«Хочу провести аукціон моїх робіт і зібрані кошти передати на підтримку полонених» — Сущенко

Через два дні після звільнення Роман Сущенко просто прийшов на планірку в Укрінформ. Він зайшов ненадовго – перед відвідуванням лікарні, де проходить медичне обстеження. Радість, усмішки, теплі обійми.

Ми не бачили Романа без трьох тижнів три роки. Генеральний директор Укрінформу Олександр Харченко дістав пляшку шампанського «Крим», яку було сховано на День журналіста-2017 – спеціально для майбутньої зустрічі з Сущенком. То був його перший День журналіста в ув’язненні, яке тривало 1070 днів… Уявіть собі кількість запитань, яку колегам хотілося задати Роману. Тому перше інтерв’ю вирішили проводити усі разом – кожен по запитанню.

— Романе, можливо, це не те запитання, з якого починають інтерв ` ю, але все ж після стількох років у російських тюрмах, чи можете ви сказати: що таке росіяни сьогодні, яким було їхнє ставлення до вас, що собою являє та система, з якою вам довелося зіткнутися?

— Якщо говорити про тих людей, з ким я спілкувався, бачив у дії їх вчинки, то вони різні, бо представляють різні народи й національності, зі своїм менталітетом, своїми культурними традиціями. Хоча всі себе ідентифікують як громадяни Росії. Якщо ж вести мову про росіян як про національність, то їхній менталітет складався відповідно до місць проживання. На самому початку цього пекла і у «Лефортово» я зіткнувся з одними людьми, а пізніше, в колонії і по дорозі туди — зіткнувся з іншими, з іншою мовою, іншими акцентами.

Різні були люди, і ставлення до них різне. Росіяни, з якими переписувався, і які підтримували мене, – це інше. Їм я вдячний за громадянську позицію і людську підтримку. Але листи теж були різні. І багато чого читалося між рядків. Хтось щиро вболівав, відкривав душі свої, підтримував, знаннями ділився, новинами, а хтось «із системи» мав конкретні завдання. Часом запитання в листах мали відверто знущальний характер.

Загалом великої, масивної відрази чи ненависті до всіх росіян не відчуваю, але згадувати їх неприємно.

До тих, хто в погонах – ставлення однозначно негативне. Разом з тим, незважаючи на брутальні речі, з яким довелося зіткнутися, вони не опустилися нижче настільки, щоб впливати фізично, знущатися. Про фізичні тортури у моїй історії не йдеться. Чув і на етапі, і потім у колонії, від ув`язнених, читав у пресі про жахливі речі, про те, як з ними поводиться адміністрація.

Але в моральному і психологічному плані, безумовно, вплив, якого довелося зазнати, — це тортури. Їх так класифікує карний кодекс РФ.

Між іншим, серед наглядачів були окремі, які ставилися з розумінням до моєї позиції, інколи в очах читалася повага, розуміння, співчуття… Але таких були одиниці.

Багато було таких, хто «нейтрально» себе поводив, як написано у статуті: «добрий день, добрий вечір», по-людському.

У колонії ж було зовсім інше – і хамство, і психологічний тиск десь місяць-півтора, поки консул не приїхав. Різниця між слідчим ізолятором і колонією відчутна. У колонії підтримується кастовість, свої т.з. «понятія» – специфічний кодекс поведінки. Там є звичайні випадкові люди, а є справжні вбивці, наркомани, злодії, розбійники. Більшість із них кажуть: ми не винні, так склалося і т.д. І ставлення у мене до них було таке, знаєте, як у потязі: сьогодні сів у вагоні, познайомився з тими, з ким їдемо в одному напрямку, побалакали, завтра я вийшов і забув. Так я заряджав себе психологічно, бо по-іншому було неможливо вижити.

— Чи вдавалися там до провокацій?

