Про чорних людей у білих підштанниках, або «Набуття суб’єктності» Віктора Сидоренка в Херсоні

Присутність курсантів морехідки додала відкриттю виставки особливої візуальної родзинки — вони самі немов стали частиною експозиції.

У Херсонському художньому музеї ім. О. Шовкуненка 13 червня відбулася непересічна подія — відкрилася виставка яскравого українського митця, всесвітньо відомого художника Віктора Сидоренка «Набуття суб’єктності».

І хоча музей наш дуже далекий від консервативності, від самого факту можливості доторкнутися до сучасного українського мистецтва такого рівня часом «зашкалювало». Бо часто наші митці відоміші і популярніші за кордоном, ніж вдома. Бо багато представлених робіт вже помандрували світом, є навіть фігура з проекту, презентованого на Венеційському бієнале — чи не цікаво? Бо виставка такого рівня не десь за кордоном, не в столиці, а в звичайному обласному центрі — це справжнє диво. Бо Херсон — це третє українське місто (після Києва і Одеси), яке побачило «чорний» проект Віктора Сидоренка (його персонаж в інших кольорових варіаціях вже впізнаваний, а «чорний» проект розпочався у 2014-15 роках).

Віктор Сидоренко — український художник, куратор, педагог, дійсний член (академік) і віце-президент Національної академії мистецтв України, Народний художник України, професор живопису, кандидат мистецтвознавства, автор наукових робіт. Один з лідерів сучасного українського мистецтва, учасник багатьох українських та міжнародних виставок. Керує Інститутом проблем сучасного мистецтва, створеним за його ініціативи.

Зробити експозицію в нашому місті Віктора Сидоренка запросила директорка музею Аліна Доценко ще рік тому, після його виставки в Одесі.

«Для мене це особливий художник — каже пані Аліна, — художник світового рівня,  дуже інтелігентна і високоосвічена людина — він директор наукового інституту, академік, професор. Його творчість — це пошук, це незвично, особливо така родзинка, як його скульптури, які, на жаль, Віктор Дмитрович привіз небагато».

І художник одразу погодився. Навіть спочатку планувалося просто перевезти виставку з Одеси до Херсона. Але тоді не склалося — чекали більше року, коли у щільному графіку майстра з'явиться «вікно» і готувалися. Бо класичні музейні зали якось не дуже пристосовані до експонування творів сучасного мистецтва, що потребують великого простору. Та команди художника і музею впоралися: експозиція вийшла гармонійною.

Чимало херсонців, які завітали на відкриття, слідкують за творчістю Віктора Сидоренка, для них це ім'я — символ українського сучасного мистецтва, успішного, цікавого, і можливість побачити його твори в Херсоні — це грандіозна подія, яку не можна пропустити.

«У фокусі його уваги — сучасний соціум і людина, її соціальна поведінка, її місце в соціальному світі, її вибір, — розповідає про Віктора Сидоренка заступниця директора художнього музею Владислава Дяченко. — Художнику дуже цікаво розмірковувати над сенсом буття, він сам філософ, він дуже добре знайомий з філософією Ніцше і використовує деякі його концепції в тлумаченні образів».

Хтось дійсно йде за підказками, намагається розгадати образи, думати про місце у світі — своє і своєї держави, про міфи минулого, про шляхи майбутнього, про свободу — та про що завгодно, бо саме глядач стає співавтором, додаючи до створеної художником форми свої асоціації, своє бачення, своє сприйняття. А хтось, побачивши цих дивних вугільно-чорних людей у білих підштаниках, просто не розуміє, як до цього ставитися, як реагувати. Хто вони такі? Що шукають? Від чого тікають? До чого прагнуть?

Та навіть якщо взагалі нічого не зрозуміло, опускати рук не варто. Сучасне мистецтво є маніфестаційним, тому перш за все потрібно ознайомитися з авторською концепцією, яка підштовхне глядача до певногому сприйняття творів.

Але в нашому випадку все було ще крутіше, бо про концепцію розповів сам автор. Тож слово Віктору Сидоренку.

