Ми ще раз зрозуміли, наскільки крихкий і тендітний цей світ і як ми по-хамськи з ним поводимося

Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка повернувся до звичного «живого» репетиційного процесу, нехай актори в масках, але ж – вже не лише перед екранами своїх гаджетів!

Насамперед почалися репетиції прем’єрних вистав, які театр готував до свого сотого ювілейного сезону.

Поки я чекала на перерву в репетиції вистави «Украдене щастя», щоб поговорити з її режисером Дмитром Богомазовим, зустріла народного артиста Олексія Богдановича – в масці й з товстелезною папкою в руках він йшов холом театру. Ну, як тут не поговорити? Виявилося, що у папці – сценарій вистави «Сірано де Бержерак» – ще однієї грандіозної прем’єри, яку франківці готують для нас уже найближчим часом.

— Пане Олексію, рада нашій несподіваній зустрічі, вітаю вас з послабленням карантину і поверненням до живого спілкування з колегами! Як ви провели час в ізоляції? Чемно сиділи вдома чи тихцем працювали?

— Ми не порушуємо закон, ми люди відповідальні й законослухняні, тому на карантині сиділи вдома і займалися, хто чим придумає ( сміється ).

— А як же репетиції онлайн?

— Мені здається, що коефіцієнт корисної дії репетиції онлайн дорівнює нулю. Чим театр підкуповує глядача? Безпосереднім живим спілкуванням. Якщо цього спілкування немає ні під час репетиційного процесу, ні в процесі глядач-сцена, то театр втрачає всякий сенс. Для цього існують інші жанри – є телебачення, є кіно.

Звичайно, таким чином можна було б робити видимість, що ми працюємо, але це ніби топтатися на одному місці, а потім ти приходиш у театр, бачиш живого артиста, живого режисера – і все починається з початку.

Ми знаходили інші заняття. Особисто я передивився надзвичайно багато фільмів, які я в житті не подивився б! Тому, що весь час немає часу: театр, робота, турботи якісь. І ти все відкладаєш на завтра, завтра, завтра. Я відчув себе на пенсії ( сміється ). Знаєте, таким пенсіонером, який прочитав все те, що планував прочитати і подивився все те, що планував подивитися пізніше. Це не лише кіно, це й театральні вистави.

 У мене була маса приємних моментів, але, звичайно, я перейшов і через депресивний стан, як, мабуть, кожна людина. І потім адаптувався до ситуації, з якої ти не можеш вийти, тому що вся земна куля в ній перебуває.

— Багато хто говорить про «перезавантаження» на карантині. У вас воно відбулося?

— Так, перезавантаження, переоцінка цінностей. Ми всі ще раз зрозуміли, наскільки крихкий цей світ, наскільки він тендітний, і як ми похабно, по-хамськи з ним поводимося.

Тому що в багатьох речах, які відбуваються зараз, винна людина, яка бездарно розбазарює земні надра, засмічує цю нещасну планету пластиком, знищує природу, тварин. Скільки тварин взагалі вже щезло?! Це ж все ми з вами робимо, тому що хочемо гарно жити, купатися в цивілізаційних благах, щоб нам було зручно. І природа нам мстить за це.

Це один із перших дзвіночків, вона нам каже: «Егей! Люди добрі, оговтайтеся, ви що робите? Треба цінувати землю, на якій ви живете». На жаль, ми поки що не навчилися, але з часом Земля примусить нас навчитися.

— Ваша професія не може тривалий час існувати в ізоляції, на відміну, наприклад, від моєї – журналісти могли б ще хоч рік протриматися, роблячи матеріали телефоном, віддалено. Ви замислювалися, скільки б змогли прожити в стані карантину, відпочиваючи, як ви говорите?

— Мені доводилося замислюватися, тому що насправді в цій ситуації найбільше постраждали саме творчі професії. І багато країн, які розуміють, в якому стані опинилася культура під час коронавірусу, кинули надзвичайно багато ресурсів і грошей на те, щоб підтримати творчих людей, позбавлених аудиторії. Ангела Меркель, наприклад, надала по 5 тисяч євро підтримки акторам, художникам, митцям, тому що там розуміють цінність культури.