— Так. Були і підступні речі. У колонії трапилося кілька спроб провокацій, намагань підставити. От наприклад. Я перебував там в штрафному ізоляторі, хоча, згідно з їхніми нормативами, мене мали утримувати у безпечному місці на загальних підставах. Тобто, мав бути звичайний режим. Але адміністрація колонії (не знаю, чим керувалися), розмістила мене в ізоляторі, де відбувають покарання, по-перше, за найтяжчі злочини, а по-друге, ті, хто себе позиціонує як злодії і не визнає ні законів, ні правил, ні влади. І умови утримання там дуже суворі, обмеження – жахливі.

Мене розмістили із сусідом, який домовився з одним з «червоних» (ув’язнені, що працюють на адміністрацію колонії), щоб той дістав дріт для саморобного кип’ятильника. Сусід гуляв в іншому дворику і «червоний» попросив мене передати цей дріт. Я погодився, сховав в одежі. А після прогулянки інспектор зустрічає нас із металошукачем. Тобто, це конкретна «підстава» була! Я потім зрозумів, для чого: аби знизити мій статус, бо я не на загальних умовах живу, без обмежень різних, готуюся до майбутньої зустрічі з рідними. Я йшов другим, і обшук почали з того, що йшов попереду мене. Це дало час позбутися дроту. Але по очах тих, хто робив обшук, було видно – налаштовані щось знайти, тричі обшукали…

Для людини з гуманітарної сфери, для журналіста, це був шалений шок. Лантух смердючий на голові, скрутили кайданками так, що не можна було рухатися. Один тримав за кадик, а інші обшукували, комір сорочки обміряли: «Де у вас капсула з отрутою? Зброя у вас є чи немає?»

— А чим би це загрожувало?

— Санкціями, переведення до штрафного ізолятору, іншим покараннями.

— Романе, в и потрапили в ситуацію, яку психологічно важко витримати. Чи вважаєте ви, що у вас просто вкрали три роки життя, чи ці три роки були не даремні, і ви щось відкрили для себе, якісь риси, яких раніше не очікували?

— Відверто кажучи, я від себе не очікував, що так все витримаю. Для людини з гуманітарної сфери, тим більше, для журналіста, це був шалений шок. Коли відбулося захоплення і подальші дії, і лантух смердючий на голові… Коли скрутили кайданками так, що не можна було рухатися, розтягли сухожилля на руці, коли один тримав за кадик, а інші обшукували, комір сорочки обміряли: «Де у вас капсула з отрутою? Зброя у вас є чи немає?». Я був у шоці: яка отрута, яка зброя? Я іще там, у їхньому автобусі, запитував: це для залякування чи приниження? І відповіді не отримав.

Тоді все життя пробігло перед очима. До того ж знав, що триває війна, люди гинуть, знав, як поводяться з усіма, хто потрапляє в полон. Відповідно, налаштовував себе: зараз почнуться «підвали», катування, а потім «зізнання» під запис на камеру, електричні дроти і решта жахів… Почав усвідомлювати, що мене чекає, і страх, звичайно, з`явився, як у кожної нормальної людини. Але цей шок тривав десь години дві-три. Коли приїхали у слідче управління, лантух знімають і головний дістає серветочку – мені на обличчі родимку тим лантухом зірвали – і він тією серветкою кров мені промокнув. Отоді мене попустило, я зрозумів, що фізичних тортур не буде, і вони, напевно, готують мене до якоїсь іншої місії. Трішки опритомнів. Почалися розмови, і я зрозумів чого вони від мене чекають. Спочатку зайшов слідчий, майор із суціль поголеною головою. Виявився більш-менш освіченою людиною, ввічливо провів усі процедурні моменти. А потім, хвилин за 10-ть, заходить підполковник – очі сірі, лисина, світле волосся, обличчя безбарвне, як у книжках пишуть і в кіно знімають, такого не запам`ятаєш. «Добрий вечір, каже, ми тут чекали на вас. Мене звуть Михайло Володимирович Свинолуп, я заступник начальника слідчого відділу. Ми вам пропонуємо співпрацю з нами. Будете співпрацювати чи ні?». Потім прийшла призначена ними адвокатка, сказала: «Вам 20 років світить по вашій статті». Від цих слів у мене такий стрес був. А пізніше слідчий знову запитує: «Так що, ви будете з нами співпрацювати чи ні?». Я кажу: «Я вас почув, прощавайте». Далі поїхали в ізолятор МВС. О третій годині ночі ліг, заплющив очі, а о шостій ранку на усю гучність: «Союз нерушимый…!!!», тут і зрозумів: ось воно дно, приїхали. На ранок приїхали до Лефортовського суду і весь цей кошмар продовжився. Суддя ставить мені запитання. А я не розумію, що відбувається. Вона мені: «Ви згодні чи ні?». Я їй: «Так, ні»… Реакція була неусвідомлена.

