Ми навіть гімн співаємо лагідно: «наші вороженьки», а до нас — така тваринна ненависть

Актор Богдан Бенюк на театральній сцені вже сорок років – здавалося б, народний артист України, визнаний, впізнаваний і затребуваний, але в інтерв'ю Укрінформу зізнався, що досі постійно самовдосконалюється, і кожна нова роль – це ще одна сходинка до переходу на інший рівень розуміння акторського ремесла.

— Богдане Михайловичу, багато хто з моїх знайомих після перегляду вистави «Всі мої сини», де ви граєте, відчули чітке усвідомлення подібності сюжету до того, що відбувається зараз у країні. Це так і є?

— Так, я вже не один раз у житті зустрічався з драматургією, яка написана зовсім не в нашій країні, і зовсім не про нас, але описані ситуації – абсолютно ідентичні нашим.

Це говорить про те, що все в цьому світі розвивається по колу. І трагічні події, в якій би частинці планети вони не траплялися, повторюються. Людство робить велику помилку, що не вивчає всі оті речі, бо якби ми вчилися на чужих помилках, то, мабуть, самі багато чого не робили б.

А з драматургією Артура Міллера сталася така ситуація: підійшов до мене один режисер і дав цю п'єсу. Я відклав її на тумбочку біля ліжка, бо п'єс дають багато, а час на це не завжди є. Думаю, колись почитаю, але, дай, подивлюся титульну сторінку. Першу сторіночку почав читати – й проковтнув її буквально за 3 години. Зранку вже був у художнього керівника театру Франка, поклав п'єсу йому на стіл. Станіслав Мойсейович подивився і сказав, що бере її, ми почали роботу.

У "Всіх моїх синах" відчувається певна подібність речей, що відбуваються зараз у нас. Є розуміння того, що таке війна, і які речі можуть статися на її фоні, коли одні люди страждають, воюючи на передовій, в авангарді порятунку батьківщини, а інші на цьому наживаються. Бо для когось війна – це мама рідна, а хтось від цього бідує. Тому ті проблеми й питання, які підняті у Міллера, абсолютно ідентичні нашим. Що таке бізнес? Що таке мораль? Як вони взаємодіють? Що таке патріотичність? Чому в Україні бізнес – не проукраїнський?  Мабуть, багато тих проблем, які ми маємо, ми маємо саме від того, що багаті люди в нас не відчувають себе українцями, вони не відбивають нашу ідентичність, яка виокремлює нас від інших націй, їм наші проблеми чужі.

Один мудрий чоловік сказав, що любов кожного з нас до батьківщини вимірюється глибиною своєї власної кишені. От, як я витягую з кишені гроші й даю на якісь речі, я розумію, що це робиться в ім'я того чи іншого, воно може навіть не відгукнутися зараз якоюсь подякою, але ця пожертва – це емоції, це вміння відгукнутися на події, які довкола нас.

Життя не просте. От вчора був у Крутах. На станції дивився на людей, які там були, і зрозумів, що за сто років деякі наші території майже не змінилися. Через колію – село сусіднє – і воно, по-моєму, таке, яке було століття тому. Тобто, якісь речі – ніби застигли і більше не розвиваються. А з іншого боку, життя нас крутить колосально. Власне, подібність того, що відбувалося 20, 50 чи 70 років тому, як у Міллера в п'єсі «Всі мої сини», чи те, що трапилося з хлопцями-студентами в Крутах 100 років тому – це якийсь клубок подій, які весь час повторюються. І ще, видно, будуть не один раз повторюватися.

Світ довкола постійно змінюється, і це потрібно відчувати, бо як тільки починаєш вважати його одноманітним – застигаєш внутрішньо і далі немає ніякого руху. А ця п'єса якраз зробила такий поворот. Та й взагалі, вона могла, мабуть, з'явитися в моєму житті тільки тоді, коли на сцені нашого театру прозвучав «Річард ІІІ». Все ж взаємопов'язане.

— Якраз про роль Річарда хотіла запитати, ви ж за неї отримали нагороду на Міжнародному театральному фестивалі у Пекіні.

— Я собі ніколи навіть не міряв і не думав зіграти цього персонажа. Взагалі, я з тих артистів, які ніколи не мріють про ролі. Якось так ставалося, що до мене завжди приходять режисери, приносять на «блюдечку» п'єсу, роль – і закохують мене в ту п'єсу чи героя.

