За тим, як актор мовчить у кадрі, можна визначити чи хороший це артист

3 недели назад 0

Актриса Ірма Вітовська завжди вміє здивувати – то постати на екрані в образі старезної зморшкуватої баби Прісі у фільмі «Брама», то обернутися на гламурну і пещену «італійку» Сусанну з серіалу «Подорожники», то перевтілитися на маму Галю, котра постійно втрапляє у якісь халепи, зі стрічки «Мої думки тихі». І скрізь вона переконлива, відверта, прониклива, неповторна.

Це не лише особиста думка захопленої глядачки – професійна кіноспільнота з цим абсолютно погоджується – нещодавно акторка отримала чергову високу відзнаку — «Золотого Дюка» в номінації «Краща акторська робота» національного конкурсу на 10-му Одеському кінофестивалі за роль у стрічці Антоніо Лукіча «Мої думки тихі». 

Маючи купу нагород, Вітовська переконана, що актор має постійно вдосконалювати своє ремесло і обов’язково прислухатися до кінокритиків, оскільки без них розвиток українського кінематографу неможливий.

— Пані Ірмо, ви граєте в кіно і театрі абсолютно різних жінок – від майже міфічної праматері баби Прісі до сексуальної стерви Сусанни. Що допомагає — акторська школа чи власний характер?

— Без школи тут не обійтися і насамперед треба отримати освіту у хорошого майстра. Тому, я надзвичайно вдячна Богдану Миколайовичу Козакові, ученицею якого я є. Це прекрасна школа Бориса Тягна – учня Олеся Курбаса, яку закінчував і Богдан Ступка, і Наталя Лотоцька.

Це така спадкова історія, коли вчитель передає учням, учні передають далі. Мій однокурсник Ростислав Держпільський зараз є викладачем цієї школи в Івано-Франківську і у нього вчилися актори, яких ми вже добре знаємо по роботах в театрі і кіно: Роман Луцький, Іван Бліндар, Надія Левченко. Мене це неймовірно тішить і цього року я також вперше наважилася спробувати себе у викладацькій діяльності. Матиму за честь спробувати передати щось студентам.

Але, власне, ремесло є також надважливим, тому що працюючи над роллю, актор сам робить дієвий аналіз свого персонажу. Починаючи працювати над новим кіно, ми всі маємо, умовно, сісти в один автомобіль, одного кольору і їхати по одній трасі. Водій, звичайно, — режисер. Але те, як ти поводиш себе у своєму кріслі, як ти себе у ньому відчуваєш, які у тебе звички, погляди, думки, фобії, що було у твоєму минулому – це все твоя архітектура ролі.

У персонажа може бути дуже багато виконавців, і кожен гратиме його по-своєму, оскільки, твоя фантазія, бажання і талант робить його саме таким. Спочатку актор розбирає свого героя, робить його психологічний аналіз, далі витягуєте ремесло і техніку, а тоді нанизує на все це свою емоційну палітру.

— Режисер «Брами» Володимир Тихий говорив мені, що буквально боявся вас на знімальному майданчику, настільки потужним було перевтілення. Цікавий момент – ви граєте цього ж персонажа — бабу Прісю ще й у театральній виставі «Сталкери» режисера Павла Ар’є. Це абсолютно різні баби Прісі? У чому відмінність акторської роботи над кіно- і театральною роллю, якщо це один і той же герой?

— Театр – це інше мистецтво, ніж кіно. Всередині кіно складніше, тому що, якщо в театрі ви вилетіли і полетіли, то в кіно є дуже розтягнутий період існування персонажу від моменту його створення до моменту, коли ви його вже реалізуєте. В театрі все фіксується швидко, ви швидко створюєте характер, переплітаєте, а глядач вже відчуває, що там пропущено.

Кіно – це мистецтво деталізації. У «Брамі» не можна було уникнути того, що ця бабуся – здичавіла людина, яка багато років не спілкувалася з людьми і, відповідно, я не могла зайти в кадр тією бабою Прісею, яку глядач бачить в театрі. Тому, що і реактор, і ліс, і сама ця локація цього не дає, це було б неправдою і викликало б потужний конфлікт у сприйнятті.

Тут ти маєш з’явитися вже цією реалістичною істотою, яка пахне гноєм, власним запахом, вона ж не миється кожен день, м’ясом і кров’ю, тому що вона хижак і виживає лише так. І це – одразу зовсім інша сутність.

