Херсонський вертеп на лінії вогню

Різдво приходить у прифронтовий Херсон тихо, без зайвого галасу, без яскравих ялинок, адже над головами маленьких колядників час від часу пролітають ворожі дрони, які росіяни запускають через річку з окупованого лівого берега. Та все ж надія та віра у дива залишаються жити у серцях херсонців. А вічна Різдвяна історія про народження Спасителя світу повторюється знову і знову за двома стінами, в укриттях, вдома перед нечисленними глядачами, яких дедалі стає більше. Роксана (Оксана Наливайко) – херсонська майстриня, дизайнерка, режисерка дитячих вистав, а ще вона щороку ставить з дітьми Вертеп. Говорить, що вперше Різдвяну історію показувала разом зі своїми дітьми 25 років тому, цього року буде ювілей (сміється). Сьогодні її колядники виросли, один з них боронить Батьківщину, але з тих давніх пір залишилися ляльки з пап’є-маше, виготовлені ще у 90-ті. Коли почалася повномасштабна війна, перші два роки було не до вертепів, а на третій так захотілося дива, чогось світлого, хорошого. Зараз Роксана та її підопічні проводять свої репетиції: часом без світла, а іноді під звуки далеких чи близьких вибухів. Та все ж Різдвяна історія має жити і вселяти в серця надію.
– Роксано, розкажіть, з ким ви ставите вертеп? Це діти чи дорослі?
– Переважно діти, підлітки. Але театр, а особливо ось ця Різдвяна історія – це таке захоплююче дійство, що тягне людей незалежно від віку. Підключаються і батьки, і мої колеги, учні. Бо всім хочеться доторкнутися до Різдвяного дива, переключити увагу з нашої важкої реальності на щось світле. 
– Чи важко вам було шукати акторів для вертепу?
– І так, і ні. З одного боку дітей, у Херсоні від початку війни дуже поменшало, а ті, що лишилися, всім потрібні. Адже в місті ще лишаються і педагоги різних гуртків, звісно, вони хочуть залучити дітей. Тому часто мої діти разом з батьками з одного тренування дуже швидко біжать на інше. Але водночас третій рік навчання онлайн: їм хочеться живого спілкування, бачити однолітків, сміятися, гратися. В ці моменти вони забувають про травми, які їм щодня завдають наші недобрі сусіди, котрі гатять по місту. Тут діти розслабляються. Театр дозволяє випустити назовні емоції. Ми співаємо, виставу супроводжують танці. Актори набралися одразу, навіть довелося ще дописувати ролі. А потім сарафанне радіо привело нам ще нових маленьких акторів. Я нікому не відмовляю, бо це навіть більше для самих дітей. Дуже хочеться, щоб вони були хоч трохи щасливими, попри усе, що випало на їхнє дитинство.
Старі ляльки з великим серцем
– Розкажіть про ваших ляльок, адже, окрім акторів, у виставі задіяні ще й ляльки.
– Справді, ці ляльки дуже старі і бачили на своєму віку багато різних історій. Спочатку я їх виготовила, бо нас було мало, дітям доводилося грати одночасно по декілька ролей. А ще це ж народна вистава, там є негативні персонажі, наприклад, Біда чи цар Ірод. Дітям більше подобаються ролі позитивних героїв, тому негативні виконують ляльки. Але ляльки у нас теж добрі. Бо в середині кожної зашите м’яке шовкове серденько. Це було ще дуже давно зроблено. Сьогодні ж дітей багато, тому у нас кілька янголів і пастухів, і вже навіть кілька чортиків. Вони відіграють одвічну боротьбу добра і зла. Добро має перемогти.
– А можете розказати про сюжет? Адже, попри класичну біблійну історію, всі вертепи різні, особливо в різних регіонах України.
– Колись давно, в середині 90-х, коли Україна вже стала незалежною, виходив такий дитячий журнал «Барвінок». І ось у ньому я вперше побачила сценарій вертепу, він був взятий за основу. Але за роки ми його дуже доповнили, з’явилися нові герої, і навіть були дописані цілі частини. Додалися музичні елементи, зокрема танець-битва ангелів і демонів, це такий самий епічний момент, є й багато гумору. Цього року була ідея поєднати образ царя Ірода з царьком болотяним, який нам цю війну приніс – ви розумієте, про кого мова. Але врешті відкинули цю ідею, бо не місце йому в різдвяній виставі.
