Михайло Блехман: «Україна для мене понад усе»

Часто-густо замислююсь: як почувається людина, яка виїхала з України багато років тому? І живе навіть не в іншій країні, а в іншій півкулі? А коли ця людина – письменник? Чи отримує він підтримку від колишніх співвітчизників? Чи цікавляться долею митця в Україні?

Питань купа, а чи можу отримати на них відповіді… Перша спроба була вдалою – вдалося сконтактувати з членом НСПУ Оксаною Маковець із США. Зараз на зв'язку письменник Михайло Блехман з іншої країни американського континенту – Канади.

Пане Михайле, скільки років тому Ви покинули рідну землю? Це особисте чи довелось у справах?

Ми – дружина Надія, доньки Оля й Марина та я – приїхали з Харкова до канадського Монреаля влітку 1998 року. Рішення було суто особисте. В той же час, не можу сказати, що я  покинув  Україну, бо вона – у мене всередині. Тобто ми з нею фактично не розлучалися й ніколи не розлучимось.

Кажуть, з роками спогади тьмяніють. Це правда?

Зовсім ні! Всі мої спогади – зі мною, вони – невід'ємна частина моєї прози. Уявити себе без моїх спогадів я не можу, вони такі ж яскраві, як завжди. Але до них додалися нові враження, новий досвід. Канада – феноменальна країна, а Монреаль – чудове місто. Тож цей досвід – дуже важливий, і він також присутній у моїх оповіданнях.

Зараз Ви знаходитесь у вирі життя Канади чи слідкуєте за подіями як сторонній спостерігач? Почуваєте себе задоволеним існуючим станом чи таки іноді тягне на Батьківщину?

Абсолютно не сторонній. Кожного ранку з дружиною Надією обговорюємо українські події, кожного вечора дивимось в Інтернеті українські ток-шоу та фільми, наприклад, "Обручку з рубіном", "Століття Якова". Ми дуже добре поінформовані й дуже переймаємось невдачами українських реформ та недолугістю багатьох можновладців. Але Україна для мене – разом з моєю родиною – понад усе. Я пишаюся нашими Майданами, пишаюся багатонаціональним українським народом, багатою історією моєї Батьківщини. В Україну тягне, але поки що не виходить поїхати. Востаннє були там з дружиною та молодшою донькою Мариною у 2005 році. Мій батько тоді був ще живий. А мама померла ще у 1983 році…

Старша донька Оля в Україні після від'їзду так і не була, хоча вона — людина, налаштована абсолютно проукраїнськи. І онуків ми виховуємо в українському дусі. Старша онука, Маринина донька Мікаела, знає українські кольори – жовто-блакитний, ми з Надією багато розповідаємо їй про Україну. А Аксель, молодший синок Марини, та Ольжина донечка Клара ще замалі, їм по два рочки. От підростуть, ми їм про Україну багато чого розповімо. Хоча вони й наразі себе відчувають трішечки українцями: Аксель, наприклад, має жовто-блакитну зимову шапку, а Клара полюбляє українську кухню. Це я, зрозуміло, жартую, але тільки частково.

Які витоки Вашої творчості? Коли почали писати? І наскільки творчість допомагає підтримувати, так би мовити, віртуальний зв'язок з Україною?

О, література – це, використовуючи вислів мого улюбленого письменника Хуліо Кортасара, моє друге небо. Пишу трьома мовами – українською, російською та англійською. Писати я почав півстоліття тому, у восьмому класі. Це були вірші (більш ніж посередньої якості) та критичні статті – моїм кумиром був і залишається Дмитро Писарєв, тому я писав у його стилі. Також я дуже полюбляв писати пародії. Ще коли мені було 15 років, написав жартівливий переклад "Євгена Онєгіна" українською, писав пародії на Маяковського та Пушкіна. Ну, а тепер пишу прозу – оповідання, повісті та романи – в стилі, який я сам "віднайшов" і назвав "Суб'єктивним реалізмом". З лютого 2006 року почав редагувати російськомовний Інтернет-часопис "Порт-Фоліо".

А після того, як Росія напала на Україну, зробили часопис двомовним. Починаючи з березня 2014 р., у нас публікуються як російськомовні, так і україномовні автори.

Декілька моїх оповідань надруковано в Україні. На електронну книгу "Час шукати метафори" написали схвальні рецензії українські письменники Анна Багряна та Василь Слапчук. А нещодавно в українському видавництві "Український пріоритет" вийшла моя книга прози "Час. Кохання. Життя".

Мене дуже тішить те, що я входжу до Міжнародної літературно-мистецької академії України, маю від неї численні нагороди, які мені зазвичай вручають в українському Посольстві в Оттаві. Маю медалі ім. Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Олександра Довженка, Григорія Сковороди, Івана Мазепи. А також численні дипломи, в тому числі "Діамантовий Дюк".

Так, нагороди дуже престижні. І, головне – більшість отримана в Україні. Це свідчить про те, що Ви активно співпрацюєте з українськими митцями. Але, з оглядом на склад журі Міжнародного конкурсу "Невідома українська література" зрозуміла, що Ви і з українськими діаспорами різних країн підтримуєте зв'язки…

Авжеж! До "Порт-Фоліо" пишуть люди з усього світу, в тому числі з мого рідного Донбасу. Правда, трапляються курйози. Нещодавно отримав оповідання від автора, який про себе написав, що він "з Алчевська, ЛНР". Уявляєте собі? Він вважає, що є така країна. Бідоряжечга просто гадки не мав, на кого натрапив. Я відповів йому у своєму дусі, щоб він більше мене не турбував.

