«В українців нині життя навиворіт. Повна дезорієнтація в реальності»

2 года назад 0

Про найбільші проблеми…

В липні 2014-го з дружиною Тетяною, колишнім головним офтальмологом Луганська, покинули 4-кімнатну квартиру. В Полтаві почали сімейний бізнес — відкрили офтальмологічний медзаклад.

— Найпростіше на мирній території тим біженцям, які є гарними спеціалістами в своїй справі. Наприклад, викладачі чи лікарі. Вони потрібні в будь-якому місті. Легше і бізнесменам, які вже знають, як почати свою справу. Таких біженців відсотків 7. Решта — звичайні роботяги, молодь і пенсіонери. От їм і найважче, — каже Онасенко.

Олексій Онасенко, офтальмолог, біженець з Луганська. Народився в селі Бовтва Лохвицького району на Полтавщині. Закінчив школу в місті Заводське. Після 8-го класу вступив в Лохвицьке медучилище. Працював медбратом в Кобеляцькій центральній районній лікарні. З 1980-1982 служив в мотострілкових військах в Луганську. В 1989-му закінчив Ворошиловградський медичний інститут (нині Луганський медичний університет. — Gazeta.ua). З 1992 року займається офтальмологічним бізнесом. Відкрив в Луганську першу в Україні приватну офтальмологічну клініку. Консультує і розробляє бізнес-проекти для клінік. Одружений на Тетяні Д'яконовій. Вона — колишній головний офтальмолог Луганська. Син 22-річний Кирило вчиться за кордоном на лікаря. Матір до пенсії працювала черговою на залізничній станції в Заводському. Покійний батько був фотографом. Має на два роки старшого брата. Захоплюється комп'ютерами.

В чому найбільша складність?

— Найперша проблема — житло. Молодь може влаштуватися на сезонну роботу чи робітниками на якісь підприємства і отримувати 3-4 тисячі гривень зарплати. Але віддають їх за квартплату.

Під час подій в Абхазії за керівництва Саакашвілі для біженців почали масово будувати помешкання. В нас цього немає і не буде. Бо ж у влади дивна позиція — ніби скоро окупація на сході країни завершиться і все стане на свої місця. То навіщо щось будувати?

При такому розкладі варто хоча би ввести для біженців компенсацію за оренду житла. І соціальні виплати зробити на рівні прожиткового мінімуму.

Поки ж ситуація важка. Багато людей просто повертаються в окупований Луганськ.

Як до таких ставляться окупанти?

— Можу сказати за лікарів. Їх не чіпають. Бо медпрацівників там катастрофічно не вистачає. Всі мої близькі колеги виїхали на мирну територію. Під владою окупанта в основному лишився лікарський адмінресурс. Або ті працівники, яким не вдавалося чогось досягти в професії, і їм це пообіцяли.

Їх все влаштовує?

— Зарплата в середньому 4 тис. рублів (1,8 тис. грн.). А роботи стало на третину більше. Деякі колеги лишилася, бо просто не мали змоги покинути домівки. Але мають проукраїнські погляди. Був випадок, коли лікар не схотів давати допомогу місцевому сепаратисту. І йому дозволили цього не робити. Окупанти йдуть на поступки, бо дуже не вистачає спеціалістів.

Багато луганських медиків поїхали в Росію. Там багато клінік з сучасним обладнанням, а працівників бракує.

 

Що ще не вистачає переселенцям на мирній території?

— Слово "пересленці" неправильне. Бо виникає асоціація, що це люди, які переїхали добровільно. Але це не так. Нас змусили це зробити страшні обставини. Ми тікали. Тому правильніше, аби нас називали біженцями.

Це щось змінить?

— В Конституції України чітко прописані функції держави. Якщо проти держави є агресія, то ми маємо найперші це визнати і чітко про це заявляти. Тоді на міжнародному рівні говорили б не тільки про те, вводити санкції проти Росії, чи ні. Це було б і так ясно. Статус біженця мав би інше значення.

Влада може на це вплинути?

— Складається враження, що ні наша влада, ні світова спільнота не зацікавлена називати події в Україні своїми іменами. Що Росія — агресор, а в Україні — війна. Якщо це визнати, то треба діяти радикальніше. Цього ніхто не хоче.

В цей час люди потерпають. Війни офіційно немає. Але я чомусь все залишив у Луганську. Мою квартиру можуть спалити, пограбувати. Хто тоді винен? З ким судитися? І в кого просити допомоги?

В Україні зараз повна заміна понять. Влада так заплутала людей, що вже не розуміють, де добро, де зло. Наприклад, ситуація із добровольцями. В Конституції написано, що кожна людина будь-яким способом може захищати свою землю. Добровольці взяли зброю і пішли. А тепер багатьох просто судять ні за що.