В театрі ми можемо уникнути певних деталей, бо там ми створюємо зміст і екстер’єр працює не так сильно, як в кіно, де часом вам треба дати репліку не партнеру, не актору, а… ялинці чи плану, на який оператор пройде далі від вас, але ви маєте бути дуже гармонічним з тим кадром.

І, потім, кіно дозволяє собі таку класну штуку, як мовчання. В кадрі можете довго існувати, наприклад, ви і природа.

Я дуже люблю, як актор мовчить, бо одразу можу визначити чи хороший це артист.

— То ви радите оцінювати актора за паузою в фільмі?

— Так, коли актор мовчить, то відразу видно, як працює його мозок, я це чітко читаю і всі це читають. Звичайно, є технічні історії, за які можна заховатися і зробити вигляд, що ви ніби думаєте, бо сюжет же все одно котиться… Але саме по паузі можна побачити, наповнений актор, чи ні.

Режисер Марина Степанська розповідала, що на пробах вона просить акторів одночасно, поки вони роблять свою історію дії, помножувати цифру на цифру. Тому що ніколи не буває пласких відповідей і пласких запитань. Навіть, коли ви просто спілкуєтесь у житті, у вас одночасно в голові дуже багато дрібних думок.

От, зараз ви зі мною говорите, і паралельно думаєте: «А як я виглядаю, а чи доречно зараз її перебити, а ще треба про це не забути запитати». Ви слухаєте мене, тримаєте основну лінію, але паралельно дозволяєте собі маленькі біотоки, так і в кіно.

Я бачу, коли актор думає лише текстом і просто його розфарбовує. Є такі моменти естрадної подачі розфарбовування, наприклад – стендап. Це дуже кльово, таку практику теж треба мати, але це не є акторською професією. Це артистизм на короткі дистанції – уривок, уривок, уривок – зіграна історія. Це щось ближче до сіткому, якщо брати кіно.

Але, якщо ви робите персонаж довгої дистанції, який несе в собі цілу історію, ви повинні її вже мати до того, як входите в перший кадр чи 15-ий або 24-й знімальний день.

Фільм знімається не підряд, але ви повинні скомпонувати, зшити свого героя і точно знати градус, тональність, настрій, тому що, вам не дадуть перезняти кіно – все, воно вже пущено і полетіло.

Від того і стається, що не завжди всі ролі виходять на 10-ку, бувають 8-ки, 7-ки, бувають двійки. Постійно грати на найвищій бал неможливо, тому що це дуже велике навантаження мозкової діяльності і під мозкову діяльність підпорядковується весь психофізичний апарат.

— Є таке поняття – характерний актор, або актор з яскраво вираженим амплуа. Але іноді здається, що він в усіх фільмах грає класно, але скрізь однаково, ніби самого себе. Взяти, наприклад, Різ Уізерспун, яку я люблю, але вона мені скрізь однакова. А от Меріл Стріп, навпаки, завжди різна.

— Це питання школи, ремесла і самонавчання. Всі хороші американські і європейські актори топової категорії розуміють, що акторство – це ремесло, тому відвідують різноманітні акторські курси, тренінги, постійно себе вдосконалюють та відкривають заново.

Я не знаю відповіді, чому з Уізерспун так. Може бути, що у неї все є, але індустрії вигідно використання її саме в цьому амплуа. Є ж приклад Мерлін Монро! Ми усі пам’ятаємо її образ, але це не означає, що вона була лише такою, їй можна було дати можливість розвинутися в драматичному напрямку. Але всім було вигідно мати її таку – цього вимагав конвеєр, на цьому зароблялися шалені кошти й інша Монро була не цікава спільноті.

Мені здається, що її смерть в молодому віці була вигідна всім, не лише політиці чи їй самій, яка на той момент вже була втомлена і зруйнована, а й індустрії великого кінобізнесу, тому що її можна було продавати далі! Старіюча Монро нікому не цікава, втратиться фішка.

Отже, індустрія любить використовувати. Поки що у нас в Україні кіно- і телеіндустрія відсутня, бо ми лише починаємо розвиватися як кінокраїна, але у мене була історія з Лесею («Леся+Рома» — перший україномовний комедійний телесеріал – ред.) , коли я дуже довго не могла вирватися з цього образу.

Мені пропонували тільки таке, тому що це вже успішно, перевірено, і може продаватися. Я просто сиділа, як партизан в підпіллі і відмовлялася, розуміючи, що або ти перечекаєш цю паузу і Бог тобі поможе, або ще 2-3 подібних проекти і ти більше ніколи не вирвешся, як багато моїх колег, котрі працюють на конвеєрах подібного формату.

