«Проблема в тому, що ми не маємо споживача мистецтва»

Художниця та педагог Катерина Немира про те, чому кожна дитина є художником.

Львівська художниця, скульпторка та педагог Катерина Немира нещодавно презентувала нову книжку «Кожна дитина – художник». Книга є посібником для вчителів образотворчого мистецтва загальноосвітніх та спеціалізованих мистецьких шкіл, батьків та всіх, хто цікавиться дитячою творчістю. Також Катерина Немира є членом комісії при МОН України з розбудови Нової української школи.

Розпитав Катерину Немиру про те, що потрібно враховувати, навчаючи дітей малювати та як зробити малювання важливим предметом у школі.

Катерина Немира

Зазвичай в наших школах музику та малювання за предмет не вважають. Чи має на меті ваш посібник подолати ці стереотипи?

Я маю дуже великий досвід у цій галузі, давно займаюся складанням програм для дітей різного віку. Крім того я 16 років прожила у США, де так само, окрім своєї творчості, займалась педагогікою та образотворчим мистецтвом для дітей. Тож я маю можливість порівняти, як викладання образотворчого мистецтва відбувається у різних країнах.

Лише зараз наша шкільна програма приходить до того, що наших дітей потрібно розвивати, а не вчити зазубрювати. А ніщо так добре не розвиває, як мистецтво.

Колись у нас була тенденція взагалі скасувати мистецтво у школі, замінити його інтегрованими уроками. Проте для того, аби інтегровані уроки, які впроваджувались з вкрапленнями мистецтва, мали сенс, викладачі інших предметів мають розумітися на мистецтві.

Знаєте, коли я чую як на виставці екскурсовод розповідає, наприклад, про «Катерину» Шевченка і каже не про малярство, а про те, що думають герої, я питаю: «А звідки ви знаєте, що вони думають?». Я вважаю, що дивитися живопис треба так само, як слухати музику: смакувати колір, світлотіні тощо… Тобто потрібно навчитися бачити мистецтво, усвідомити, що воно впливає на нас не завдяки сюжету.

Я поставила собі за мету розробити набір лекцій, їх 22. У книзі я розповідаю для чого існує кожне завдання, для чого воно потрібно, як не загнати дитину у рамки, як не обрізати їй крила. Пікассо говорив, що перші сім років він малював як геніальний художник, а потім ціле життя не міг навчитися малювати, як дитина.

Я багато чула нарікань і від батьків, і від дітей, які вже стали дорослими, що їх зіпсували навчанням. Тобто це як лікарська практика: не нашкодь?

Я займалася з дівчинкою, яка мала тяжку родову травму і дуже повільно розвивалась. Після двох місяців занять малюванням вона почала демонструвати великий поступ. Вона почала краще говорити, бути комунікабельною, стала спокійнішою.

Діти всі дуже цікаво малюють, ми цим захоплюємося. Потім ми вирішуємо, що вони можуть бути художниками і починаємо їх вганяти в рамки програми. Колись людина могла обрати собі вчителя. Була школа Брейгеля чи Леонардо да Вінчі. Так, вони часом скочувалися до того, що копіювали майстра. Але вони могли обирати того, хто є їм близьким. А зараз ми маємо однакові рамки для всіх.

Але йдеться не лише про одиниці, які стануть художниками. Головна проблема в тому, що ми не маємо споживача мистецтва. Люди не вміють відрізняти мистецтво від кітчу. Так само як мало тих, хто вміє слухати класичну музику.

Чи має практика поєднуватися з історією та теорією мистецтва?

Так. У своїй особистій практиці я обов'язково спираюся на історію мистецтва. Наприкінці свого посібника я даю список українських художників. До цієї книжки мали бути зроблені ще два додатки: перший мав складатись з ілюстрацій, як різні діти по-різному вирішують одне і теж завдання, щоб показати, що не існує стандартів.

Також мала бути книга з репродукціями робіт художників. Спочатку я думала взяти зразки світового мистецтва. Потім я вирішила запропонувати список українських митців. Той список починається з давніх часів і закінчується сучасними львівськими художниками.

На одному з занять я запитала дітей: яким кольором намалювати небо. Всі відповіли: блакитним. А річку? Теж. А людину? Тілесним. Але ж річка відбиває небо, а воно може бути і червоним, і чорним. А що таке тілесний колір? Це той, яким художник зобразив людське тіло. А воно може бути і зеленим, і яким завгодно. І це я хотіла показати на прикладах.

На жаль, нам не вдалося видати ці додатки, вони зробили б посібник надто дорогим.

«Кожна людина – обдарована», — вважає Катерина Немира та доводить це своїй кнізі

Чи доцільно проводити уроки в музеях, щоб діти опинились віч-на-віч з твором мистецтва?

