У кінематографі – якість залежить від кількості

Нарешті ми дочекалися часу, коли українських фільмів з‘явилося стільки, що вони, буквально, змагаються за дату виходу своєї прем’єри, наприклад, під час новорічно-різдвяних свят вітчизняних комедій вродило так рясно, що ледь вистачило днів у календарі, щоб уникнути накладок. Про те, чи перейде ця кількість у якість, наскільки важлива чистота мови у персонажів та для кого насправді пишуть наші кінокритики, ми поговорили з режисером найсвіжішої української кінострічки «11 дітей з Моршина».

— Пане Аркадію, у січні в українському прокаті стартував ваш новий фільм «11 дітей з Моршина». Вже можна говорити про перші результати, як глядацької прихильності, так і касових зборів. Ви задоволені?

— Я задоволений тим, що ми стартували, задоволений процесом роботи над фільмом та нашою чудовою командою. Щодо касових результатів першого вікенду, то, звичайно, бажано було б, щоб вони були більшими – ми зібрали 2 мільйони 800 тисяч, а хотілося, щоб цифра була хоча б удвічі більшою.

Але, в новорічно-різдвяний період завжди спостерігається величезна конкуренція – одразу вийшло кілька сімейних картин та фільмів для дитячої аудиторії. Тож, за таких обставин, можливо, зібрана нами сума – і то добре.

— Так, а фільм «11 дітей з Моршина» – дитячий чи сімейний?

— Це сімейне кіно, незважаючи на «дитячу» назву. У фільмі є дитяча лінія, але більш суттєва – доросла, яка переважає і за часом присутності на екрані, й за драматургією. Хоча, діти в нашому кіно – дієвий елемент, вони рухають історію.

— Дітей в кінокартині насправді 11? А то кінокритики заплуталися, говорять не змогли перерахувати.

— Звичайно, дітей-акторів у фільмі більше: якщо не помиляюся, то 15 чи 16, але основних, котрі здійснюють саму аферу – 11.

— А ще кінокритики зауважують, що в цьому фільмі «намішано» кілька жанрів. Ви свідомо пішли шляхом міксування «дитячого кіно» і «бойовика»? З якою метою – охопити більшу аудиторію?

— Такий багатожанровий рух ще на рівні сценарію скерував продюсер Сергій Лавренюк, який був і автором назви, і автором ідеї фільму в цілому .

Мені, чесно кажучи, хотілося більш відвертої комедії, і я, як співсценарист фільму, пропонував варіанти деяких сцен, епізодів, фрагментів, котрі інколи лякали моїх колег, бо були відверто комедійні, навіть фарсові.

Я люблю фарсовий гумор, фарсову комедію, де жарти вже на межі. Наприклад, моя улюблена комедія «Тупий і ще тупіший», їх другий фільм – взагалі божественний, «Американський пиріг», «Гарячі голови». Тобто, абсолютно відверті брутальні комедії, де є «чорний» гумор.

— А от уявіть, що такий фільм, як «Тупий і ще тупіший» зняли в сучасній Україні. Мені здається, його б закритикували…

— Хто б закритикував?

— Українські кінокритики, суспільство. Чи ви вважаєте, що він би нормально сприймався?

—  Нормально. І навіть чудово. Адже, що означає фільм «Тупий і ще тупіший»? Береться два «тупих» персонажі, два характери, але ж – за ними стоїть не лише тупість, там є і драма, і трагедія, і ліризм.

Тож, якщо взяти два подібних типажі з нашої української реальності, які є невдахами в житті й постійно потрапляють у кумедні ситуації, то глядач буде їм співчувати, співпереживати, і знайде багато чого схожого з собою, тому що ми, по суті, всі – «тупі невдахи». Це я люблячи кажу. Я б, справді, хотів зняти фільм на кшталт  «Тупий і ще тупіший» про українців.

— Не боїтеся, що вас камінням закидають за це?   

— Та нехай кидають. Розумієте, критики мають критикувати – і добре, що вони це роблять. Під їхнім обстрілом ми міцнішаємо, вчимося працювати  якісніше. Якби нас тільки гладили по голівці, то ми б розслабилися і робили абищо.

Коли я буваю на зустрічах із українськими кінокритиками, то завжди говорю: ви можете нас ще більше бити своїми словами, бо нам  потрібно задумуватися над тим, що ми зробили. Так, ми любимо, щоб нас вихваляли, і коли чуємо правду, то перша реакція – біль і образа. Але далі – відбувається самоаналіз, і ми розуміємо в чому вони праві. Це корисно.