Живемо в кількох реальностях. Десь є віртуальна армія, яка проводить навчання із найсучаснішим озброєнням. А в реальності Порошенко передає техніку в АТО, з якої злазить фарба. Корупція є. А по телевізору кажуть, що на повну працює Антикорупційне бюро, яке переловило ледь не всіх хабарників в країні.

В українців нині — життя навиворіт. Повна дезорієнтація в реальності. Багато нових обставин, в яких не маємо досвіду поведінки. Саме в такій ситуації найкраще керувати людьми.

Що буде з Україною найближчим часом?

— Є 2 варіанти. Може повториться Майдан. Тільки на морозі вже скакати ніхто не буде. В мене є знайомі учасники АТО. В них настрій — показати владі, як вони навчилися користуватися зброєю.

Або ж станеться диво. Хочеться вірити, що інстинкт самозбереження наших політиків таки прокинеться і вони дадуть людям нормально жити. Важливо, щоб в керівництва держави таки з'явилася політична воля на рішення. Аби почали саджати відкритих корупціонерів, на яких заведені справи і йдуть безкінечні суди.

Зміни мають статися якнайшвидше. Бо ми втрачаємо багато ресурсів. Основний — людський. За кордон масово виїжджають мізки України — молоді програмісти, інженери, винахідники. Люди, які вміють, хочуть заробляти і шукають для цього умови.

Які нині настрої в Луганську?

— Процентів 70 — за Україну. Але ще більше дезорієнтовані, ніж народ на мирній території. Бо на Донбасі немає чіткої політики України. Люди не розуміють, в них війна з агресором, чи АТО з бандитами. Ще й влада провокує недовіру. Савченко зустрілася з Плотницьким. От люди і думають: він — нормальний чоловік, ніякий не бандит.

В пенсіонерів там зараз ломка. Все більше розуміє, що окупант їх просто кинув. Обіцяли російську пенсію і паспорти. Думали, що повернеться ковбаса по три рублі за кіло. Насправді ціни там в два-півтори рази вищі за українські. Взимку 2014-2015 років серед пенсіонерів була дуже висока смертність. В деяких не було навіть їжі.

Як там із українською пропагандою?

Вона відсутня. Люди з проукраїнською позицією не говорять про це публічно. Щоб спілкуватися, в соцмережах створюють сторінки не під своїми іменами.

Проблема української пропаганди на Донбасі тягнеться ще з 1990-х. Донецьк і Луганськ — специфічні регіони, які були осередком бізнеменів-бандитів. В політику потрапили ті, які змогли вижити. Всім відомо, що клан Єфремова (Олександр Єфремов, екс-керівник фракції Партії регіонів — Gazeta.ua) тримав область. Щоб люди вірили і слухали тільки їх — придумували різні казки. Наприклад, що Донбас годує Україну. Мовляв, ми працюємо, а вся Україна дурня валяє. Це було в газетах, на телебаченні. Єфремов кричав, що Луганську треба автономію. Під ним були всі ЗМІ. В 2000-х тільки й говорили про головних ворогів — бандерівців. Водночас крутили фільми про Сталіна. Для дітей організували молоді гвардії. Місцева влада створила прикордонний союз з Ростовською областю, відкрили їхнє представництво в Луганську. В місті завжди висіли прапори Росії.

В Луганську тільки 15 відсотків людей виїжджали за межі області. В кращому випадку — на футбол в Донецьк. В них не сформований світогляд, тому такими легко керувати.

В Києві вийшли на Майдан проти влади. Люди на Донбасі теж могли б. Але їм в той момент просто підмінили поняття, які напрацьовувалися роками. Ворогами стала не чинна влада, а "Правий Сектор" і уявні бандерівці. По місту пішли слухи, що їдуть автобуси, потяги з "правосеками". Будуть всіх вішати. В пенсіонерів — паніка: це ж той фашизм, про який пишуть місцеві газети.

Тоді в місті з'явилися якісь невідомі люди. Їх було 50-60 чоловік. Вони і влаштовували провокації, захоплення приміщень. В Харкові була подібна ситуація. Але влада вирішила її за добу. В Луганську цього не зробили. Я вважаю, що це була зрада і місцевої, і центральної влади. Луганськ просто злили.

Якщо зараз із місцевого телебачення в Луганську викинути зведення з війни, буде те саме, що 10 років тому. Все ті ж погані бандерівці і фашисти. Але в людей є потреба читати чи дивитися українське.

Люди на Донбасі можуть піднятися проти окупанта?

Ні. На це треба організація і фінанси на державному рівні. Може і є якесь фінансування проукраїнських організацій, але навряд кошти доходять до цілі.

Боюся, з Донбасом може статися те, що з Придністров'ям. Його ніхто не визнає. Але люди там якось живуть.