КОСТЯНТИН ГРУБИЧ: “БЕЗ АМБІЦІЙ КАР’ЄРУ НЕ ПОБУДУЄШ”

Відомий тележурналіст відверто про авторські проекти, трансформацію телебачення, значення нагород в житті

– Пам’ятаю Вас ще з програми “Не всі вдома”. Напевно ставлення до телебачення змінилось відтоді?

Ти ж ще малий був… так, “Не всі вдома” наробили шороху. Це був етапний проект, який за рік свого існування зумів вплинути на ціле покоління телеглядачів. Ні до ні після з 16 до 18 у жодноі програми подібних зашкальних рейтингів не було. Моє ставлення до телебачення з того часу змінилося. Менше романтизму, менше прямого ефіру, точніше, його після того у моєму житті майже не було. А прямий ефір кайф, екстрим, найцікавіше, що може бути для телеведучого. Це зараз є у кожного смартфон і ти можеш стрімити залюбки і будь-коли. Але то не телебачення – з підготовкою, драматургією, зусиллями десятків людей. Телебачення втратило монополію на передачу інформації. Інтернет став конкурентом і вбивцею якості контенту. Але я намагаюся свою роботу виконувати з душею і на рівні, у мене іншого виходу немає, бо ім‘я, репутацію не можна паплюжити халтурою.

– Ще раніше були програми “Юнацьке ток-шоу Вибрики” та “Клас-юніор-бізнес”. Чому обрали саме молодіжний напрямок передач?

Випадково. Ще на початку третього курсу, у 1989 році, повернувшись з армії, я захотів працювати у штаті на телебаченні. Адже мої доармійські однокурсники за два роки моєї служби вже там були, працювали в ефірі. Місце редактора було у дитячій редакції, я погодився. Так у моєму житті виникла молодіжна, підліткова тематика. Через два роки, на початку 1992 року, ми придумали гру для юних підприємців “Клас-юніор-бізнес”, далі особисто я у 95 розробив юнацьке ток-шоу “Вибрики”.

– “Вибрики” була номінована на премію “Золота ера” як найкраще ток-шоу. Пізніше стали репортером на одному із провідних каналів. Грубич з того часу махнув на розважальні молодіжні проекти?

Ні, то розважальні проекти на Грубича махнули). Криза 98 року змусила керівництво “плюсів” закрити надуспішний молодіжний проект “Не всі вдома”, бо треба було тупо скоротити людей. Так буває у бізнесі і житті. Півроку я був без роботи, а сім‘я вимагає капіталовкладень. Безоплатно з дружиною Світланою у цей період знімали для УТ-1 проект “Точка на мапі”. Врешті опинився на ТСН, завдяки Олександру Роднянському, який побачив у мені потенціал репортера. Відтак з розважальним телебаченням ми розлучилися, почався новий етап.

– Трохи вели ранкове шоу. З 2007 автор та ведучий програми “Смачна країна”, а з серпня того ж року стали керівником та ведучим проекту “Знак якості”. Особисто мені мені здається, що ці задуми Вам вдалися!

Вдалися. Дякую долі, що подарувала такі шанси. Єдине, що швидко припинилося ведення «Сніданку з 1+1», але власники мають право міняти команди, звільняти одних і брати інших. Натомість у мене відкрилися нові вікна можливостей.

– Маєте нагороду від премії Телетріумф у номінації «Репортер». Для Вас важливі відзнаки?

Важливі. На жаль, це інколи заважає, бо викликає заздрість. Мені, наприклад, досі муляє, що я не заслужений журналіст України. Пунктик. З іншого боку, геть без амбіцій кар‘єру теж не побудуєш. Тут важливо почуття міри і ступінь культури, виховання. Сподіваюся, що моє марнославство у межах допустимої похибки.

– Вдячний за відвертість! Відповідаєте без кривлянь типу “похвалу не люблю” і таке ін. З жовтня 2018 року ведете проект “Польова кухня”. Розкажіть коротко.

У мене була співпраця з департаментом новин “1+1”, ми знімали документальний фільм зі мною як автором і ведучим. Досі цей проект не втілено. Але мене запросили на роботу як журналіста. І ми разом із керівництвом ТСН вигадали формат “Польової кухні”. “В нас, в першу чергу, не кулінарний проект. Для мене це можливість поспілкуватися з людьми, почути їхні чаяння і спробувати дати рецепт вирішення цих негараздів. Мені здається, що якщо спочатку нагодувати людей, вийде більш відверта розмова. І хоча кожен розповідає про свою маленьку проблему, вона є близькою для багатьох українців в інших куточках країни», – коментар каналу 1+1. Тож у кожній програмі глядачі матимуть змогу скуштувати найсмачнішу місцеву страву та отримають вирішення реальної людської проблеми.

– У скількох містах вже були?

Побували у десятку населених пунктів: Брацлав на Вінниччині, Іванівка на Одещині, Ічня на Чернігівщині, Вашківці і Розтоки на Буковині, Стебник (Львівщина), Ковель (Волинь), Малин ( Житомирщина), Полтава, Тараща і Фастів на Київщині. Далі буде…

– Завдяки таким проектам і таким людям як Ви змінимо щось в країні! Досить чекати змін та покращень від когось!

Так я не сьогодні змінюю, а з молодості і щодня. І не лише я. Багато вже змінилося. Україна вже не така, як була 30 років тому.

– А по світу їздите?

По Україні в усіх областях бував по багато разів. По світу менше. Моя вада – незнання мови. Це професійний і життєвий гаплик. Половину можливостей втрачено і втрачається. Бо ти за кордоном як напівлюдина. Серед найвіддаленіших країн був у США, Аргентині, Китаї.

– В 2015 році вийшла Ваша книга “Смачна країна”. Це кулінарія?

Книжка не кулінарія, точніше, не лише кулінарія. Швидше культурологія, народознавство, збірка бувальщин, бо за кожним рецептом історія того, як я про нього дізнався.

– Будемо готувати, а заодно окультурюватись.) Одну книгу маєте? Нові не плануєте?

Правильно! Нові не планую. Життя підкаже. Я не вважаю себе письменником. У свого одногрупника Кокотюхи хліб не відбиратиму.)

– Дякую за цікаве інтерв’ю, яке Ви дали з великою долею авантюризму!;)

Тобі дякую за приємну розмову! Успіхів!)

Спілкувався Макс Плющ (МП)