Про персонаж

Це перехідна людина, транзитивна людина, мій персонаж, з яким я працюю вже багато років, він іде з проекту в проект з 1995 року. Вперше він з'явився у серії «Амнезія»: на старих радянських фотографіях побачив людей в кальсонах – з’ясувалося, що це госпіталь, в якому лікувалися наші солдати. Все ХХ століття, жорстоке, тоталітарне, пройшло в кальсонах — в них ходили всі верстви населення — і солдати, і арештанти, і ті, хто їх охороняв, до речі, і фашисти, і комуністи. Це об'єднувало жорстоке ХХ століття. Так і народився цей образ. Для мене це уособлення долі людей того часу. Всі вбачають, що це нібито автопортрет. Але якщо говорити про пострадянську людину — то я і є пострадянською людиною, в цьому сенсі він і є автопортретом. Я пройшов все те, що пройшов мій герой — від армії і до сьогоднішнього дня. До того ще є пластичний красивий момент — можливість помалювати ці складки, саму людину. В силу того, що я художник, який закінчив традиційну школу, то я намагаюся об’єднати і традиційне мистецтво, і мистецтво сучасне.

Про постколоніальність

Ми живемо в пост-колоніальному світі. Для нас московські зірки — це зірки. Це теж саме, що індійський солдат, який служить в індійській армії, хоче бути англійцем. Ми ще

у колоніальному стані, нам треба вийти з цього режиму. На мій погляд, політики вже розуміють цю ситуацію, бо десь впродовж року я вже чую, що нам портібна деколонізація. А це болісний процес, тому що коли ти пов’язаний з чимось — тобі легше, ти дивишся на якийсь взірець, а при деколонізації повинні почати з нуля, і це найскладніше, тоді держава починає обирати саме свій шлях.

Про проект

Проект «Набуття суб’єктності» виник у 2013-14 роках. В мене склалося враження, що Україна довгі роки намагається знайти себе в цьому світі, але поки, на жаль, не знаходить. Справа в тому, що у нас ця транзитивність, стан переходу між радянським минулим і капіталістичним сьогоденням, трохи затягнулася. Подивіться: в розвинених державах зірками стають поети, художники, актори, режисери. А у нас хто є суб’єктом діяльності? Чи це поети, чи це художники чи чиновники і депутати? Ніби-то якийсь фільм обговорюємо: президент, нові партії. Це і говорить про те, що у нас є проблема. Нещодавно читав про Швецію — в них півроку не було прем'єр-міністра, тому що ніхто не хотів. Ви можете уявити собі в нашій державі, що хтось не хоче стати начальником? Тому мені хотілося привернути до цього увагу.

Фігура з проекту «Жорна часу», який представляв Україну на Венеційському бієналє 2003 року. Проект отримав безліч позитивних відгуків і від численних глядачів, і від професіоналів, і був запрошений експонуватися у різних музеях світу.

Про сучасне мистецтво

Сучасне мистецтво не оперує формальними речами, як, наприклад, «Чорний квадрат» Малевича — форма, супрематизм. Сучасне мистецтво білш літературне, там може що завгодно бути — живопис, фотографія, інсталяція, відео. Але головне — та ідея, яку ти несеш. Тому важливо до того, як ти дивишся, зрозуміти, що хоче сказати автор. Для цього і є концепція, є куратори, які пояснюють все це, і сам художник є. На заході сучасне мистецтво вже стале, тому що дітки з дитячого садочку його дивляться, і коли вони стають старшими, для них не виникає проблем. А у нас є ціле покоління, яке виросло на традиційному реалістичному мистецтві — я не кажу, що воно погане, але так було. Тому і ситуація виникає, що у нас дехто його не розуміє. Сучасне мистецтво маніфестаційне і конверсійне — його можна і так зрозуміти, і так зрозуміти. Укожного свої асоціації. В 2016 році проект з цим персонажем виставляв в США — в мене спитали: це про Донбас? Тобто, ця людина провокує на роздуми.

І художник запрошує нас до розумів. Виставка експонується в Херсоні лише один місяць — до 13 липня. І варто її не пропустити! Навіть якщо комусь не сподобається — музей готовий до різних оцінок, бо сучасне мистецтво дискусійне, часом скандальне і провокаційне.

View the embedded image gallery online at:
http://vgoru.org/index.php/kultura/item/42573-pro-chornykh-liudei-u-bilykh-pidshtannykakh-abo-nabuttia-subiektnosti-viktora-sydorenka-v-khersoni#sigProId49f88da5c3