Це розповсюджена практика. А ще я бачила цікаву річ у Польщі. Там при школі зробили галерею, яка складається з робіт дітей. Відомо, що років в 14-ть дитина не хоче фантазувати, а хоче робити щось реалістичне. Тож школярів старших класів вели до музею, кожен обирав собі роботу і робив з неї копію. Тепер школа має приблизно 300 копій робіт різного часу.

Тобто дитина обирала саме те, що їй припадало до душі. Крім того вона вивчала епоху, інших майстрів тощо.

Ви говорите, що кожна дитина – художник. Що ви вкладаєте у це поняття?

Я взагалі вважаю, що кожна людина – художник. Ви ж знаєте, що робили люди в селах, якої краси буди вишиванки, різьблені речі, кераміку. Це ж робили люди без освіти, вони ж не закінчували інститут декоративно-прикладного мистецтва. Я вважаю, що це є у кожної людини. Потім людина починає думати як правильно робити, як заведено й притлумлює у собі цю іскру.

Колись же вишивала кожна жінка, не боялась. Я говорю учням, з якими я займаюсь: ви можете бути агрономом, лікарем, будувати дороги, але маючи в собі творче мислення, ви матимете креативні ідеї в будь-якій професії.

Я справді вважаю, що кожна людина обдарована. Я про це сперечалась із представниками міністерства освіти, коли складалась нова програма для школи. Мені тоді казали, що тільки деякі люди можуть сприймати мистецтво. Неправда! Як в нас вишивали! Я як співали, без нот, на слух! Всі люди обдаровані. Хоча, звичайно, не всі стають художниками.

Якщо говорити про народне мистецтво, то з чим би Ви пов'язали тотальне падіння смаку?

Ми почали нищити, наприклад, Гуцульщину як яскравий індивідуальний осередок тим, що ми почали туди їздити. Одна справа коли жінка вишивала сорочку собі на весілля, а інша справа – комерція. Я вважаю, що саме комерціалізація вбила це мистецтво.

Захоплення вишивкою без знань, що таке вишивка, без розуміння, як поєднуються кольори, що означають певні елементи орнаменту, перетворюють мистецтво на кітч.

Тож потрібно виховувати смак у школах. Я вважаю, що перші чотири роки дитині треба давати робити все, що вона хоче. В неї чудово все виходить, вона прекрасно справляється з будь-яким завданням. Потім дитина вже може вивчати та розвивати бачення кольору, вміння його застосовувати, композицію тощо. В старших класах, я вважаю, потрібно більше давати теорії та історії мистецтва, писати реферати про окремі твори мистецтва, про творчість митців, ходити в музеї, робити копії тощо. Дискутувати про мистецтво. І це би дало нам можливість підняти загальний культурний рівень.

З одного боку чи готові школи так працювати з дітьми? З другого боку чи готові музеї працювати з дітьми?

Ми з чоловіком останнім часом їздили зі своїми роботами по всій Україні. Це поєднувалося також із зустрічами з вчителями та розмовами про викладання мистецтва. Я помітила, що вчителі в нас діляться на три категорії. Одні, які експериментують, не чекаючи на програми чи вказівки згори. Їм цікаво працювати з дітьми і вони радо цим займаються. Інші воліють сидіти тихенько та займатися репетиторством. Треті ніби і готові щось робити, але вони не є лідерами й чекають, коли їх хтось покличе.

Я вважаю, що є середовище вчителів і воно дуже швидко змінюється. Так само, як воно занепало дуже швидко. Але зараз я бачу, що вчителі намагаються щось робити. Тут би мали їм допомогти й музейники.

Я бачу великий інтерес до книг «Як розмовляти з дітьми про мистецтво». Хоча я не з усім в цих книжках погоджуюсь. Я вважаю, що музейники теж шукають. От подивіться, скільки з’явилось лекцій у музеях тощо.

Все, як завжди, залежить від конкретних людей та від їх бажання. Є наприклад у Львові музеї з чудовими збірками, де можуть не пустити в робочий час, бо щойно напастували підлогу, наприклад. Є такі, що хочуть швидко заробити. А є такі, що шукають цікаві шляхи до глядачів. А заробити можна лише тоді, коли музей піде до людей. Так само і бібліотеки. Вони мають бути місцем, куди можна прийти з батьками, де відбуваються цікаві зустрічі, презентації тощо.

А чи не призведе такий шлях до глядача до «попси»?

Небезпека, звичайно, є. Але як притягнути тих людей, які не привчені, які змалку не мають звички ходити в музей? Небезпека є у всьому. Їжа ж однакова, але хтось обжирається, а хтось споживає її для того, аби отримати енергію. Повторюся, все залежить від людей.