Тоді Анатолій Матешко допоміг мені і запропонував роль в серіалі «Акула». Я вийшла в інше амплуа, зачепилася за можливість перейти в іншу категорію – такої сексуальної, вільної, незалежної і дуже сильної жінки. Я зіграла у нього Славу, далі мені прийшла пропозиція на «Лист очікування» Андрія Черних, за який я отримала премію «Телетріумф» у 2012 році.

Потім мені посипалися пропозиції, я відійшла від образу Лесі, з’явилися якісь ліричні персонажі, якісь «подруги», завантажені життям, якісь трагічні персонажі в мелодрамах…

Тобто, в телеформаті у мене з’явилося багато проектів, але після Іловайська я вирішила, що з телесеріалами в російськомовному форматі я, мабуть, поки війна, зав’яжу. Так воно й триває до сих пір, розглядаю лише україномовні формати. Я стала не проти російської мови, це моя друга мова, я стала – за українську, це трішки інші акценти.

Я вирішила, що якщо я для когось щось значу, то своєю підтримкою і своїм плечем буду підсилювати і допомагати українській мові розвиватися на території України і давати їй можливість повернутися до хороших серіалів, щоб вона була там органічна.

От, саме серіал «Подорожники», про який ви згадували, та серіал «Дві матері», прем'єра першого сезону якого відбулася у 2018 році – це два україномовні проекти, які у мене здійснилися за цей період в телеформаті.

— Коли стартує серіал «Подорожники»?

— Перша з 16-ти серій серіалу «Подорожники» виходить 9 вересня на «Новому каналі». Це лірична комедія, навіть щось ближче до «харкому» — комедії характерів, тому що там всі персонажі дуже яскраві. Ми сподіваємося, що глядач його полюбить. Я граю там Сусанну — українку, яка приїхала з заробітків з Італії та вирішила облаштувати на батьківщині бізнес. Більше не буду розказувати, самі подивіться.

Нещодавно ми виграли 11-ий пітчинг Держкіно. Зазвичай, знімається фільм, а тоді вже серіал, а у нас – з серіалу народиться фільм «Шалена подорож». Це будуть герої «Подорожників» плюс інші цікаві персонажі, але вже у широкоформатному кіно.

Якщо чесно, то я вже скучила за такою народною комедію, а «Шалена подорож» саме така – це фільм розрахований для широкої аудиторії, там прописана комедія положень, завжди чіткі діалоги, немає глибинних проблем. Це формат великої комедії, які у нас зазвичай є на телебаченні, а тепер – ще і в кіно. І я не бачу в цьому нічого поганого, тому що люди хочуть відпочити у вихідні, вони хочуть прийти до кінотеатру і посміятися. Таких фільмів має бути багато, і вони мають конкурувати між собою. Щоб український кінематограф мав купу своїх бойовиків, вестернів, комедій, детективів, жахів, трилерів, і щоб нічим не відрізнявся за кількістю від якогось польського чи російського.

— Нещодавно ви також знялися у комедії, я так розумію, іншого ґатунку – не для дозвілля, а щоб можна було подумати. Кінострічка «Мої думки тихі» українського режисера Антоніо Лукіча вже почала своє фестивальне життя і навіть отримала спеціальний приз міжнародного кінофестивалю у Карлових Варах, де відбулася її світова прем’єра. А коли планується вихід картини в український прокат?

— В Україні прем’єра фільму планується десь у 2020 році, то вам продюсери точніше скажуть, але я думаю, що можливо будуть якісь спецпокази, треба слідкувати.

«Мої думки тихі» — це справді інтелектуальна трагікомедія, бо у ній, крім смішного, за кожним персонажем стоять величезні пласти болю. Ці двоє головних героїв – мама, яку я граю, і син, самі не створюють гумору, вони просто весь час потрапляють в різні ситуації, що зі сторони виглядає смішно, а насправді і смішно, і страшно.

Тут історія іншої сценарної амбіції, оскільки беруться і соціальні проблеми, і проблема батьків та дітей, і проблема одинокості, і економічна проблема України. Хоча подається це такою мовою, що глядач сміється до сліз. Це десь стиль комедій Вуді Алена.

Для Антоніо Лукіча – це режисерський дебют і я дуже вболіваю за нього, бо вважаю його відкриттям для українського кінематографу, який має великий потенціал. У його стрічки вже є прекрасний фестивальний старт — «Кришталевий глобус» він вже в Україну привіз.