Потім у Лефортово привезли, там повністю перевдягли, всі речі забрали, як вони кажуть, на «прожарку», від різних там комах. Перевдягли у робу. І в карантині вже десь на другу ніч з’явилося якесь усвідомлення. А за два дні до мене прийшов адвокат Марк Фейгін і ми уклали угоду. І я зрозумів, що це початок боротьби.

— В се ж таки : ці роки вкрадені з вашого життя чи це був, так би мовити, якийсь досвід?

— Якщо говорити, чи вони вкрадені, то так, звичайно. З іншого боку, це безціннний досвід, якого нікому не побажаєш. Я не певен, що це мені колись якось допоможе. Але це було випробування, і здається, що мені вдалося пройти його так, як я і планував. А планувати починав в цьому ізоляторі. Потім організм на підсвідомому рівні ухопився за всі ці малюнки, книги, читання. Почав трохи фізично собою займатися. Там ізоляція повна була, і я лишався на самоті зі своїми думками: «Мені 47 плюс 20…Ого, це ж скільки Максимові (син Сущенка, якому на момент затримання було 9-ть років – ред .) буде, коли повернуся. Це ж я не буду бачити, як він росте». У цьому контексті, звісно, час втрачено, всі ці три роки.

— Романе, я хочу поставити запитання , на яке у нас не було відповіді всі ці три роки : чому в и поїхали до Москви ? З ким ви зустрічалися, коли відбулося затримання?

— Я поїхав до Москви у сімейних справах. Виникла термінова потреба допомогти родичам. Після вирішення частини проблем зустрівся зі старим знайомим. Він військовий, служив у внутрішніх військах, якого я знаю багато років. Зустрічався за його проханням.

— Ц е той, кого Ма р к (Фейгін – ред .) назвав вашим кумом?
— Так.

— Тобто, ви хрестили його дитину?

— Так. Загалом ця історія нагадує біблейську — про зраду, з Каїном та Авелем. Але я ні про що не здогадувався. Насправді, як потім з’ясувалося, це була витончена, підступна і холоднокровна провокація під керівництвом спецслужб РФ. Під час зустрічі він підсунув мені диск під виглядом родинних фото, які у ході слідства «перетворилися» на якісь секретні дані про навчання внутрішніх військ та збройних сил РФ.

Після захоплення під час слідства на одному із записів знайомий запитує у спецслужбістів: «Ну що, гра вартувала свічок чи ні?». А відповідь лунає: «Все супер!». Тоді я зрозумів, що це було сплановано і планувалося тривалий час. Я не знаю, чому він так вчинив і яка мотивація його була, але підозрюю, що він, можливо, «на гачку сидів».

— Чи можна думати, що причиною для « розробки » могли стати ваші антиросійські публікації ?

— Я не виключаю цього.

— А ще ФСБ повідомляла, що ви начебто збирали інформацію про Збройні Сили Російської Федерації …

— Це версія слідства. Вони навіть у якості доказів демонстрували частину повідомлень для Укрінформу про Францію, які є у відкритому доступі на нашому сайті. Це офіційні заяви Франсуа Олланда, МЗС Франції, французьких експертів тощо.