Так само з'явився в моєму житті «Річард», який витягнув мене, власне, на інший рівень розуміння акторського ремесла. Це дуже важливо. Бо, здається, от ми закінчили театральний інститут, от ми вже володіємо якоюсь професією, а ні, потім ти починаєш займатися цією професією – і розумієш, що там є певні поверхи, є простір для самовдосконалення.

— У цій п'єсі відчувається нова драматургія, костюми інакші, таке дещо некласичне режисерське бачення. Ви до цього як ставитеся, чи це саме той рух, про який ви говорите?

— От уявіть собі, що наш український театр імені Івана Франка ставить п'єсу американського, англійського чи італійського автора. Чи ми зможемо передати атмосферу лише костюмами, декораціями? Та ніколи в житті. І, тому-то, адаптація – це штучка, яка обов'язково потрібна. Але адаптувати ту чи іншу роботу можна тільки тоді, коли ти сам маєш певний рівень освіченості. Бо інакше – це якесь знущання над твором.

Я, от, їхав у листопаді зі своїми студентами до пекінської театральної академії, там приїздили з різних країн акторські школи, одне завдання було для всіх – Шекспір «Король Лір». Годинну п'єсу мали показати студенти з різних країн. Уявляєте, що з Шекспіром було, коли ці студенти із педагогами різних шкіл показували «Короля Ліра» в стислому терміном часі. Мабуть, Шекспір перевертався 25 разів у труні. Це експерименти, але їх можуть собі дозволити лише ті, хто доторкуються до цієї глиби. Поставити Шекспіра, не викидаючи нічого, зіграти 5 чи 6 дій з такими емоціями, ого! Це не кожен артист тепер зможе і не кожен режисер. Та й чи зможе це дивитися наш сучасний глядач, в якого часу не вистачає ні на що? Тепер треба, щоб театр дотягувався, встигав вплинути емоційно на глядача, який приходить у театр, платить свої гроші, не жаліючи свого часу. І, дай Боже, щоб у тому театрі відбувалося дійство, яке приносило б позитив, бо ж різні бувають театри, і різну мету вони переслідують.

Мені навіть здається, що «Річард ІІІ», який у нас прозвучав у театрі, є версією самого режисера-постановника Автанділа Варсімашвілі, яку він вигадав, скомпонував, і яка абсолютно має право на життя в даний час. Там постійна дія, немає затяжок, зрозумілий процес завоювання влади, який зараз спостерігається буквально в кожній країні, там ідуть розбірки між державними кланами. Тобто, те, що в Шекспіра розтягнуто на тривалий час у 5 діях, режисер через згусток емоцій постарався передати за 3 години.

І що парадоксально, і Міллер, і Шекспір – ну точне дзеркало нашого життя. Особливо це відчувається, коли я в образі Річарда читаю монолог, ставши на престол, і кажу зі сльозами на очах, що не хотів влади, а потім – що наша країна потерпає від зради. І ми в першу чергу будемо воювати зі своїми зрадниками, бо вони в центрі нашої країни, і потім будемо розбиратися зі своїми ворогами, які відібрали наші землі й розтоптали їх у кров, і ми будемо їх повертати.

Тобто, абсолютна паралельність того, що в нас відбувається, абсолютно точно. І, мабуть, щасливі ми, артисти, тому що натрапляємо на таку драматургію. Це дуже добре, що вона нас зачіпає, ми чекаємо ці вистави в репертуарі. І коли підходить час до прокату тієї чи іншої вистави, яка тобі дуже подобається, то ти сам внутрішньо готуєшся до цієї роботи. І цей день для тебе є визначальний. Я колись здивувався, коли мені говорили наші корифеї, що вони приходять за 4 години до вистави готуватися. Я скептично на них дивився, бо думаю – звичайно, живете через площу, біля театру, що вам прийти раніше. А коли живеш десь у кінці Києва, то за 4 години не виходить приходити. Але тепер, коли я вже 40 років попрацював у театрі, я розумію, що процес підготовки до вистави іде не годину, не чотири, він – постійний. Ти безперервно думаєш про неї, текст повторюється в голові абсолютно підсвідомо.

— Чи має право на життя вислів, що «мистецтво – поза політикою».