Дуже тісні зв'язки маю з монреальськими українцями. 2015 року ми з друзями провели в місцевому університеті Concordia конференцію про Україну для англомовних канадійців – Here Is Ukraine for You. Представники української громади були дуже активні, особливо історик Роман Сербин, а також Перший секретар Посольства України в Канаді Надія Воздіган.

Нам довелося дуже жорстко подискутувати з місцевим, перепрошую, "проффесором", котрий написав книгу, в якій стверджує, що, мовляв, Донбас – це споконвічна російська територія, війна там наразі – суто "громадянська". Ми його поставили на місце, аплодували нам, не йому. Та ще й як аплодували!

Це надихає: почути, що людина, яка багато років живе в іншій країні, залишається палким патріотом. Воно ж і сам конкурс "Невідома українська література" спонукає до вивчення наших українських письменників – і сучасних, в тому числі. Скажіть, як виникла ідея започаткувати конкурс із такою цікавою концепцією?

Я намагаюся всіляко сприяти розповсюдженню в світі інформації про українську літературу. Ця література розвивається грандіозними темпами, вона знаходиться на дуже високому рівні. Але, на жаль, про неї в світі знають небагато, ба більше – мене англомовні канадійці час від часу запитують, чи взагалі існує українська мова чи це різновид російської. А українських письменників майже не знають. Що ж казати про тих письменників, яких самі українці знають погано! Тому я й вирішив провести такий конкурс. Радий, що мене підтримали в Україні – в першу чергу, президент Міжнародної літературно-мистецької академії України Сергій Дзюба (Чернігів) та засновник і керівник міжнародного літературного конкурсу "Спаси и сохрани" Олена Ананьєва (Одеса).

Багато роботи було?

Так, багато, а часу – обмаль, бо потрібно було проводити конкурс паралельно з основною роботою (я – лінгвіст, перекладач) та піклуванням про онуків. Ну, і самому ж писати хочеться – "друге небо" не відпускає. Але, вважаю, все вдалося добре, конкурс вийшов дуже цікавий. Не виключаю, що наступного року повторимо його.

Звичайно, переможці не в змозі приїхати до Канади. Тож яким чином плануєте здійснити церемонію нагородження?

Церемонії як такої не буде. Переможці отримають дипломи поштою від Олени Ананьєвої, а найкращі твори будемо публікувати в "Порт-Фоліо". Власне, вже публікуємо.

Як головуючого, дуже прошу розповісти детальніше про інших членів журі.

З радістю! Сергія Дзюбу та Олену Ананьєву я вже згадав. Додам, що вони – письменники, є постійними авторами "Порт-Фоліо". Їхні твори виходять різними мовами в усьому світі. Наталя Федосєєва – професійний журналіст, випускниця університету Concordia, вона співпрацює з місцевим українським радіо. Тамара Алексєєва – талановитий письменник з Липецька, теж постійний автор "Порт-Фоліо". Ольга Бєжанова – літературознавець, професор університету міста Едвардсвіль, США, автор десятків статей та двох монографій.

Скільки років поспіль видаєте міжнародний альманах "Порт-Фоліо"? Це ж Ваш проект?

У витоків "Порт-Фоліо" стояли інші люди, зокрема, Євген Зуділов, який мешкає в США. Спочатку я був автором – пам'ятаю, як хвилювався, чи опублікує мою п'єсу Фаїна Петрова, тодішній редактор "Порт-Фоліо". А 12 років тому Євген запропонував стати редактором мені, я погодився, і тепер це – насправді мій проект. Мій та мого величезного друга з Голландії на ім'я Ед Коол, він – веб-майстер "Порт-Фоліо".

За ці роки на сторінках альманаху було оприлюднено твори скількох поетів та прозаїків? Ну, хоча б приблизно…

Ой, дуже багато! Сотні, а скільки – навіть не уявляю собі. Але постійних авторів – небагато, десь десяток або трохи більше.

Допомагаєте/підтримуєте початківців? Чи волієте мати справу лише із відомими особистостями?

Не просто підтримую, а роблю це постійно і з радістю. Наприклад, у наступному номері "Порт-Фоліо" вийдуть твори 12-річної (!) авторки з України, напрочуд талановитої дівчинки, яка пише й малює. Взагалі, мати справу з початківцями, бачити, як вони ростуть – це більш ніж приємно!

На одній зі світлин Ви – в неймовірно гарній вишиванці. Ви її привезли з України чи якась майстриня доклала рук до сорочки в Канаді?

Це Ви маєте на увазі фото з тієї самої конференції про Україну? А придбали ми з дружиною цю вишиванку на щорічному монреальському фестивалі української культури. Тепер у мене – дві вишиванки: чорно-червона – з України  та біло-блакитна – з Канади. Обидві – від українських майстринь, ось тільки їхніх імен, на жаль, не знаю.

Плануєте відвідати Україну в найближчому майбутньому?

Якщо дасть Бог – відвідаю… Але тільки Йому про це відомо.