«Я не майстер трагедії, у мене все або позитивне, або ніяке» — Карпа

З Іреною Карпою я планувала поговорити ще в кінці травня, коли вона щойно презентувала на Книжковому Арсеналі свою нову, вже прозвану «паризькою», книгу «Добрі новини з Аральського моря».

Але тоді через неймовірні пробки на дорогах Ірена не встигала вчасно приїхати на запис інтерв’ю – і нам довелося відкласти його до наступного візиту письменниці в Україну.

І ось вона – у нас в студії, сміється, згадуючи свій «недоїзд»: «То був просто катастрофічний день, я нарахувала дев’ять прямих ефірів! На жаль, ми тоді фізично до вас не встигли, але тим краще, бо зараз можемо поспілкуватися спокійно, без гарячки, і я зранку ще така майже жива».

— Ірено, хоч вже й минув певний час від презентації вашого нового роману, я все-одно почну саме з нього. «Добрі новини з Аральського моря» – це історії чотирьох українок, які, кожна зі своїх причин, переїхали жити до Парижа. Хтось у пошуках нових відчуттів, хтось – щоб втекти від себе, хтось – з оптимістичним сподіванням, хтось – із відчуттям приреченості. Як ви сама для себе визначаєте тематику книги – вона більш жіноча чи соціальна?

— Всяка. І жіноча, і соціальна. Ми вчора зустрічалися з моєю подругою Іриною Славінською (українська літературознавиця та громадська діячка – ред. ) і вона каже: слухай, класний роман, але так смішно, що там є все – й АТО, і місце жінки в суспільстві, й її боротьба за права, а всі бачать лише щось про Париж. Типу, от Карпа написала книжку про Париж.

— Серед тих чотирьох героїнь є хоч одна, «списана» з Ірени Карпи?

— Ні, стовідсотково – жодної немає. По-перше, жодної Ірени, їх звати: Рита, Маша, Хлоя і Богдана. Вони всі різного віку, і на даний момент роки жодної не збігаються з моїми. Але в кожній із них є частинки мене.

Наприклад, я беру якусь свою давно пережиту лавсторі й фрагментарно вставляю. В даному випадку – у Маші був роман з командиром німецького спецназу. Дійсно, у мене був суперколишній бойфренд – командир німецького спецназу, і в книзі я зробила їм із Машею побачення в Страсбурзі. Згодом зустрічаю жінку, з якої я писала Машу (це реальна феменка, яку, звичайно, звати інакше), і розповідаю про пригоди її героїні. Вона на мене дивиться – і запитує про спільного знайомого, який нас познайомив: «Це він тобі все розказав?». Я кажу: «Це, взагалі-то, моя історія». Вона: «Ні, цього не може бути! Навіть місто зустрічі збіглося». Тобто, деколи буває дивна магія.

— Може, варто писати, що будь-які збіги – випадкові?

— Може й треба. Так само смішно вийшло і з персонажем Богдани. Це 19-річна дівчина, «мажорка», донька багатого тата, який піднявся через гоп-стоп із митника до губернатора області. Богдана потрапляє до Відня – й за півроку профукує всі гроші, які їй тато відкладав на п’ять років навчання.

І в час, коли я це пишу, я наймаю няню своїм дітям, і її реально звати Богдана, вона студентка і їй так само років, як і моїй героїні. Але вони абсолютно різні! Вона дитина матері одиначки, дуже селф-мейд, але саме вона розповідала мені, чим живе молодь Парижа в 19 років. Це важливо, тому що я тьотя, якій за 30, і вже не можу прийти сама на їхню тусовку. Але мені треба ці речі розуміти, щоб книга була жива, з м’ясом, з кістками. Потрібна людина, яка живе цим життям. І, уявіть, мама реальної Богдани говорить їй: «Я не буду це читати, я боюся». Я заспокоюю: «Ну, скажи мамі, що там не всі твої історії», там же насправді дуже багато прожитого мною у молодшому віці.

Тому, можна сказати, що в кожній героїні є трошечки мене, дуже багато її самої або інших людей. Бо життя будь-якої людини, якщо покопатися, має стільки цікавих історій, що письменник таке навіть не може придумати!