Тобто так, творчі люди – найпостраждаліші в цій ситуації, й їм підтримка просто необхідна.

Мені навіть страшно думати про те, що може бути 2-а чи 3-я хвиля. Думаємо, що Господь Бог нас пожаліє. Він нас трошки провчив і може полякав – і досить. Будемо на це сподіватися.

— Крім того, що ви опинилися без аудиторії, ви позбулися ще й майданчика для виходу емоцій, адже емоції – це одна з основних складових у вашій роботі – це й сміх, і сльози, й піт, і пристрасть, і гучні вигуки.

Зараз, коли ви не викладалися на сцені в звичному для вас емоційному режимі, чи не вплинуло це на ваше нормальне життя? На рідних накопичені емоції не виливали? Може виходили в поле покричати?

— У мене є будиночок і город, там деревця ростуть. У мене є другий поверх, куди я йду і займаюся спортом – і там всю ту енергію, яка в мені накопичується, викидаю в спортивні свої вправи. Мої близькі не страждають.

Але я дуже не заздрю людям, які провели цей «замкнений» період у квартирах. Мабуть це тяжко, навіть уявити собі не можу, як я витримав би жити в цій «консервній банці» з дня в день.

Мені було трошки легше, я жив на землі, у своєму будинку і… дуже багато дізнався про шкідників, які гризуть дерева! Дуже багато дізнався про різні добрива, якими треба підживлювати туї та смереки. Тобто, займався отаким пенсійним часом проводження ( сміється ).

— Але зараз, я так розумію, з обіймів природи вас вирвали репетиції вистави «Сірано де Бержарак», де у вас головна роль?

— Так, ми до карантину вже працювали над цим матеріалом у застольному періоді. Не можу сказати, що зараз буде повноцінна робота, тому що, все таки, карантин ніхто не скасував, ми масочки носимо, і якось дуже насторожено ставимося до спілкування, обіймів, поцілунків.

Тобто, повноцінної роботи поки ще не буде. Але ми працюємо над текстом, мізансценами, музичним оформленням, костюмами і плекаємо надію, що влітку, з 1 липня, коли, можливо, знімуть карантинні застереження, ми зможемо грати. Хоч і не на повну силу, бо зали будуть не повні – в шаховому порядку глядача будемо садити.

Подивимося, а раптом це все закінчиться? Бо планувати зараз важко, ми не можемо навіть планувати дату прем’єри, тому що, по-перше, фінансово це дуже складно.

— У цій виставі плануються дорогі ошатні декорації? Все ж, Франція, 19 сторіччя.

— Так, це величезна історична п’єса на п’ять дій, там маса персонажів, історичні костюми – фалди, волани, пір’я, плащі, шпаги.

Це не буде буквально дотошне відтворення того часу, але все ж – це класична постановка (принаймні, ми хочемо, щоб вона такою була), тому що ці інтерпретації вже набридли.

Вже ж нічого нового не вигадаєш і, чесно кажучи, глядач уже засумував за таким яскравим класичним театром. Та ми й самі заскучали за ним.

Зараз театр стає формальним, умовним, але це може бути раз, два, три, а потім хочеться чогось іншого. Я не заперечую, що такий театр повинен бути, але повинен бути й інший, от цей інший ми зараз намагаємося зробити. Наскільки це вийде, залежить не лише від нас, а ще й від фінансового стану нашого національного театру. Ви ж бачите, ми зараз не заробляємо, але ж гроші на постановку ми маємо заробити самі. Країна дотує тільки зарплатню, а все інше – на костюми, на декорації, на утримання театру, на комунальні служби, які тут працюють – це все ми маємо заробити виставами. І тут є проблема: невідомо, чи зможемо ми заробити на таку величезну прем’єру, але будемо намагатися, будемо ходити просити, де зможемо, шукати якихось добрих людей.

— Мені подобається ваш оптимізм, переконана, що все буде добре і влітку ми побачимо вас в образі Сірано де Бержерака!

— А у нас немає іншого виходу! Який коефіцієнт корисної дії буде, якщо впадати в печаль чи в песимізм? Ніякий. Тому треба думати, що це була чорна смуга, а далі буде – біла.