— Такого не буває. Це придумали від лукавого.

— Ви щойно говорили про паралельність, про перегукування сюжетів із сьогоденням, тобто робота акторів певним чином впливає на свідомість глядача, пересічного громадянина, правильно впливає…

— Так, мені здається, що правильно. От дивіться, я є патріот України, я є громадянин України, я є актор, котрий займається політикою. Всі бачать, артист Бенюк виходить на сцену, і він є такий, я ж цього не заховаю, я ж на себе грим не накладаю такий, що не впізнають. Значить, я відстоюю ті пріоритети, які захищають мою державу.

— І це напевно, правильно.

— Правильно, для нас правильно. Абсолютно. Тому-то, ми і отримуємо звання, тому-то ми і ордени отримуємо від свого президента, а не від чужого.

— А є ж і такі, які під гаслом «мистецтво – поза політикою», «ми – птахи миру» їдуть гастролювати до Росії.

— Вони називають себе «люди світу», тобто – десь вони народилися без мами, без тата, без коріння – і такі талановиті та гарні, що належать всьому Всесвіту. Неправда, такого не буває, це самообман, бо рано чи пізно цей Всесвіт звужується до рамок – звідки ти, хто ти є і чий ти є.

— Я вашого Швейка дивилася в Севастополі у 2005 році. Франківці регулярно приїздили туди з гастролями. Якщо ви згадаєте, були аншлаги, люди дуже чекали, ходили на українські вистави, здавалося – звикли і полюбили.

— Так, ми тоді приїжджали раз на 2 роки, я ж пам'ятаю, як ми їздили. Але дуже важливо, що отакої масовості й навали для того, щоб об'ємно показати українську культуру, не було. А чому не було? Та тому що й тут, на материковій Україні, так само не було. Тут же також не звертали на це увагу.

В нас же «хвора» нація, вона пережила купу голодоморів і війн, і зараз ми маємо пройти момент психологічної реабілітації.

А ще, я більше і більше переконуюся, що оці всі біди ми маємо від свого "брата", який нам ніякий не "старший брат", а "старший ворог", бо таке відчуття, що просто зацікавлений цілеспрямовано знищити Україну. Це відчувається по ненависті, яка є. Ми навіть не вміємо так ненавидіти, ми навіть гімн співаємо «наші вороженьки», лагідно до них звертаємось, а там – просто якась тваринна ненависть. І вони цією ненавистю, бачите, півсвіту, фактично, захопили – і не знають, що з ним робити.

А в нас, вочевидь, якесь порушення коду було. Ми розуміємо, що котимося кудись, в якусь річечку небуття, і весь час хочемо її стримати, а щоб стримати – треба сила духу, а сила духа народиться, мабуть, від оцього нашого мозкового центру, від сукупності всіх проблем, які в нас є, і уміння їх відчути в кожному з нас, у кожному.

Бо є ще й такі, хто, живучи на нашій території, не люблять ні землю, ні мову, ще й людей ненавидять. Але, ти ж не візьмеш їх і не скажеш – їдьте геть. Потрібен якийсь процес навчання. А от скільки він буде тривати – невідомо. Ми не маємо часу довго такими речами займатися. Треба зорганізуватися швидко – так як це зробили міцні в своєму єдиному пориві поляки, чи ті самі ж росіяни, в них можна брати приклад в умінні мобілізовуватися.

І не боятися дуже різких кроків, не боятися заявляти про свої проблеми. От, як зараз говорять, наприклад, про те, що українська мова пріоритетна і вона має звучати всюди. А хто ж це має робити? На рівні сім'ї, може, воно й буде робитись, але дуже важливо допомогти у цьому ще багатьом людям. От, наприклад, державні службовці: чітко записано в нашій Конституції, що вони повинні відстоювати мовні пріоритети, але ж цього нічого не робиться. Тому ми розуміємо, що – хочемо того, чи не хочемо – а інспектори або мовна поліція потрібна. І ми до цього дійдемо. Це проходили і вдало пройшли прибалтійці – штраф один, другий, третій раз – і все, ти станеш на своє місце дуже швидко. Але це ж не популярні рішення?

— Напевно.

— Не популярні. І вони будуть прийматися дуже важко. Потрібен мовний режим. Цей клубок проблем, який котиться, повинен бути підтриманим світочами, які є у нас в Україні, людьми, які на першому плані стоять і підстьобують нашу націю, бо вона спить, вона ще спить.