— Ви, як і ваші героїні, вже кілька років живете у Парижі. І навіть спробували там себе у новій ролі – творча особистість Ірена Карпа перетворилася на серйозного держслужбовця – і з жовтня 2015 року обіймали посаду першого секретаря з питань культури посольства України у Франції. Як удавалося поєднувати ці дві іпостасі? І, оскільки той проєкт вже завершився, чим плануєте займатися далі?

— Я дуже дякую, що ви назвали це проєктом, бо я саме так це й розглядаю. Є багато людей, які кажуть: «О Боже! А що ж буде далі?». Така трагедія зрозуміла, коли людина вийшла з училища чи інституту, пішла на завод чи в контору, пропрацювала все життя щодня з 9 до 18 – а потім все розвалилося чи її звільнили. Тоді у неї може бути травма, глибока яма і депресія, бо вона не знає, що їй робити з цим вільним часом – чи сісти спиватися, чи просто вбитися відразу.

Я, як людина, спочатку дуже важко звикала до офісного графіка, коли ти, по суті, продаєш свій час, життя. Найгірше мені було, що треба кудись ходити, хоча можна цю ж роботу робити з будь-якої точки, де б не знаходився, і це буде навіть ефективніше. Я й на роботі сиділа зранку до вечора, і потім до ночі безкінечно переписувалась у месенджері з робочих питань. Я не з тих людей, які виключили комп’ютер: все, нічого не бачу, я на вихідних.

Коли це закінчилося, то перші тижні я теж сиділа і мені було не зовсім зрозуміло, бо час все одно кудись дівався. Було якесь дивне неприємне відчуття, але це нормальні перехідні речі. За три роки людський мозок «корумпується» графіком, що ось у кінці місяця ти отримаєш зарплатню, а коли ти фрілансер і працюєш на результат, то, якщо у тебе немає зараз нагального проєкту, – можеш піти в музей чи в бібліотеку, чи просто почитати.

Таке життя значно гуманніше до людини, яка повинна мати все-таки щось більше, ніж робота-дім, робота-дім. Я так три роки фактично і жила, якимось дивом ще й написала книжку і пішла вчитися на сценарну майстерність.

Тому, у мене зараз немає аж такої пустоти, що ти пішов звідкись і думаєш – що ж мені робити.

Книгу я видала, хоч і писала її короткими уривками після роботи чи в обідні перерви. Література – це моя віддушина, я маю сісти на терасу, випити каву чи вино, це мій маленький ритуал. І, так, книжка – про Париж, бо вона написана в Парижі, де я спостерігала за людьми, які в цей час ходять, підслуховувала, про що вони говорять, чим переймаються, які новини вони обговорюють.

— Париж був містом вашої мрії?

— Ні, ніколи. Взагалі, я до Франції ставилася доволі скептично.

— Але чому французьку мову почали вивчати?

— А тому, що мені було не шкода кинути цей факультет у випадку, якщо я вирішу зайнятися чимось іншим! Це чесна відповідь, я її навіть викладачам казала. У мене вибору не було, в школі була лише французька і я взагалі збиралася вступати на юридичний факультет. Вже домовилися з батьками, і тут – якось повертаюся з олімпіади з французької і думаю: щось вона мені так легко дається, і взагалі я хочу бути письменником і журналістом, і музикантом, а якщо я вступлю на юридичний – раптом мені, не дай боже, це сподобається і засмокче? То я що, буду все життя в костюмі ходити? Тому ні, піду я краще на ін’яз і якщо що – кину його в будь-який момент. У результаті, завдяки ін’язу і знайомствам, які там зав’язалися, у мене з’явився гурт і моє життя пішло за цією колією.

Там же були дуже класні викладачі літератури, зокрема, Борис Ніколаєв, який підтримав мої перші прозові починання. Тобто, ми потрапляємо в те місце і час, які нам потрібні для здійснення наших мрій. У мене там закрутилася і музика, й література, і взагалі шоу-бізнес.

У результаті ця французька мова вистрілила тим, що я поїхала працювати у посольство до Франції, хоча все життя до французів я ставилася скептично, як до людей, які ставляться зверхньо до інших. Я не люблю людей, які зверхні до інших, мені просто хочеться їх чимось ударити.

— А після трьох років життя в Парижі ставлення до французів не пом’якшилося?

