«Погані дороги»: про війну без табу

Відкрито, емоційно, безжально — про війну, яка увірвалася в життя. «Погані дороги» Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра стали однією з вистав, які закривали цьогорічну «Мельпомену Таврії».

«Погані дороги» — це 6 історій про людей, які живуть на лінії розмежування або перетинають її. Війни на сцені немає — тільки решітка, яка розділяє «тут» і «там», — але війна відчувається десь поруч. Жодного камуфляжу чи зброї, усе підкреслено мирно, якщо не сказати елегантно — тим страшніше. Багато красномовних символів. Гнітюча напівтемрява. І нічна дорога на екрані…

Часом відсторонено, часом оголено (в буквальному сенсі), часом на грані істерики — про спотворені війною долі, про загострені близькістю смерті почуття, про секс, про те, якою стає людина, до котрої доторкнулася війна. Де тут добро, де зло — зрозумій.

І прямий тест — без цензури, без табу, з усіма матюками, що вириваються з уст людини, яка живе в постійному стресі. З одного боку, начебто, саме так воно і має бути: події реальні, мова жива і правдива — але чомусь більшість нецензурних висловів сприймалися неорганічними (це суб’єктивно). І однією з причин, чому люди покидали глядацьку залу, було саме це. Другою — побачити, відчути, впустити в себе війну справді важко.

Але подивитися виставу було варто. Бо створена на основі документальних історій, зібраних Наталею Ворожбит на Сході під час роботи над сценарієм «Кіборгів». Бо п'єса написана на замовлення Лондонського театру Royal Court, де у 2017 і відбулася прем'єра. Бо в Україні була поставлена Тамарою Труновою і зіграна збірним акторським складом на «Сцені 6» восени минулого року. Бо «Погані дороги» визнані  кращою прем'єрою 2018 року. Бо актори чудові. Бо одну з ролей у виставі виконує наша землячка Оксана Жданова, дочка акторів Віктора Жданова і Олени Хохлаткіної, яких херсонці добре пам’ятають і дуже люблять. І перші питання до Ксюші — саме про виставу.

Оксана Жданова.

Оксано, «Погані дороги» на «Сцені 6» і у вашому театрі — це одна й та ж сама вистава?

Так, спочатку «Погані дороги» створювалися як незалежна вистава, Тамара Трунова поставила її на «Сцені 6». Але весною цього року проект закривався. І коли Тамара Вікторівна стала головним режисером театру драми і комедії на лівому березі, разом зі Станіславом  Жирковим, художнім керівником, вони приймають рішення забрати цю виставу і зробити її штатною, щоб вона йшла в репертуарі театру. І звичайно ж, потрібно було ввести нових акторів. Ось така історія. Вистава могла померти, якби її не перенесли на нашу сцену.

Тема гаряча, а Ви довгий час жили в Донецьку. Наскільки складно було працювати з цим матеріалом?

