботодавців, системи освіти й місцевих органів влади.

Плюс до цього має запрацювати система профорієнтації людей, коли ще зі шкільної лави, відповідно до здібностей дитини, її будуть орієнтувати отримати не якусь ефемерну вищу освіту, а реальну спеціальність, завдяки якій вона матиме стабільну, високооплачувану роботу і високий рівень свого життя. Це дуже серйозний комплекс питань.

— Хто має займатися цією профорієнтацією?

— Це мають робити і навчальні заклади, і роботодавці. Люди, які розвивають промисловість в Україні, повинні думати про майбутнє свого бізнесу, своїх підприємств.

Багато роботодавців уже чудово розуміють, наприклад, що треба підвищувати оплату праці, щоб не втрачати працівників, треба боротися за трудовий ресурс. Адже сьогодні Україна живе в світі з відкритим ринком праці, де конкурують не лише наші підприємства, а й найближчих сусідів – Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Росії, Румунії.

— До питання трудової міграції. Кілька мільйонів українців працюють за кордоном, які можуть бути механізми їх повернення?

— Треба вигравати конкуренцію на ринку праці. На жаль, близько 75% людей, які виїжджають на заробітки за кордон, працюють там як низькокваліфікована робоча сила. Я переконаний, що абсолютна більшість із них залишилися б, якби мали нормальну альтернативу в Україні. За соціологічними дослідженнями, лише 11% людей, які працюють за кордоном, сказали, що вони не пов'язують своє майбутнє з Україною. Решта – абсолютно готові і хочуть повернутися при створенні умов.

Але давайте будемо об’єктивними. Через втрати трудового потенціалу проходять абсолютно всі країни, це об'єктивний процес. Сьогодні навіть ті ж самі поляки і чехи їдуть до Німеччини, Великобританії, Франції через те, що там вищі зарплати.

Це об'єктивні процеси, але ми не збираємося сидіти склавши руки. Ми маємо активно працювати над підвищенням оплати праці й умов праці. І підвищення мінімальної заробітної плати в минулому році до 3 тисяч 200 гривень з 1 тисячі 600 гривень є тим кроком, який показує людям, що держава розуміє проблему і буде робити все, щоб система оплати праці була більш справедливою.

У цьому році ми пішли ще далі, і зараз мінімальна заробітна плата становить 3 тисячі 723 гривні, що на 18% більше, ніж у минулому році.

Сьогодні середня заробітна плата по Україні – 7 тисяч 700 гривень, а середня заробітна плата в Києві вже перейшла поріг 12 тисяч 500 гривень.

Тобто, за останні роки в оплаті праці Україна зробила колосальний ривок уперед. Ми переламали негативну тенденцію. Далі зарплати будуть зростати, умови роботи будуть покращуватися, і ми будемо робити все, щоб люди не шукали себе за кордоном, а залишалися тут.

— Ви анонсували підвищення мінімальної заробітної плати до 4100 грн. Коли це може відбутися?

— Цю ініціативу проголосив Президент України. У листі до Кабінету міністрів та до Верховної Ради він зазначив, що економічні тенденції України дозволяють говорити про те, що 3 тисячі 723 гривні може бути не останнім підвищенням мінімальної заробітної плати у 2018-му році, і запропонував розглянути можливість підвищити мінімальну заробітну плату до 4 тисяч 100 гривень. Я абсолютно підтримую цю ідею і переконаний, що ми зобов'язані її реалізувати.

Верховна Рада України поставила питання, щоб за підсумками першого кварталу уряд вивчив це питання і вніс відповідну пропозицію.

Реальну картину за підсумками економічної діяльності першого кварталу ми будемо мати наприкінці квітня — на початку травня. Я думаю, що тоді ми зможемо визначитися, коли ідея 4100 грн буде реалізована.

— А прожитковий мінімум? Чи передбачається його підвищення найближчим часом?

— Формула збільшення прожиткового мінімуму зафіксована в Державному бюджеті України, але, насамперед, ми повинні виділити найбільш важливі сегменти для діяльності держави і запустити там основні процеси.