— Звичайно, я тепер знаю більше нюансів, але все одно – парижани доволі хамовиті, холодні, зверхні й не посміхаються. Вони можуть ввічливо відповідати на питання, але рідко йдуть на подальший контакт. Це вам не Іспанія, і навіть не південь Франції, де люди відкритіші й добріші.

З іншого боку, коли ти з України, де теж не особливо всі посміхаються, тобі це не так травматично, як якому-небудь іншому європейцю, який тікає з того Парижа в паніці.

Я переглянула, наприклад, свої погляди на французьку кухню, раніше я вважала її несмачною і дуже важкою. Це просто у мене грошей не було! ( Сміється ). Коли у тебе з’являються гроші, ти можеш собі дозволити більш вишукану їжу й переосмислити її. Особливо я люблю гілтіплежер – це ресторани в селах, куди дауншифтнулися шеф-кухарі з Парижа, яких також він задовбав оцим постійним гонором і пафосом. І за салат з томатами вони вже не 60 євро беруть, а якихось 12. Це неймовірні хіти, правда там теж важко замовити столик, бо всі ж знають, що там працює супершеф. І чувак абсолютно щасливий, бо він – зірка на цілий регіон, і всі в це село приїжджають просто заради того, щоб поїсти сезонних продуктів.

Тобто, Франція дуже класна отакими маленькими ничками, якимись ятками на базарі, якимись продавцями якихось маленьких штучок, тобто, отакими локальними моментами.

— Зараз ви плануєте в Україні більше бути? Які найближчі плани?

— Я хотіла б бути набагато більше в Україні, але мої діти навчаються у Парижі в школі, і я не зовсім вірю в те, що тато буде слідкувати за їхніми домашніми завданнями й систематичним відвідуванням гуртків.

— Цікаво, до яких гуртків ходять дівчатка?

— Не питайте, чом заплакані очі. Я їх із переляку записала скрізь, а тепер розумію, що кожен день треба їх кудись вести.

Музична школа у Франції називається консерваторією і, щоб туди потрапити, треба виграти в лотерею. Реально розіграш. Тобто, не беруть дітей з якимись здібностями, а щоб було все по-рівному. Моя старша одразу потрапила, а середня спочатку потрапила в список очікування, пізніше її зарахували до консерваторії, але не в нашому районі. І зараз у них заняття в різних кінцях міста на один час. Як мені їх возити, ще не знаю, тому що няня іде восвоясі, оскільки я вже не держслужбовець, а фрілансер, і, відповідно, мої ресурси на няню трошечки стискаються.

Крім музики є ще художня гімнастика і комікси. У Франції дуже сильна школа коміксів. Старша ще грає на барабанах і ксилофоні, ну як грає – це дуже умовно ( сміється ).

Одразу можу сказати, і, можливо, це потішить наших читачів, які мають дітей: рівень тут (в Україні – ред. ) і рівень там (у Франції – ред. ) – різні рівні. Тут все значно крутіше! Я сама ходила в художку і розумію, як учили нас, і як вчать там. Мабуть, у Франції існують якісь дуже профільні заклади, але їх мало і, напевно, щоб нормально навчитися танцювати, треба йти на гурток при Паризькій опері.

У нас можна будь-яку маленьку дитину, якщо у неї немає проблем фізичного розвитку, віддати, наприклад, до школи танцю «Кияночка», вона почне танцювати, а далі буде видно – що з неї вийде. Тому це величезний плюс Україні, що мистецькі й спортивні дисципліни тут на значно вищому рівні.

— Я знаю, що ви докладаєте свою руку до створення освітнього мультсеріалу «Книга-мандрівка», і до деяких серій не лише написали сценарії, але й озвучили їх. Які історичні постаті заговорять вашим голосом?

— Я написала серію про Лесю Українку. Озвучувала і прописувала вчора голос Мавки. Думаю, нас проклянуть ( сміється ), бо ми там такі: Леся виступала за рівні права мавок, нявок та русалок. Але ж Леся Українка справді була однією з перших феміністок, говорила про жіночу особистість, про філософські проблеми, а не просто, що «женщина – друг человека».

Мені дуже важко давалася ця Леся, бо ми ж звикли, що вона сильна, і щоб не плакати – сміялась, хоча і страждала. І ти себе відчував таким маленьким г**ном, бо їй було дуже боляче, а вона не плакала, а ти тут четвірку отримав – і плачеш!