— Отже, вся ця операція планувалася не за кілька днів вашого перебування у Москві, а задовго до поїздки. Так чи ні? І друге . Очевидно, на це запитання вам доведеться відповідати неодноразово: чи було у вас усвідомлення того, що Росія – країна, з якою ми у війні , і чи було варто попри всі проблеми туди їхати?

— Щодо першої частини запитання, то так, було помітно, що ця операція планувалася і впроваджувалася мінімум рік, а то і більше. З приводу того, чи можна було їздити, чи не можна було їздити… Це було помилковим, легковажним рішенням. Але що тут вдієш, час назад повернути неможливо. Що сталося, те сталося, і, звісна річ, це велике горе для моєї родини і втрачений час. Але ж треба дивитися у майбутнє!

Дуже наполегливо раджу всім, хто має там (у Росії) зв'язки (чи не має), зважувати всі свої «за» і «проти» і дочекатися, коли все-таки зміниться ситуація і здоровий глузд переможе, влада, цей режим зміниться. Але ризикувати так не варто.

— Тоді ще про майбутнє. Очевидно, що ви вийшли після цих років іншою людиною . І з огляду на цей дуже специфічний досвід, чи будете, його якось використовувати ? Можливо, це буде якесь до л учення до правозахисн ої діяльності щодо тих в'язнів, які залишилися? Можливо, публікації на тему полонених? Чи, може, громадськ а діяльність? Чи політична?

— Я розумію ваш апетит з приводу цього. Однак поки що точно не визначився. Головне зараз — врегулювати всі питання з медичним обстеженням, підлікуватися, лампочки вдома поміняти, трошки десь там цвяшки позабивати, побутові якісь речі… А далі вже буде видно. Звісна річ, я планую повернутися в агенцію (Укрінформ – ред .). Є плани поділитися цим досвідом в рукописному та відео форматах. Поділитися навіть певними музейними експонатами, поповнити окремими цікавими родзинками спадщину київських музеїв. Залюбки поділюся цією інформацією.

А ще там майже 100 людей сидить. Потрібно їх звільняти. Тому, будь ласка, я відкритий і готовий ділитися вимушено набутим досвідом. Маю своє бачення, воно вузьке, оскільки я перебував як в’язень. А як діяти на вищих рівнях — це вже не моя компетенція. Але якщо будуть якісь виникати запитання — з радістю поділюся.

Якщо говорити про громадську діяльність, такі наміри є. Є ідея створити фонд підтримки родин політв’язнів. Якісь системи підтримки вже налагоджені. Коли ми їхали з рештою братів по нещастю в автобусі, спілкувалися, всі сиділи по різних колоніях, специфіка різна, але всі казали, що їх підтримували. Хтось продукти харчування передавав, хтось писав, хтось просто приходив і повідомляв, що про вас не забули, про вас говорять, хвилюються за вас і вболівають. Але є й інші люди, до яких не така прискіплива увага, і випадок у кожного свій. Тож, я вважаю, що потрібно загострити цю увагу. Як варіант, я вже казав раніше в інтерв’ю нашому рідному агентству, це, наприклад, провести аукціон моїх робіт і зібрані кошти перерахувати на рахунок такої організації, яка буде опікуватися полоненими й політв`язнями. Маю кілька ідей, і надзвичайно сподіваюся, що за вашої допомоги ми також спробуємо реалізувати цей проект.

З приводу політичного майбутнього… Я про це не думав, тому що це така архіскладна річ і царина…

— Ви , коли говорили про своє затримання , сказали, що ви зрозуміли, що це початок пекла . Як це сьогодні – повернутися з пекла? Як ці кілька днів на волі? І чи бачилися ви вже з мамою?