Основні сегменти – це все-таки зарплата і пенсія.

У 2018-му році ми плануємо здійснити додаткові заходи щодо збільшення розмірів пенсій в Україні. Один із перших соціальних проектів у пенсійній сфері, який ми реалізуємо в цьому році, – це перерахунок пенсій військовим пенсіонерам. До 1 травня всі пенсіонери повинні отримати свої підвищені виплати в повному обсязі. Нагадаю, що перерахунок «військових пенсій» здійснюється «заднім числом» із 1 січня 2018 року.

У першому кварталі ми зібрали до Пенсійного фонду майже на 2 мільярди більше, ніж планували, тобто, у нас є всі можливості для появи додаткового ресурсу, і, якщо така тенденція збережеться, ми вийдемо з новими ініціативами щодо підвищення пенсій у 2018 році.

— Ви ще говорили, що буде підвищуватися пенсія людям із великим стажем роботи…

— Так, це питання виникло при осучасненні пенсій. Цей процес абсолютно прозорий і зрозумілий для всіх. Всі розуміють, чому вони отримали ту чи іншу надбавку. Найбільше підвищення пенсій отримали, безумовно, ті, хто мав достатній трудовий стаж і досить високу заробітну плату, з якої вони виходили на пенсію. Хтось, звичайно отримав 200 гривень, але понад 2 мільйони українців отримали надбавку до пенсії понад 1000 грн, а біля 100 тисяч людей – понад 5 тисяч гривень. І я наголошую, мова йде не про чиновників.

— У кого це такі високі пенсії, що такі надбавки вийшли?

— Металурги, шахтарі, люди, які все життя «пропахали» на шкідливих виробництвах. Ми не перераховували пенсії ні колишнім чиновникам, ні колишнім депутатам, ні колишнім прокурорам, ні колишнім суддям. Їх ця пенсійна реформа не стосувалася.

Але проблема полягає в тому, що за радянської влади, в перші роки незалежності України люди мали великі стажі, але працювали або в колгоспах за трудодні, або за копійки.

Це не вина нинішнього уряду, що тоді їм платили копійки і через це була нарахована мізерна пенсія.

Це не наша вина, але ми не можемо на це не відреагувати, тому було доручення Міністерству соціальної політики розробити механізм – як можна людям, котрі все життя відпрацювали, мають колосальний страховий стаж – 35, 40, 45 років – додатково зробити стимули для підвищення пенсії. Зараз міністерство над цим працює, і ми чекаємо пропозиції, як це можна буде врегулювати.

— Це може відбутися вже в цьому році?

— Я хотів би, щоб все підвищувалося негайно в 3-4 рази, але питання не в тому, хочемо ми чи ні, питання в тому – чи знайдемо ми під це реальний ресурс коштів Пенсійного фонду.

Ми не будемо роздавати пустопорожні обіцянки чи друкувати фантики, не підкріплені реальним економічним змістом. Ми будемо працювати, щоб Пенсійний фонд мав реальні додаткові кошти, які будуть використані на користь людей.

Бо реформи робляться не задля реформ, не задля красивих презентацій чи картинок, реформи проводяться для того, щоб кожна людина відчувала, що рівень її життя підвищується і життя в країні змінюється на краще.

— Скільки людей у країні сьогодні отримують субсидії?

— Понад 6,5 мільйона українських родин отримують субсидії. Система субсидій працює і захищає кожну людину, ми не вводимо обмежень на отримання субсидій: всі люди, які потребують державної підтримки, мають її отримати.

— А чи планується перехід до адресної допомоги?

— Я безпосередньо маю причетність до реформування системи субсидій, я це робив, коли ще був міністром соціальної політики, і переконаний, що будь-які зміни системи субсидій мають призводити до покращення цієї системи. Вона повинна бути простою, прийнятною і легкою для громадянина, тому – ми не повинні здійснювати жодного кроку, щоб людині стало гірше від змін, які пропонуються. До будь-яких змін та нових геніальних ідей я особисто буду ставитися досить зважено і прагматично.