Також я написала серії про Соню Делоне (українська художниця та дизайнер єврейського походження, представниця напрямку Ар-Деко – футуризм, орфізм, симультанізм, яка стала дуже відомою в Парижі – ред. ) і про Марію Примаченко. Зараз трохи проблема є зі спадкоємцями Примаченко, їх видно стільки разів дурили і крали в них зображення…

— А ви зверталися до її правнучки Анастасії?

— Вона зараз не хоче нам давати права, і це трохи печально, тому що одне діло, коли люди безсовісно крадуть і продають якісь там штуки, а тут освітній, не комерційний проект. Ми розповідаємо про Марію Примаченко і дітям, і дорослим. Там така фішка, що про неї розповідають герої її картин, оті її звірики, розказують про всесвіт, який вона створила. Час від часу якісь гуси щось кажуть. Таким чином ми використовуємо зображення. Тобто, має бути смішна штука в доступній формі.

Коротше, не знаю – чи вийде ця серія. Мені дуже буде шкода…. Там дуже класний зворушливий сценарій, а в кінці, коли вона помирає, в кадрі – оцей її звір, просто обнімає – і вона засинає.

З одного боку, я розумію спадкоємців, але серед них є багато дивних, наприклад, дочка Амосова, каже: «Я не вижу папу героем мультика». Бо це для них – ніби щось таке знецінене, але ж ми робимо так, щоб діти знали – хто то є!

— Хто ще з відомих особистостей має бути в цій освітній мультиплікаційній серії?

— Це реально класний проєкт! Його підтримує Український культурний фонд, а робить освітня платформа Креативна агенція Green Penguin разом з видавництвом «Книголав». Вони запрошують різних цікавих авторів, вже вийшла серія про Данила Галицького, якого озвучив Майкл Щур, наприклад. Є серії й про Мечникова, і про харків’янина Юрія Кнорозова – українця, який розшифрував письмена давньої цивілізації майя, також серії про Розстріляне відродження.

Я написала про Лесю Українку, про яку пояснювати не треба, але, знову ж таки, дітям часто подають ці образи через жертовність, а ми змінили підхід, зробили їх цікавими, живими, крутими, щоб дітям хотілося бачити і читати те, що написали ці люди, а не просто асоціювати їх із втомленою вчителькою української мови!

До речі, саме вчительки української мови і бібліотекарі найбільше дякують, їм страшенно подобається.

От зараз я написала про Марію Примаченко, це мій улюблений епізод, і, будь ласка, – якщо мене зараз читають її спадкоємці, прошу, дайте нам ці права, це не комерційна, це – освітня платформа і дуже хочеться, щоб діти знали своїх героїв.

— У нас в Укрінформі саме в цьому залі, де ми зараз говоримо, проходила виставка невідомих робіт Марії Примаченко.

— Це прекрасно, це цілий всесвіт! Для мене Примаченко – це щось неймовірне: коли я була маленька і ходила до художньої школи, то найкраще мені вдавалася станкова композиція. І моя вчителька Наталя Петрівна казала: «Боже, ти ж наша Примаченко!».

На фоні того, що тебе завжди сварять, а тут хтось похвалив, для мене Примаченко – це просто знак манни небесної!

Коротше, це реально класний проект! Дуже багато ключових моментів і постатей, чому дуже тішаться бібліотекарі й вчительки української мови та історії. Говорять: «О, ми покажемо дітям!». Це ж зовсім інша справа, ніж намагатися щось витиснути з нудних підручників чи знайти в Ютубі.

— Зараз взагалі постала гостра потреба в освітній продукції: і мультиплікаційній, і кіно. І радує, що останнім часом такі фільми з’являються, на початку року вийшов «Таємний щоденник Симона Петлюри», зараз от «Заборонений», ви вже його подивилися?

— Ні, ще не дивилася. Я ж у Франції знаходилася весь цей час. А я принципово не дивлюся піратські варіанти фільмів, то, відповідно, пропустила багато з того, що показували на українських кінопоказах чи днях кіно.

З останнього побачила, слава богу, «Дике поле», мені дуже сподобався, класний фільм вийшов.