— Насправді, я ще до кінця не усвідомив, що відбулося. За інерцією прокидаюся о 5-й ранку — як в ізоляторі, як в Утробіно. Організм і біогодинник працюють, як там, шлунковий сік виділяється по конкретних годинах. Відповідно, о 9-й вже злипаються очі, ну і свідомість трошки запізнюється. Я сьогодні телефон дістав, взяв у родичів, і намагався згадати, як набирати смс, тому що три роки не тримав у руках жодного гаджета, крім слухавки з телефону, який діє на тиць-тиць.

Відверто кажучи, намагався посміхатися, обніматися. Але я відчуваю, що це не настільки щиро, що є якась втома, наче перегорів на роботі. І ти дивишся на людей, знайомих, згадуєш прізвища й імена, але відчуваєш якийсь смуток, якусь порожнечу, і вона поки що не заповнена.

Звісна річ, що є плани — з сином, з донькою, з сім’єю поспілкуватися. Я телефонував мамі одразу як прилетів, але реакція була відмінна від усіх, реакція була жахлива! Знаю, що тиждень тому вже були якісь повідомлення (про повернення політв’язнів Кремля в Україну – ред .). Говорили: «Вони вже летять!». І людина похилого віку вже налаштувалася і все це раптово обірвалося… І тут раптом знову повтор. Там стрес такий… Я кажу: «Мамо, я повернувся, ти звикайся з цією думкою потихеньку, я за кілька годин зателефоную…». Добре, що там старший онук поруч був. За кілька годин знову зателефонував мамі, і вона вже трошки заспокоїлася і ми так більш-менш поговорили.

— Романе, без сумнівів, що ви порахували кожен день, проведений за гратами, скажіть будь ласка, який з них був найважчим?

— Так, це 1070 діб. Найважчих було кілька. Звісна річ, це був перший день, коли все так зненацька сталося і цей стрес такий шалений. Коли я зрозумів, що вже все, приїхали. І боявся, бо маю не дуже високий больовий поріг, тому найбільший страх був – що я там не витримаю, коли почнеться фізичний вплив.

Потім, на карантині, вже трошки легше було. Навіть книжку дали. А далі, напередодні вихідних, до мене члени ОНК прийшли — Зоя Свєтова, наступного дня – Олена Майсюк з «Нової газети». Зустрівся і познайомився з Марком Фейгіним і зрозумів, що я не лишився наодинці з дияволом.

Другий складний день був, коли в Лефортово сталося самогубство. За статтею про наркотики один в`язень сидів у ізоляторі якраз навпроти моєї камери. І увечері, коли наглядачі збирали сміття, і у нас було відкрите віконце для харчування, чуємо вереск: людина повісилася. І найбільше мене вразив не сам факт смерті, а те, що його тіло вивозили на тих самих візках, з яких нам роздавали їжу..

…І третій випадок — це етапування (до колонії) в «Столипіні», коли нас набили у вагон як оселедців на цілих 28 годин, та Кіровський централ.

Зрозумійте, я 2 роки фактично перебував у ізоляції, був обмежений у спілкуванні — адвокат, консул і сусід. І тут я потрапляю в вагон «Столипін». Мене вивозять з «Матроської тиші», а з іншого ізолятора – «Медвєдкова» – 13 загартованих чолов`яг, у частини з них – не перша ходка. Я, коли побачив цю масу людей, зрозумів, що компанія не з веселих. Очікуючи якихось рухів, я ці 28 годин, поки ми з Москви їхали, фактично не спав.

А потім, коли нас етапували зі станції. Увесь вагон з в’язнями висадили з речами та скували між собою кайданами, вартові, собаки навколо, і такі команди грубі (з боку наглядачів – ред .). А у всіх речі – по 2-3 валізи. А ще й крига була, все замерзло, можна було впасти. Нас один до одного всіх вишикували і потім — в автозак. А, перед нами висадили етап з іншого столипінського вагону, це були так звані «полосатики», тобто ув’язнені, які мали за плечима багато різних злочинів, у них був особливий режим. Їх першими завели і пресували конкретно, кричали, наче це не люди, а я не знаю хто, таке відношення було. І все це у нас на очах відбувалося, такий собі психологічний тиск. Але найбільше вразило те, як вони виглядали, ці люди. Їх навіть живими істотами назвати не можна – бліді, у всіх очі наповнені таким жахом, що я гостро відчував: в яких умовах вони перебували, не знаючи, що вони скоїли.