Було складно. Складно, тому що я в принципі аполітична людина. Це не означає, що я не обираю позицію, не означає, що я не відповім на питання: чий Крим? чий Донбас? чи захоплена територія? ким захоплена? Просто я не люблю, коли все поділяють чітко на чорне і біле — такі позиції мені незрозумілі. Війна в принципі для мене настільки парадоксальна річ: як може людина вбити людину? Мій мозок не може це зрозуміти і прийняти. Я дуже довгий час це відторгала, я не розуміла, що це дійсно відбувається — і відбувається на тій землі, де я виросла, відбувається з тими людьми, яких, можливо, я знала. Це складно було прийняти: я прожила 11 років в Донецьку, я поїхала звідти, на щастя чи на жаль, у 2010 році, поїхала вступати. Коли все почалося, я туди не їздила, я не проходила блок-пости — я просто чула постріли, коли мені телефонували мама або тато. Я дуже гаряче переживала Майдан — я була в Києві в ту пору. Це було дуже боляче, це було дуже жорстоко, це неможливо було зрозуміти, прийняти, що це відбувається зараз з нами, у моїй країні — це дійсно страшно, страшно в кубі, неможливо висловити, як страшно, особливо коли твоя психіка намагається це заперечувати. І коли мені запропонували працювати з цим матеріалом, я пішла і подивилася виставу, вона ще йшла на «Сцені 6». Я спочатку сприйняла це як якийсь виклик — що я повинна брати участь у виставі на болючу тему — і я не розуміла, як себе вести. Але це моя робота, я просто повинна це зробити, я повинна вийти і зіграти цю роль. Потім, коли ми поговорили з Тамарою Вікторівною, коли ми вже обговорили роль, коли ми прийшли до якогось консенсусу разом — стало легше, стало зрозуміло навіщо це треба робити. Ми були з цією виставою в Івано-Франківську, ми зіграли її в Києві, тепер ми зіграли   в Херсоні — і я розумію, що це дійсно потрібно. Потрібно, щоб люди таке дивилися, бо чорного і білого немає. Це правильно, коли в людях викликаються саме ці емоції. Так, деякі можуть не сприймати мат зі сцени — і це правильно, напевно. Так, люди йдуть з вистави. Так, люди критикують. Так, люди щось не розуміють. Але в людях викликається ця емоція, ми говоримо про це, ми не забуваємо це. Просто мені здається, що війна настільки популяризована, стала настільки заїждженої темою, що ми іноді забуваємо про неї. Тому я вважаю, що це правильно, це своєчасно, і добре, що ця вистава є. І дуже рада і дуже вдячна, що я зайнята в цій виставі.

Але давайте повернемось до мирного життя. Ви ж херсонка, рідне місто часто згадуєте?

Дуже часто. Ми ж з братом  народилися тут, першу половину першого класу я вчилася тут (потім ми переїхали в Донецьк), наші родичі залишилися тут, і ми по можливості приїжджаємо — до речі, завдяки «Мельпомені» я частіше бачу свою бабусю. Часто згадуємо Херсон, але як на мене, місто змінилося, стало меншим. Я виправдовую це відчуття тим, що я була маленькою, і для мене все здавалося таким великим, а зараз весь центр Херсона можна обійти за 30 хвилин.

Бажання стати артисткою — від батьків, вроджене?

Бажання не було. Я дуже довгий час не хотіла, я боялася сцени, коли я була маленькою, я виходила на цю сцену крізь сльози — Володимир Володимирович Бегма, коли ставив свої вистави, задіяв і мене. Інші діти, наскільки я пам'ятаю, із задоволенням виходили — а я боялася сцени дуже, дуже довгий час. І в Донецьку, коли мене задіяли у виставі «Милий друг» за Мопассаном, я теж репетирувала крізь сльози. Але якось вийшло так, що я зрозуміла, що більше нічим іншим займатися не можу. Воно просто повело мене — я нічого не вирішувала.

Батьки як до такого вибору поставилися?

Прекрасно, вони знали, що так і буде. Правда, тато опирався довгий час, він не хотів, щоб я була артисткою, хотів, щоб я отримала якусь гідну освіту, а мама — підтримала.

Зараз ви багато знімаєтесь у кіно. Чого новенького очікувати Вашим шанувальникам?

Нещодавно на телеканалі «Україна» пройшла прем'єра, я вважаю, дуже гарна — «Чуже життя». Я  раджу подивитися, тому що дійсно дуже хороші роботи акторські, хороші роботи операторські, хороша робота режисерська, дуже хороший сценарій. На даний момент це моя улюблена робота. Незабаром буде ще прем'єра з моєю участю «В ім'я любові я все зможу» — десь така назва. Як повний метр заявлений проект «Я працюю на цвинтарі», він скоро буде зніматися, і до речі, там з моєю мамою ми гратимемо дочку і маму.

Це буде ваша перша кінематографічна зустріч?

Ні, не перша, ми ще знімалися разом, правда, дуже коротка у нас була зустріч — «Отдай мою мечту», ми там зійшлися в епізоді. Ще проекти чекають, але поки не буду про це говорити…

View the embedded image gallery online at:
http://vgoru.org/index.php/kultura/item/41942-pohani-dorohy-pro-viinu-bez-tabu#sigProId6e6cd85db2