— Перехід на адресну допомогу може погіршити ситуацію?

— Щоб надати адресну допомогу, треба, як мінімум, кожній людині, яка отримує субсидії, елементарно, відкрити в банку рахунок.

От давайте зараз кинемо такий клич, і шість з половиною мільйонів побіжать до Ощадбанку чи іншого державного банку відкривати рахунки. До чого це призведе? До шалених черг, скандалів, незадоволення і ускладнення процесу для кожного з них.

Рано чи пізно ми прийдемо до монетизації, але в кожній реформі має насамперед стояти інтерес конкретної людини, і те, як на ній позначиться та чи інша реформа. Якщо людині стане важче отримати субсидію, як би цей процес красиво не називався – адресна допомога чи щось інше – я буду виступати проти цього. Якщо монетизація субсидій, навпаки, допоможе людині, зробить її життя легшим, я буду всіляко підтримувати такі процеси.

— Планувалося створення Міністерства у справах ветеранів – чи є просування у цьому напрямку?

— Ця тема дискутується. Питання не в тому, щоб створити черговий орган, а створити інституцію, яка дійсно візьме на себе турботу про цих людей. Одна справа, коли було 10, 20, 30 тисяч – до 100 тисяч учасників АТО – це можна було робити в межах Державної служби ветеранів. Але сьогодні, вибачте, людей, які мають статус учасників АТО – понад 330 тисяч. Це люди, які пройшли крізь війну, яким треба допомагати адаптуватися в прямому і переносному значення цього слова, отримати психологічну, медичну допомогу.

У нас сьогодні понад 14 різноманітних державних установ і організацій опікуються проблемами ветеранів АТО. В семи няньок – дитя без ока, тому я абсолютно підтримую процес зведення функції роботи з ветеранами до одного органу. Забрати ці функції від інших міністерств, сконцентрувати все в єдиному органі влади – і так, як це зроблено в Сполучених Штатах Америки, щоб це було справді створено міністерство ветеранів.

Саме в цій ідеології я повністю підтримую створення міністерства ветеранів. Якщо мова йде лише про зміну вивіски – державна служба на Мінветеранів – тоді змісту ніякого немає.

Робота триває, йдуть продуктивні дискусії з комітетом Верховної Ради з питань ветеранів, вони займають активну позицію в цьому процесі, є дискусії всередині Кабінету міністрів України. Я думаю, що найближчим часом ми вийдемо на ухвалення відповідних спільних рішень.

— Нещодавно ви відвідали Варшаву для переговорів зі своїм польським колегою щодо скандального закону про Інститут національної пам'яті. Яке ваше враження, настільки можливо відновлення конструктивного діалогу?

— Діалог не припинявся, він складний, але він триває. За останні роки на українсько-польські відносини накрутилося багато емоцій, політики, політиканства, але я переконаний, що ми можемо і здатні вийти на конкретні рішення, які б дали нам можливість говорити про відновлення історичної справедливості.

Я є оптимістом у цьому процесі й сподіваюся, що польська сторона нас почула, у нас є своя позиція, висловлена в заявах Президента, Верховної Ради та уряду. Ми будемо відстоювати свої позиції і чекаємо на конкретні результати від польської сторони, сподіваюся, вона виконає ту частину спільних завдань, про яку ми говорили у Варшаві, а ми зі свого боку також готові зробити все для того, щоб максимально зняти з діалогу політичні нашарування.

 — Чи вбачаєте ви у загостренні відносин між Україною та Польщею, Угорщиною, Румунією, відлуння чужих впливів, які роздмухують ситуацію?

— Наша позиція абсолютно чітка, ми говоримо про те, що сьогодні не лише Україна, а весь світ знаходиться у стані агресії з боку Росії. Це її виклик усьому цивілізованому світу і недарма він отримав назву «гібридна війна», адже це не лише анексія частини української землі, це, вибачте, і пряме втручання Росії у виборчі процеси в різних країнах, це й історія з отруєнням у Великобританії.