«Таємний щоденник Симона Петлюри» не дивилася, але чула критику, що все погано, а про Стуса ще нічого не чула. Але я особисто знаю актора, що виконав головну роль, і дійсно – цікаво, що у нього така є схожість. Він сам не від світу цього трошечки, Діма Ярошенко ( сміється ).

— Здебільшого, критики акцентують на не дуже вдалих сценаріях. Але чомусь братися за такі фільми – не багато охочих. Ви взялися б написати сценарій до фільму про визначну особистість?

— Не беруться, бо – це дуже стрьомно. Байопік – доволі відповідальна штука, тому що завжди знайдеться армія експертів, і це не завжди справжні історики, які вивчали біографію героя, це просто купа якихось людей, які знають, як треба було краще. Тому треба бути до цього готовим.

Зараз я відвідую французьку сценарну школу, де займаються професіонали: письменники, режисери, продюсери, тобто люди, які почали навчання не з нуля, а вже принаймні мають якусь уяву. І вже другий рік працюю над сценарієм про Софію Яблонську – жінку, українку, яка перша, частково без супроводу, частково з супроводом чоловіка об’їхала весь світ із камерою.

Мене це захопило, вона мені відгукнулася, як близький персонаж, бо я поїхала до Індонезії у 22 роки. Коли всі нормальні люди влаштовувалися на офісну роботу, Карпа поїхала до Індонезії писати там книжку! Це було досить авантюрно, тому що тоді українці їздили хіба що до Туреччини чи Єгипту. Але такою була моя основна життєва філософія: щоб бути самостійним – їдь, світ дуже великий, цікавий і надто швидко змінюється.

Я вже говорила, що мене зачепила ідея переосмислення культурної спадщини, але не треба виділяти лише стражденних героїв – кріпаки терпіли, тих на палю посадили, тих закатували… Випинаючи такі негативні моменти, ми виховуємо нові покоління страждальців, або людей, яких нудить від української історії.

Так, вона трагічна, і я в жодному разі не хочу, щоб мої діти не підозрювали про те, що був Голодомор. Це дуже важливо – і коли ти розумієш, що твоя сім’я змогла таке пережити і вижити. Це пояснює, в чому наша сила.

Але поряд із трагічними моментами треба говорити й про визначні постаті новаторів, які піднесли українську культуру на небувалі висоти у світі.

Це й Леся Українка, і та ж Соня Делоне, яка стала засновницею симультанізму – руху паралельних кольорів. Нові покоління французів у французьких школах вчаться малювати за картинами Соні й Робера Делоне. Але у мене є підозра, що він у неї крав, тому що вона посилалась на українські кольори, а він – був француз, який у неї списував.

Це часта історія, до речі, коли мужики запозичували у своїх жінок, той самий Огюст Роден, який крав усе в своєї коханки Кламіли Клодель, і вона бідна збожеволіла…

І от Софія Яблонська стала для мене яскравим прикладом переможця. У неї була неординарна доля.

— То це буде байопік про неї? Чи багато в біографії Яблонської перегукується з вашою біографією ? 

— Я вивчаю книжки Софії Яблонської, вони повністю біографічні, там описано її дитинство, її подорожі. Читати це дуже важко, бо її мова складна для мене, але я себе трохи змушую, мені більше цікавий персонаж, аніж її літературний здобуток.

Наша схожість була, напевно, в новаторстві у дуже юному віці. Ну, і любов до подорожей. Мене це зачепило.

Але я впевнена, що коли автор створює нових персонажів, навіть неіснуючих, то для того, щоб книжка була хороша і зачепила читача, там має бути щось справжнє, щось пережите. Не обов’язково автором, можливо – кимось з його оточення, адже автор може бути не достатнім емпатом, щоб усвідомити все те, через що пройшов персонаж.

Коли ти юний, у свої, умовно, 20 років тобі здається: Боже! Я просто геніальний! Я зараз таке напишу, а перечитувати я це не буду, тому що це так круто, що капець! Або думаєш: боже, зараз перечитаю, а воно виявиться, що не круто. І, не читаючи, віддаєш у друк.

Мені пощастило, що мене дійсно кинулися одразу видавати. Хоча, не знаю, чи пощастило? Напевно, якби я почала писати в 30 років, а не в 20, то книжки були б іншими, але не факт, що тоді ними б так зацікавилися.