Отаких три випадки було. А потім, коли ти уже звикаєш, дивишся і знаєш, чого очікувати від інших в колонії, трошки легше було.

— Як ви думаєте, що вам допомогло витримати ці всі випробування, що дало сили?

— Коли я зрозумів, що деякі найстрашніші очікування не справдилися, я почав ставитися до ситуації з іронією. Таке ставлення до всього, що відбувалося, й урятувало. Ще малювання – як психологічна релаксація і психологічне розвантаження, воно також врятувало.

Більше того, в колонії проводили психологічне тестування. У них там якісь методики, якісь тести Люшера, інші, понад тисячу запитань, щоб виявити агресивність, схильність до самогубства. Писав відповіді, хрестики ставив. Там були такі запитання: «А чи зможете ви зарізати курку?». А потім, через 20 запитань: «Чи зможете ви зарізати ягня?». І коли через 4 місяці я отримав висновок, то подумав: «Що я тут роблю? Я маю бути записаний в загін космонавтів, як мінімум». Тобто психологічних якихось відхилень не знайшли, і я вважаю, що саме ставлення з гумором до якихось складних ситуацій мене врятувало.

— Ви заговорили про малюнки. Весь світ у цей сумний період побачив неймовірні ваші малюнки, відкрив вас як художника. Це було лише як терапія? Чи все ж таки ми ще Романа Сущенка побачимо як художника і ви будете далі творити?

— Можливо, я б і раніше відкрився, але журналістська діяльність така, що часу фактично не було. До того ж, я досить критично ставлюся до своїх робіт, не претендую на якісь висоти у царині живопису. Щодо планів, це залежить від того ж таки часу і натхнення.

Я навіть з листування черпав енергію і натхнення. Бо хтось напише щось цікаве, відповісиш – і це таке піднесення психологічне, що чомусь хочеться малювати! Крім того, я там передплачував деякі російські видання. Навмисно. Одні – пропагандистські були, інші – більш-менш виважені, з фотографіями, малюнками, з рекламою. І, оскільки реальний світ був обмежений чотирма стінами, а з уяви все ти не витягнеш, користувався цим, і все це вилилося на папері у чорнилах та за допомогою природних підручних барвників.

— Як фарби ви застосовували лушпиння цибулі, малювали кетчупом. Що саме вам довелося використати, щоб створити такі картини?

— Були експерименти. Спочатку – це кулькові чорна і синя ручки, олівець. Гумка для стирання була заборонена, тому мені довелося з капців вирізати шматочок гумової підошви і досить успішно стирати зайве. Папір був не цупкий, звичайний, тому чогось надзвичайного там не вдалося відобразити. Робив, що міг. Перші малюнки були двокольорові, а потім я згадав: по-перше, чай п’єш – один колір, по-друге, згадав бабусині крашанки, як їх фарбували лушпинням від цибулі, воно було – тому я вирішив застосувати і його. Були таблетки, які давали жовтий колір – фурацилін, здається. Відповідно, уже виходило кілька кольорів: синій, чорний, жовтий в кількох тонах і білий, за рахунок паперу. Пізніше експериментував із морквою, але там нестійкий колір, він вицвітав швидко. Спробував з буряковим соком, він насичений. Це поки я не дістався колонії, куди консул мені пастель привіз, а потім Марк, адвокат, ще й акварель. А це вже було відкриття! З іншого боку, трошки інший стиль. Тобто, все це було у вигляді експерименту, і якось інтуїтивно я до цього йшов, хоча не знаю рецептів старовинних фарб…

— Результат дуже гарний, ми вам дякуємо, і бажаємо тільки гарного натхнення до картин наступних!..