Наразі російською стороною вкладаються колосальні інформаційні, фінансові та людські ресурси в дезінтеграцію європейської спільноти, щоб усіх розшматувати на клаптики, і в цій мутній воді проводити свою – фактично, неоімперську політику.

Тому я переконаний, що сили, які підігрівають антиукраїнські настрої в цих країнах, мають абсолютно прямі стосунки, а також організаційну і фінансову підтримку з боку Росії. У нас є цьому конкретні підтвердження. Коли демонстративно і провокативно руйнувалися українські пам'ятники на території Польщі, то перші кадри були показані навіть не на російських каналах, а на сайтах так званої «Новоросії». І коли ідентифікували обличчя тих вандалів, виявилося, що ці самі люди воювали в лавах фейкових утворень «ЛНР і ДНР» на боці російських окупантів.

Те ж саме можна говорити і про Угорщину. Як тільки ми почали виходити на конструктив з угорською стороною щодо мовних нюансів освітнього законодавства, відразу два провокаційних акти – вандалізм і обстріли Угорського центру Закарпаття. Від них теж іде прямий слід – до одного з польських радикальних угруповань, які стимулюються Російською Федерацією.

Я давно займаюсь україно-російськими відносинами, і коли свого часу, у 90-і роки, ми говорили Заходу про активний вплив Росії на виборчі кампанії в Україні, нам казали: це ваші проблеми. А сьогодні це стало вже процесом, коли є приклади Сполучених Штатів Америки, Німеччини, Франції, де відбувалось пряме фінансування крайньо радикальних угруповань, які хочуть розвалити Європейський Союз.

Захід, я вже бачу, почав розуміти це, і йде на посилення санкцій, плюс маємо жорстку реакцію країн Європейського Союзу, яку підтримав і Президент України і вжили відповідних заходів щодо висилки російських дипломатів. Понад 150 осіб з різних країн світу було вислано, як акт солідарності проти отруєнь, які відбулися в Великобританії. Тому всі мають робити висновки.

Не можна нехтувати російською загрозою та впливом Росії на внутрішні політичні процеси, тому що завтра Москва через свої кишенькові структури й відповідні технології буде приймати рішення: хто буде президентом Польщі, Угорщини чи інших країн.

Я думаю, що в цьому не зацікавлена жодна країна світу, щоб їм хтось у Кремлі призначав керівництво. Я сподіваюся, що ці країни це чудово розуміють.

— Наразі актуально стоїть питання прийняття закону про забезпечення функціонування української мови як державної.  Наскільки, на вашу думку, цей законопроект допрацьований і чи може він уже в такому вигляді дійсно бути дієвим для того, щоб врегулювати порядок застосування української мови?

— Це питання постало не раптово, а все таки через певну правову колізію, яка склалася в державі. Закон, який би регулював мовне питання в Україні, на сьогодні відсутній. Старий закон про мови, прийнятий ще за часів Радянської України, припинив свою дію після ухвалення попереднім парламентом сумнозвісного закону Ківалова-Колесніченка, вже скасованого рішенням Конституційного Суду. Утворився вакуум, який ми зобов'язані врегулювати на законодавчому рівні.

Тому всі історії про те, що не час, не склалося – зараз зайві. Час. Саме зараз, тому що є юридична колізія.

Процес розробки нового мовного закону триває щонайменше три останніх роки й проходить непросто, були різні концепції. На мій погляд, комітет Верховної Ради з питань культури під керівництвом Миколи Княжицького прийняв абсолютно правильне політичне рішення, що не варто все валити в одну купу і змішувати питання функціонування державної мови з функціонуванням мов, наприклад, національних меншин. Тому це питання розділене.

Сьогодні є законопроект № 5670д (Закон про забезпечення функціонування української мови як державної –  ред .), що підписаний понад 65 депутатами з різних фракцій і позафракційними, крім «Опозиційного блоку», плюс у нього є суспільна підтримка.

Безумовно, можна багато сперечатися – ідеальний він чи ні, але, на мій погляд, було б правильно якнайшвидше ухвалити цей закон у першому читанні. Уряд готовий активно включитися в процес його обговорення та опрацювання до другого читання.