Також фільм отримав на 10-му Одеському міжнародному кінофестивалі Приз глядацьких симпатій, що є дуже важливим, тому що дає хороший прогноз прокату і свідчить про те, що наше суспільство готове до такого кіно.

Ми орієнтуємося на молодь і хочемо розказати цю історію насамперед їм. Головний герой — молодий хлопець, якого зіграв Андрій Ледаговський, також вже отримав спеціальну відзнаку фестивалю за свій дебют.

Я отримала за роль у цьому фільмі відзнаку «Найкраща акторська робота» в національній програмі. «Золотий Дюк» вже у мене, всі нагороди в Україні позбирала, можна тепер йти на міжнародний рівень ( сміється ).

Також ми отримали премію FIPRESCІ як кращий український фільм – це премія міжнародних критиків. І для нас це також один з найпотужніших здобутків, тому що ця премія дозволяє картині заявляти про себе й на Заході.

— Коли ми вже заговорили про фестивалі, то у чому, на вашу думку, принципова відмінність «народного» кіно і того, що називають фестивальним чи авторським?

— Що стосується авторського чи, як ви говорите, фестивального кіно, то тут вже акцент більше на мистецьку амбіцію. Комерційна складова вже не визначальна, головне – розказати історію, висповідатися.

І саме такі фільми потрапляють до історії українського кінематографу. Зрозуміло, що фільми широкого формату, які створені для дозвілля, теж можуть стати фільмами покоління, але лише цього покоління.

Кінострічки ж, які заходять в історію, стають фільмами для всіх поколінь – ви завжди будете передивлятися «Тіні забутих предків» (1964), «Вавілон» (1979), бо це кіно, яке творить нашу історію, щось в нас відкриває, зачіпляє, змушує до них повертатися.

Вони формують наш майбутній кінематограф – це така свого роду лабораторія. Сучасники не сприймали музику Баха, її сприйняли пізніше лише еліта і вузьке коло музиколюбців та музикознавців. Так само і кінематограф.

Органічно, що фестивальне чи авторське кіно недоступно в сприйнятті всім верствам населення, тому що людина, зайнята своєю професією, не може постійно займатися переглядом кіно. Вона не готова до цього. Тому це, швидше, лабораторія для самих кінематографістів, для людей, які хворі на кіно, які спостерігають, дивляться, цікавляться, розвиваються.

Головне, щоб вони хотіли підтягнути глядача, а не лишити його сам на сам з деякими виробниками ігрового матеріалу, які спекулюють на тому, що український глядач ніби недосконалий у своїх смаках.

Якщо ви створите для людей кіно чи телепродукт якості «Чорнобиль», «Сповідь служниці», «Вбиваючи Єву» чи «Вавілон-Берлін», вони з задоволенням будуть дивитися цей формат і не захочуть їсти те, чим їх «годують». Отже, все залежить від відповідальності і бажання створювати краще, ніж ви створювали вчора.

— Зараз точаться дискусії навколо патріотичного кіно, дехто пропонує, називати патріотичним все кіно, яке знято в Україні. Яка ваша думка?

— Я думаю, що патріотичне кіно — це хороше кіно. Це те кіно, яке, по-перше, амбітно представляє нашу державу та отримує розголос у світі. Тобто, це успішна презентація нашої країни.

По-друге, якщо це кіно не фестивальне, а спрямоване на внутрішній ринок, то це – великий касовий успіх. Хоча, не лише касовий, я б додала ще й кінокритику – коли критики визнають і каса підтверджує.

Критики дуже важливі люди, і я їм аплодую кожному, розуміючи, що вони завжди перебувають в конфлікті з виробниками, яким «заважають» проштовхувати певний продукт.

Але ми всі повинні розуміти, що без критики ми втратимо будь-які орієнтири. Бо іноді є такі фільми, коли ти просто зажмурюєш очі від сорому, але вони дуже касові. Я їх не називала сьогодні і мені їх дуже не хочеться називати.

Я, з вашого дозволу, відмічу картину, яка не брала в держави кошти, але показала результат на ріст, це – «DZIDZIO Контрабас». Чесно кажучи, якщо відкинути звідти харизму Михайла Хоми, то фільму немає. Там немає ніякого абсурду, є нормальна правдива історія про контрабанду цигарок на західній Україні, є хороший харизматичний персонаж, на якому все тримається. Фільм слабенький, але він окупився.

Це легка кінострічка для дозвілля, і тут ми можемо сказати: ну, критика так собі, але є каса.