Колядки Півдня
– Як діти взагалі сприймають такий жанр?
–  Сприймають добре. Адже це наші традиції, рідні, українські. Довгий час вважалося, що Вертепи більш притаманні Заходу країни. Навіть існують суперечки, де вперше був показаний перший вертеп. Одна з версій – що на Полтавщині бурсаками Києво-Могилянської академії, моє коріння частково звідти. Водночас мені в дитинстві моя бабуся розповідала, як колядували в селах на Херсонщині. Ми навіть записували в зошит херсонські колядки. Вона розказувала про наші українські традиції, притаманні саме Півдню України, це дуже цікаво. Казала, що втікали колядувати від хати до хати, ледь не босі по снігу, бо після пережитого голоду на кількох сестер лишалася пара чобіт. Зате співали дуже гарно. Одна з колядок, яка збереглася, – йорданська «На Йордані тиха вода стояла». Її співали на Водохреща. Про трьох царів і золоту квітку, яку вони принесли маленькому Ісусу. Сьогодні моя головна мета – це зберегти наші традиції, пісні у душах маленьких українців. Багато дітей через війну були вивезені за кордон, дехто з них там вже розпочинає нове життя, поступово вивчить чужу мову, полюбить традиції тих країн, де їх прихистили. Чи зможуть батьки зберегти у них українське? Хтозна. Тому діти, які лишаються тут, – це скарб. Дуже важливо зберегти їхні життя і душі, адже вони – те насіння, з якого має відродитися український народ.
– У вашій виставі складні та цікаві костюми. Хто їх робить?
– Я – дизайнер, створення костюмів – це для мене мистецтво, натхнення, праця і релаксація водночас. Дещо роблять і батьки дітей. Мені дуже подобаються янголи, маю вдома цілу колекцію. А над створенням ангельських крил працювала з особливим натхненням. У нас за роки існування вертепу було багато різних крил, поки нарешті ми дійшли до ідеальної форми. У них ворушиться пір’я при найменшому коливанні повітря, виглядає гарно. Українські елементи у вишиванках – це окрема історія. Вишиванки пастухів та пастушок також збирали з різних місць. Навіть десь є фартух, зроблений зі старовинного рушника, вишитого вручну. Можна  влаштувати виставку костюмів колись.
  Репетиції під вибухами
– Складно проводити репетиції зараз?
– На тому тижні під час репетиції було дуже гучно. Даринка (наша маленька актриса) затрусилася вся, якось стиснулася. Я підбігаю, беру її в обійми, питаю: «Боїшся, маленька?» Вона пошепки: «Дуже». Кажу: «Не бійся, поклади в серденько, що Господь з нами! Ти ж віриш? І Ангел в тебе твій за плечиком! Проси Ангела, щоб заспокоїв тебе. Добре?». Даринка каже: «Добре». Я не випускаю з обіймів. Вона піднімає оченята, посміхається.
Мені стало легше, посміхаюсь у відповідь. Працюємо далі. А всередині ридаю. ЧОМУ??? Чому ця малеча має жити і боятися? Боже, тільки будь з нами!
– Де й коли буде показана ваша різдвяна вистава, можна не питати?
– Так, безпека – це перше, про що потрібно подбати. Десь у святкові дні, десь у Херсоні, може, до когось наші колядники й додому постукають, тому готуйте цукерку. А взагалі ми усі мріємо, коли знову буде тихо. Пам’ятаєте, як колись на площі збиралися майстри, народні колективи, колядники з усієї Херсонщини приїжджали. Ми з багатьма подружилися, хтось і досі в окупації. Не уявляю, як вони там. Хочеться Різдвяного дива, миру на землі, тиші в небі, щоб діти раділи, а не боялися.
– Хай так і буде швидше. Дякую вам.
Олеся СКРИПКА,