Я переконаний, у нас є прекрасний потенціал у парламенті, щоб цей закон вийшов таким, який не буде створювати проблеми, а навпаки дасть друге дихання важливому для нас усіх питанню. Я особисто підтримаю цей закон і дуже хочу, щоб він був якомога швидше проголосований.

— І коли це може статися?

— Вже є відповідні звернення до голови Верховної Ради, в тому числі від уряду, від деяких міністерств, зараз проходять консультації у фракціях ВР, але цей закон треба приймати якнайшвидше.

— Давайте далі до питань культури, якими ви також опікуєтеся. От, питання, яке цікавить всіх – про виділення 500 мільйонів гривень Мінкульту на створення патріотичних серіалів. Дехто з представників кіноіндустрії вже заговорив про кінець українського кінобуму, тому що тепер гроші підуть телеканалам і у нас буде розвиватися телебачення, а не кіно.

— Я вважаю, що не варто протиставляти питання телебачення іншим формам роботи з кінематографом. Мають розвиватися всі сегменти ринку, а не тільки питання кінематографії. Кожен робить свою роботу, у кожного визначена своя функція, і ми повинні об'єднати весь ресурс, який нам виділяє державний бюджет, для розвитку українського кіно.

Ми всі підтримуємо ідею, що видатки на кінематограф у цілому мають бути збільшені. Тому було прийнято відповідне управлінське рішення, коли пішли наступним шляхом: у Держкіно – залишається їхнє фінансування, яким воно є плюс додається ще півмільярда гривень, виділені Міністерству культури. Тобто зроблено крок уперед, ми збільшуємо видатки на культуру!

І коли ми говоримо про ці півмільярда, то, вибачте, там є також і сегмент кінематографа: приблизно 160 млн з цієї суми піде на кінопроекти.

Так, близько 200 мільйонів піде на телевізійні серіали, але я не бачу нічого поганого, якщо буде і цей сегмент ринку розвиватися. Держкіно не фінансувало телесеріали, однак, це теж частина культурного простору, це об'єктивна реальність, і немає нічого поганого, якщо держава буде допомагати і вкладати певний ресурс у розробку телесеріалів.

80 мільйонів приблизно піде на анімаційну частину – це взагалі окремий жанр, який впливає на формування людини майже від народження, і який ми теж не маємо права відкидати.

Окремо з цих коштів будуть фінансуватися дебютні студентські роботи, плюс ще десь біля 40 мільйонів піде на підтримку документального кіно. Так, це не попсовий жанр, але це – частина нашого культурного простору, який держава також зобов’язана  підтримувати.

 — Чи є вже бачення, за якими критеріями і хто буде обирати телесеріальні проекти для державного фінансування?

— Тепер переходимо до питання – як це буде працювати. Зараз міністерство культури розробляє порядок використання коштів. Буде сформована відповідна експертна рада, до неї мають увійти представники абсолютно різних професійних об'єднань: знакові особистості українського кіно, театру, культури, мистецтва, котрі будуть приймати рішення по проектах, які мають перемогти в тому чи іншому жанрі. Тобто, обирати проекти буде не Міністерство культури і не чиновники, а сама культурна спільнота.

Я гарантую, що процедура розподілу коштів буде абсолютно відкритою і прозорою. Та в й, врешті-решт, у нас уже сформувався такий рівень громадської цікавості до даної теми, що ніхто нікому не дозволить розподіляти ці кошти «під килимом». Я не допущу жодним чином будь-яких домовленостей або непрозорого проведення відповідних процедур, за це можна бути спокійними.

— Кошти виділені на 2018 рік. Вже квітень, а гроші не освоюються…

— Питання ж не в тому, щоб освоїти кошти, освоїти їх можна і за два тижні. Питання в ефективності їх освоєння та прозорості використання, тому я сподіваюся, що Міністерство культури протягом квітня завершить процес формування ради і відповідних порядків використання коштів та протягом травня-червня вже пройдуть перші конкурси.

Я думаю, що це буде скоріше червень, і вже влітку настане момент, коли кошти відповідним чином почнуть працювати на розвиток української культури.