Потім я подивилася другу частину «DZIDZIO Перший раз» – та сама історія, вони не взяли кошти у держави, знову ризикнули, вклалися самі і картина вийшла успішніша! Я можу лише аплодувати.

Але коли в держави беруться кошти на фільм, а потім критики критикують, каса не збирається… І кіно, яке не є авторським чи фестивальним, дивиться 14 тисяч глядачів, це не є допустимим.

— Можна я вас запитаю: ви ж знялися у історично-біографічному фільмі «Таємний щоденник Симона Петлюри» режисера Олеся Янчука. Цей фільм, як на мене, дуже патріотичний і просвітницький, але рецензії українських критиків були не дуже позитивними… Чому так сталося?

— У Олеся Спиридоновича я граю в усіх картинах. Що стосується конкретно «Таємного щоденника…», то дивіться, ситуація полягає в тому, що естетику подібної картини молодь, вибачте, вже не сприймає. А зараз основний глядач кінотеатрів – 15-25 років.

Для середнього і старшого покоління цей фільм повинен був мати політику довгого прокату. Та й взагалі, картини, які апріорі не спрямовані на розважання, повинні мати практику довгого прокату. Інакше вони не окупляться.

Такі кінокартини, як «Таємний щоденник» через біографії видатних людей відкривають нашу історію і мають величезну просвітницьку місію, тому що для декого зі старшого і середнього покоління на східних і південних територіях України Симон Петлюра досі залишається якимось монстром в парадигмі радянського підручника.

Але у критиків свої жорсткі вимоги і вони ні для кого не роблять винятків, і «Браму» теж було критиковано. Тому, я б не чіпала критиків, вони повинні це робити. І мені особисто дуже не хотілося б, щоб мене лише всі хвалили, тому що тоді я не виросту. Кожен митець повинен це розуміти.

А каса у фільму була непогана, як на той прокатний період. І зважте, що на нього пішли люди середнього і старшого покоління, які сприймають таку естетику, вони в ній органічно зростали і розвивалися.

Молодь хоче чогось більш динамічного, якогось екшену, вона хоче побачити патріотизм в іншій подачі.

— Ну, я просто не знаю, як можна подати інакше біографію Петлюри… У коміксах?

— Ну, про Петлюру будуть ще багато знімати і подавати дуже багато версій! Головне, щоб ми зберігали Україну і пам’ятали своїх героїв, а відкривати їх можна по-різному.

Я нещодавно побачила книгу, де у коміксах зображено події Першої Світової війни, становлення УНР, Скоропадський, Грушевський, Петлюра. І це надзвичайно популярна книга серед дітей. Я вам дуже раджу і не бачу ризику, якщо ми знімемо кіно на кшалт коміксованої історії, де українські визначні постаті будуть супергероями.

— За це має хтось дуже сміливий взятися.

— Так. Це має бути рішення. Звичайно, Лесь Спиридонович Янчук – це режисер, який вже відбувся, у нього є своя філософія, свої естетичні погляди. Він знає свою публіку, яка любить такі фільми, такі темпоритми і таку подачу. Свого Петлюру він зробив. І йому треба поаплодувати.

Але, ми маємо визнати, що глядач різний, і зараз його вікові категорії дуже сильно автономно розділилася. Не випадково ж ми постійно моніторимо аудиторії, щоб розуміти, для кого ми працюємо – вже від цього нікуди не відійти.

Тому, повторюся, подібні просвітницькі історичні фільми, які мають в собі великі затрати, повинні мати дуже довгий прокат.

А для цього потрібні державні майданчики. Їх у нас недостатньо, близько 300 на всю Україну. В районних центрах кінотеатрів практично немає!

Залізти в кишеню до комерційних кінотеатрів і змусити їх ставити сеанси фільму на півроку ми не можемо, не маємо права, бо це бізнес.

Отже, потрібно створювати якісь мультимедійні центри комунікацій, де є зали для кіно, де є сцени для аматорських колективів, для недержавних театрів, де є інтерактивні бібліотеки. І це не мусять бути якісь величезні площі — там має бути зал на 30, 20, 40 місць, в залежності від міста, де зранку до вечора показували б тільки національний продукт.

Нам потрібно відродити культуру на місцях.

От, ми запитуємо: звідки у нас тягнеться ця соціальна проблема, чому стільки алкоголізму, чому стільки наркоманії? Та тому що люди не можуть заповнити своє дозвілля, у них немає нічого, крім бару, пляшки і ліска.

— А ще телевізор.