Все ж я була юним феноменом ( сміється ). Ще був Дереш, який був молодший. І це також зіграло свою роль. Тому що зазвичай письменники вже ходили в костюмах чи з хіміями на головах.

— Через рік буде вже 20 років, як вийшла ваша перша книга.

— Так, напевно. О, Боже! Це таки дійсно так.

— А скільки всього книжок у вас видано за це час? Є автори, які чітко рахують і анонсують книги майже за порядковими номерами, ви ні?

— Я ні. Раніше я була плодюча, а зараз – виходить, що це моя перша «доросла» книжка після восьмирічної перерви. Поміж цим я писала для дітей і про дітей. Напевно, у мене книжок дев’ять, може десять, може вісім, я не знаю, треба порахувати ( сміється ).

— Ви перечитуєте свої книги згодом, як читач?

— Ні, як читач – ні. Можу колись відкрити, прочитати уривочок, посміхнутися, сказати, що прикольно.

Може на пенсії, коли почнеться альцгеймер, я не буду пам’ятати, що це я написала, – і з великим інтересом перечитаю ці книжки. Але зараз ні.

Я перечитую їх, і не раз – перед тим, як віддати в редакцію. А ще я перечитую їх уголос, катуючи свою найкращу подругу у Вайбері. Ви уявляєте, що таке прочитати 600 сторінок людині вголос? А вона мене слухає. І якщо їй здаються незрозумілими якісь алюзії, чи не смішний жарт – я їх або прибираю, або змінюю.

— Вона ваш перший читач і критик?

— Це навіть не критик, питання саме в читачеві – чи він сприймає так, як я йому хочу донести, чи по-своєму. Головне, щоб хоч якось сприймав ( сміється ).

Потім я відсилаю текст критикам, наприклад, Мехеду, який потім мені каже: «Боже, що це таке? Забери цей шматок, він нівелює всю твою книжку. Так класно було, що це за дешеві приколи?» І я викидаю. Я йому дуже вдячна, тому що дійсно є деталі, наприклад, коли списуєш персонажа з реальної людини, то треба конкретно змінювати ім’я і прізвище. Щоб було зрозуміло – це алюзія. Але змінювати не одну букву, бо це дуже тупо виходить: із серії – хтось у тебе там був Гуцул, а ти зробив Бузул.

— Цікаво, коли люди себе впізнають, як вони реагують? Це ж не завжди позитивні персонажі.

— Кидаються себе впізнавати якраз не позитивні герої! Але я давно прихильник справедливої помсти: по-перше, нічого видрочувати письменника, по-друге, немає поганих людей, є просто яскраві персонажі, й по-третє – якщо людина щось робила і не дуже це приховувала, а до того ж, були свідки, як мінімум – автор, то, відповідно, вона має розуміти, що може настати відповідальність у вигляді появи її десь на сторінках.

Коли я була молодшою, я була взагалі дуже жорстока і не змінювала жодних імен. Наприклад, коли писала про свою школу в Яремчі. Книжка була дуже смішна й правдива, у бідних вчителів після цього аж припадки ставались.

Але, якщо дві вчительки закривають 15-річну дівчинку-підлітка в класній кімнаті й реально чинять пресинг, кажуть: «Тебе ніхто тут не любить», або «От зараз ти тут така розумна, а поїдеш до Києва, а там всі розумніші за тебе – і у тебе в житті нічого не вийде». То ясно, що ця 15-річна дитина виростає, стає письменником і пише про них! Тьотю, ну як так можна? Ви ж брехали всім в очі, що такого не робили, а карма наздогнала, нехай і пером сатирика. Це ще лайтовий варіант того, як може наздогнати карма.

— А в школі Ірена Карпа була відмінницею, бо, як уже нам відомо, над четвірками плакала?

— Я була відмінницею, хоча мені «зрізали» золоту медаль, бо я тікала з контрольних по геометрії. Дали срібну. Я була страшенна хуліганка, але при цьому була головою ради школи, старостою класу, а ще, прости Господи, капітаном команди КВК – знала б куди це приводить у нашій країні, то не кидала б це заняття в університеті! ( Сміється ).