— Чи такі ж приблизно терміни до початку роботи Українського культурного фонду?

— Там історія теж така. По-перше, існування Українського культурного фонду зафіксовано чинним законодавством, це закон України, який ухвалений Верховною Радою, і ми мусимо його реалізувати.

На сьогодні вже сформована наглядова рада, яка обрала свого керівника – і міністерство культури його затвердило. Головою фонду стала Марина Порошенко, але її функції – більше представницькі, іміджеві, такі, що дадуть можливості залучати до сфери культури більше інвестицій, адже специфіка роботи Українського культурного фонду саме у використанні не лише державних коштів, а й у позабюджетному фінансуванні.

Вже призначено виконавчого директора фонду – це Юлія Федів, яка була керівником напрямку «Креативна Європа» в Україні й досить непогано себе зарекомендувала. Зараз триває формування команди, створюються відповідні експертні групи в межах фонду по різних напрямках.

Ані наглядова рада, ані керівник, ані виконавчий директор фонду самостійно не будуть розподіляти кошти, рішення будуть приймати відповідні експертні ради.

Я переконаний, що до діяльності фонду буде прикута пильна увага і громадського сектора, і засобів масової інформації, що, безумовно, сприятиме більш публічній та відкритій роботі.

— І він теж, я так розумію, десь у травні запрацює?

— Так, ми сподіваємося, що якраз у травні-червні повинен бути реальний старт роботи Українського культурного фонду і старт роботи експертних рад, які будуть відбирати проекти. Вже з червня ці проекти будуть стартувати, тому влітку ми очікуємо бум нових ідей.

— Нещодавно була створена Гільдія незалежних театрів, яка об'єднала понад сто експериментальних театрів. Я була на їхній першій прес-конференції, де вони дещо ображено говорили, що їх не помічає держава. Вони хочуть співпрацювати з міністерством культури, у них є цікаві ідеї, наприклад «культурна децентралізація» Києва, тобто вони готові везти свої вистави у райони міста, де мало культурно-розважальних закладів, але їм потрібні майданчики, приміром будинки культури, які зараз використовуються не за призначенням.

— Насамперед ми повинні розуміти взаємодію сфери відповідальності, бо, наприклад, майданчики для цих театрів – це питання виключно органів місцевої влади, у міністерства немає своїх площ.

Сьогодні у місцевих органів нагромаджений колосальний фінансовий ресурс, який вони можуть витрачати не лише на ремонти доріг, озеленення, освітлення та соціальні проекти, але й підтримувати такі культурні проекти.

Щодо взаємодії наших органів – будь ласка! Для цього і створювався Український культурний фонд, яким передбачено можливість отримання відповідних грантів та підтримки різних мистецьких проектів. Фонд дає можливість і незалежним театрам в тому числі брати участь у відповідних конкурсних відборах та претендувати на грантову підтримку своєї діяльності.

Дуже добре, що такі театральні майданчики створюються, але, безумовно, більше треба все таки комунікації з місцевою владою – з одного боку, з іншого боку – уважно стежити за тим, які можливості їм відкриває держава через свої інституції.

— Чи дійсно можна вважати, що в Україні вже розпочався культурний ренесанс?

— Я думаю, всі помітили, що реформи системи культури дають свої результати. Візьміть лише кінематограф: минулого року пройшло 45 прем'єр художніх і документальних фільмів українського виробництва. Три фільми українського та спільного виробництва були висунуті на премію Оскар, як кращі фільми іноземною мовою, і це є унікальною ситуацією за всю історію незалежності.

Наше покоління дійсно стане свідками ренесансу українського кіно, але й в інших мистецьких сферах ми маємо прориви. У нас прекрасні вистави в національних театрах: і в Національній опері, і в Театрі оперети, і в театрі імені Франка, в харківських, львівських театрах. На прем'єрні покази квитки дістати неможливо, а це є свідченням того, що, попри об'єктивні проблеми, пов'язані з війною, держава приділяє дуже значну увагу саме культурній політиці.