А чого цього боятися? Поляки не бояться. Всі не бояться, всі своє відстоюють, а наші – ну, не дай Боже, когось образити, та не дай Боже, аби так на мене подивилися. Я не такий за характером, недарма мені казали: "Богдан Михайлович, зачем вы в эту «Свободу» пошли, вы не боитесь, что от вас отвернутся ваши зрители?". Я кажу: не боюся, чого це я маю боятися – вони, навпаки, будуть мене поважати, скажуть – от дивіться, є артист, який це робить. Чому це я маю боятися? Я є такий, який є – і тому мене мають приймати таким, який я є.

— Це багатьма цінується.

— Я ж розумію, що мене не можуть любити всі. Але дуже важливо, що є ті, які поважають мене за принциповість. Мої онуки ходять до української школи, але хіба вона українська? Це ж просто брехня, вона не українська, тому що вчителі з дітьми спілкуються російською. Якби кожен вчитель відповідав за свою роботу, говорив українською мовою, учнів виправляв, учні – так само би перейшли, ніяких проблем немає. Але це ж треба, знову ж таки, щоб хтось проявив силу. Хто має проявити? Ну, де ж той поводир, який це все зробить?

Він, напевно знайдеться, але все залежить від народу. Народ собі має вибрати, бо іншого способу немає. Ми ж тільки граємося в демократію, бо ми не демократичні внутрішньо, ми не відчуваємо правил.

— Так, коли є правила і їх треба дотримуватись.

— А в нашій країні? В нас немає оцього внутрішнього відчуття, ми говоримо про те, що ми існуємо, маємо правила, Конституцію, так? А хтось пробував за цією Конституцією прожити хоч рік? Всі її правлять. Так може спробуємо спочатку пожити за нею, виконати її пункти – тоді буде якийсь результат, а то ми все переробляємо. «Переробщики» якісь.

— Давайте поговоримо про ще одну вашу надважливу роль – роль батька. Ваші діти мають не акторську освіту, але з таким татом, напевно, ця професія їм все одно є рідною?

— Старша дочка закінчила філософський факультет університету Шевченка – вона кандидат філософських наук, філософію викладає. Менша, Мар'яна, закінчила Києво-Могилянку, займається сценаріями, працює редактором. А Богдан, якому зараз 20 років, навчається в театральному університеті на факультеті «Організація театральної справи». Він там зараз вчиться, знімається в кіно і працює. Як буде складатися далі, побачимо. В нього ще є час для вибору. Я щасливий чоловік, бо в 17 років зробив свій однозначний вибір і потрапив туди, куди треба, але не кожному так вдається, і тому – якщо в нього є ще момент вибору, то хай вибирає.

— А ви на вибір дітей намагалися вплинути?

— Я ніколи не впливав на вибір дітей, але дуже хотів, щоб моя старша і молодша доньки навчалися в Інституті міжнародних відносин, тоді ж модно було. Мені так хотілося, а вони – ніяк. Я і заспокоївся, от і добре.

— А ви суворий тато, чи більше поблажливий? Який ви з дітьми?

— Так якщо мене дуже мало дома є, якщо моя присутність дома мінімальна…

— Тобто, тато-свято?

— То тато-свято тоді. А свято де? А свято на роботі.

— Ви якось казали, що не любите відпусток. Але ж доводиться в них бувати. То як ви відпочиваєте?

— Я скажу, чому я не люблю відпустку. Відпочивати треба вміти. Моря я не люблю, сонця я не люблю, плавати я не вмію, то нащо воно мені здалося… А коли настає день, в якому ти нічого не робиш, це, ніби-то – зразу пустка якась. Ти розумієш, що завтра буде такий самий день. Мене внутрішньо починає теліпати, мені весь час хочеться якоїсь роботи знайти. Значить, що мені треба робити? Працювати, бо інакше можна вовком завити. Я ж і в університеті викладаю, і в кіно знімаюся, і у театрі граю, так що у мене, власне, постійний калейдоскоп, я тільки встигаю прийти додому, щоб поспати.

І, тому-то, для мене надзвичайно гарна відпустка і момент найкращого відпочинку – це коли ти з однієї роботи переїжджаєш на іншу.