У нас був учитель географії, який міг запхати свою зашкарублу руку дівчинці за пазуху чи за спину. Ну, це треш був! Одного разу він спробував зробити так мені, то я його так вкусила, що він аж посинів і позеленів. Я була сильною дитиною і не давала над собою знущатися, мене це завжди обурювало, й обурювало, коли з інших знущалися.

У моїх ранніх книжках «Добло і зло» чи «З роси, з води і з калабані» – багато історій пострадянської школи, смішних і не дуже, де люди нашого віку багато чого для себе зрозуміють і знайдуть.

Вони дуже автобіографічні, але написати про таке можна вже, коли ти відходиш на дистанцію і можеш з цих історій посміятися, навіть, коли насправді тобі в момент переживання цих історій було дуже боляче.

Коли твої батьки кажуть: «Ага, вчителі сказали так-то, значить – ти брешеш, а вони кажуть правду», – це неймовірна самотність дитини, якій не вірять її найближчі люди.

— Чий характер простіше виписувати – молодих, бо це ж досвід, який ти вже прожила, чи старших жінок – досвід жінок, яких можеш лише уявити?

— Оце найважче. Молодих – як два пальця, сказали б молоді в мій час! Плюс письменника в тому, що старіючи ти дійсно маєш більше досвіду, ти вже це прожив, можеш описати.

От зараз, наприклад, – сценарій про Софію Яблонську, над яким працюю. На момент, коли вона вже в цій історії, їй сорок сім років. Там є ще одна основна героїня, молодша – їй 19, і от її мені легше описати, аніж Яблонську.

Бо мені ще не було 47, я ще не знаю – як це, коли в тебе вже дуже дорослі діти, коли помер твій чоловік, тому дуже обережно ставлюся до цього персонажу, я її виписую тільки дотично.

Вона там швидше символ. От ми говорили про байопіки, то таким чином я себе убезпечую, не лізу занадто в її біографію, бо ще живі люди, які її знали, – і вони мене розіпнуть. Залишаю її на рівні важливих фактів для тих, хто хоче познайомитися з персоналією Яблонської. Моя історія більше стосується вигаданого персонажу – Марти, дівчинки, яка хоче стати письменницею і приїздить на острів Нуармутьє (Франція), начебто писати біографію Яблонської, але страшенно хоче її наслідувати, щоб стати теж такою ж визнаною і великою.

— На яку перспективу розрахований цей сценарій? Коли можна буде подивитися фільм у готовому вигляді?

— Я не знаю. Ми його подавали як сценарну заявку на конкурс УКФ – і не добрали одного балу. Мене це якось обламало, я подумала, що не буду взагалі цей фільм знімати, але сценарій допишу, тому що це для мене – швидше навчальний проект. Я пишу його французькою, що неймовірно важко, тому що окрім мене на курсі – одні французи, і є різниця, коли ти твориш рідною мовою, а коли – двоюрідною.

Але й це не страшно, тому що на фоні того, як я страждаю над франкомовним сценарієм, я дуже швидко написала сценарій комедії з українськими продюсерами. Оце вже – розгорнися душа, так було приємно і класно.

— Тож, крім кінострічки про Софію Яблонську, нам ще й комедію від вас чекати? Назву в таємниці поки що тримаєте?

— Я просто зараз – виходжу від вас і йду зустрічатися з режисером. Назва поки що робоча, вона не розголошується. Хотілося б встигнути з прем’єрою до Різдва, щоб люди в святкові дні подивилися щось цікаве.

Ця комедія – без претензій, на дуже широкого глядача, дуже смішна й така чорно-сімейна, мої діти зазвичай люблять таке дивитися.

Жодним чином я не збираюся лізти на територію мистецтва, арт-хаузу чи фестивалів, моє кіно – щоб люди дивилися, відпочивали, і при цьому отримували ще й певні ціннісні компенсації. Тому що фільм – про переосмислення сім’ї, про те, що можна заводити родину в будь-якому віці й бути щасливими, навіть якщо щось не склалося з першого чи другого разу.

Ви ж знаєте, я не майстер трагедії – у мене все або позитивне, або ніяке.

Я люблю хепі-енди, в душі я голівудщик – обожнюю, щоб все закінчувалося добре, щоб людям було класно, смішно і смачно.