— І телевізор, який не дає їм достатньої кількості культурологічних продуктів, щоб відтягнути їх від бокалу пива.

— Їх там немає, тому що їх нібито не дивляться і через низькі рейтинги телеканали не ставлять їх в ефір…

— Правильно, замкнене коло. Ми вважаємо, що ми експлуатуємо обивателя, а обиватель сам собі вариться і деградує, натомість ми його й далі експлуатуємо в його деградації.

Провідні приватні телеканали відводять культурологічним програмам дуже мало часу. На екранах країни в основному шоу, розваги, не вибудувана хоча б якась сітка: понеділок, вівторок, середа – людина після робочого дня сприймає складну інформацію, а вже четвер, п’ятниця, субота, неділя – розважайте її.

У нас же всі женяться, куховарять, ці нескінченні серіали про лікарів… Кому, наприклад, не подобалася програма «Самий розумний»? Так, там була російськомовна ведуча, але то був український формат для українських дітей. Ну, переорієнтуйте її в україномовну, це ж не питання! Де взагалі формат?

Ставте культурологічні програми не в час ночі, а в прайм-тайм, щоб ми в нормальний час дивилися не шоу, де сидить один історик чи мовознавець, а навколо 12 політиків говорять йому те, що їм вигідно, про мову чи історію. А щоб сиділо 12 істориків і один політик, і хай би він розбирався в тих речах, в яких не є не професійним, перед тим, щоб щось заявляти.

Тому, я говорю про небезпеку відсутності культурологічної складової в ефірах центральних телеканалів, про відсутність культурного життя в маленьких містечках, це все відбивається на нашій соціальній картині. І є великою небезпекою для суспільства, яке ми отримаємо через років 5 – 10 років, а мені не байдуже якою буде країна для мого сина.

— Ви сказали, що ви вже готові передавати свою майстерність, де саме ви будете викладати?

— Нас запросили до Інституту культури. Я спробую, мені самій дуже цікаво спробувати передати те, що я вмію.

— Якісь театральні прем’єри готуєте?

— З цього сезону в мене буде мінімум дві роботи. Одна вийде вже восени, а друга — можливо вже до нового року. Назви поки що сказати не можу, не люблю говорити передчасно. Дві прем’єри в «Молодому театрі» і ще, можливо, третя робота буде.

— Значить, тримаємо інтригу і чекаємо. На завершення розпитаю про відпочинок. Ви прийшли з такою гарною засмагою, а, стежачи за вами у соцмережах, я знаю, що відпочивали ви на українських Мальдивах. Де це у нас таке місце чарівне?

— Ми з родиною зазвичай подорожуємо світом, бо дуже любимо далекі екзотичні країни. Цього року у зв’язку з надзвичайно щільним графіком мали на відпочинок усього 10-12 днів і я запропонувала відкрити для себе Україну. Ми поїхали на Бірючий острів – це коса, розташована в західній частини Азовського моря.

Я не була на Азовському морі 33 роки, з дитинства, і собі вже не уявляла, що у нас є такі неймовірно красиві місця.

Можу розповісти цікавий факт – до 1992-го року з Азовським морем і озером Сиваш в тій місцині, де ми відпочивали, було все добре, а з 92 року Україна, абсолютно не порадившись з екологами та фахівцями з вивчення аквасистеми, почала постачати звідти неймовірно велику кількість прісної води сільськогосподарському бізнесу в Криму.

І Азовське море та озеро Сиваш почали вмирати – звідти пішли дельфіни, зникла риба, медузи, почалася екокатастрофа. А коли, після анексії ми перестали постачати туди прісну воду, все відновилося – повернулися дельфіни, і вже два роки, як море абсолютно повернулося до свого показника до 92-го року. Тому, мені здається, що будь-які кроки потрібно узгоджувати з фахівцями галузі, якій знаються на цій темі.

Це те, про що я говорила, коли політики починають розповідати про історію чи про мову, мені так і хочеться сказати: люди, а чому ви не лікуєтеся в Гідрометцентрі, чи у нас, акторів? Я вдягну ковпак, і прекрасно зіграю лікаря, більше того, я гарний психолог, я побачу, чого ви боїтеся, поставлю вам діагноз, і почну на цьому грати.

А щодо морського відпочинку вдома, скажу просто: я дуже задоволена. Зрозуміло, що світ надзвичайно великий і хочеться його весь побачити, але треба обов’язково відкривати для себе і Україну. А для цього є і літо, і осінь, і зима, і весна.