— Але дехто з ваших колег ображається на критиків, навіть, блокує їх у Фейсбуці.

— Ну, всі ми ображаємося. Я ж кажу, перша реакція – образитися. Але головне – цю образу відразу не транслювати  кудись. У нас люблять – обурився – і відразу пост у Фейсбуці. Ляпнув, а потім через пару днів: що ж я наробив? А вже все, слово – не горобець.

— Мені здається, що частіше подібні образи виникають, коли фільм тільки-но вийшов у прокат, або ще й не встигнув вийти, а в пресі вже з’являються фахові думки, що він ніби неякісний, чи ще чимось поганий.

— Можливо. Є такий аспект, що кінокритики своєю статтею чи своїм критичним розбором можуть відклякнути якусь частину глядацької аудиторії. Хоча я сумніваюся, що глядачі, котрі ходять на популярні фільми, аж так читають наших критиків і дослуховуються до їхньої думки. Сумніваюсь дуже.

— А що є запорукою глядацького успіху? Промоція фільму чи, можливо, залучення «зіркових» акторів?

— І промоція, і залучення зірок та медійних персон. Але, як на мене, в першу чергу на глядацький інтерес впливає цікава історія і хороший сценарій. Зрозуміло, треба цю історію вміло подавати і рекламувати фільм.

Якщо ж це буде не цікава для глядача історія й не цікаві, не знайомі  персонажі, котрих він не буде впізнавати, співпереживати їм, сміятися з якихось ситуацій, – то люди не підуть. Максимум – у перший вікенд, бо розрекламовано буде.

— В «11 дітях…» у вас грають медійні персони, і не одна. Як ви вважаєте, їхня присутність додала фільму більшої популярності?

— Я не знаю. Але думаю, що так чи інакше – вони залучили певну частину глядачів до кінотеатрів. Скажімо, Ольга Фреймут, яка зіграла у нас саму себе, цікава телевізійним глядачам, котрі пішли «на неї», дізнавшись, що вона гратиме у фільмі.

У нас роль бандита грає Гарік Корогодський, також медійна особа – крім того, що він бізнесмен, він – шоумен, його ще називають фріком, через цікавий екстравагантний образ. Корогодський в Інтернеті дуже популярна персона, і я думаю, що велика частка глядачів фільму прийшли саме «на нього». Напевно, без нього вони б не дивилися якусь провінційну історію про дітей з якогось Моршина.

Хтось «клюнув» на співака Сергія Бабкіна, який грає у нас роль начальника охорони торговельного центру. Хтось – на телеведучого Олександра Скічка.

На допрем’єрних показах, коли ми їздили різними містами, було видно, що глядачі реагували не так на фільм, як на певних виконавців ролей. Перед показом чи після нього вони підходили до виконавців, брали автографи, фотографувалися, власне, – як із тими персонами, якими вони є поза фільмом.

— Цей фільм – продюсерський, і залучення відомих особистостей, на яких «йдуть», власне, є однією з технологій просування кінокартини. Ви ж маєте досвід і в продюсерському, і в авторському кіно. В чому суттєва відмінність?

— Все дуже просто, продюсерське кіно – це імпульс чи ідея, яка йде від продюсера. Але слід розуміти, що продюсер – це зовсім не той, хто бере зі своєї кишені гроші чи десь їх знаходить – і приносить на зйомки, продюсер – створює ідею, задум, він знає, що історія буде цікава глядачам. І продюсер керує цією історією на всіх етапах – і на рівні сценарію, й на рівні виробництва.

Тобто, тут головна персона – продюсер, у його руках – важелі впливу, і останнє слово – за ним. І продюсери, справді, часто використовують такі ходи й запрошують відомих осіб для того, щоб це кіно ліпше продавалося, щоб залучити більшу аудиторію.

Авторське кіно – це кіно, в якому історія та сценарій створені однією людиною, яка сама потім знімає це кіно, як режисер.

По суті, це – автор, сценарист і режисер в одній особі. Там теж є і продюсер, і команда, але вони підпорядковуються автору, його авторському баченню життя чи певного фрагменту життя, персонажів, теми.

— Тож, переходимо до авторського кіно? Нещодавно у відкритому доступі в Інтернеті з’явилася ваша короткометражка «Кров’янка». Взяти й ваш повнометражний фільм «Припутні» – обидві ці стрічки дуже натуралістично, по-справжньому, я б сказала, показують українське село. Чому саме сільська тематика вас цікавить?

— У кожного автора є своя територія. І якщо він її опрацьовує, це означає, що він її знає, вона йому близька, рідна, й ці люди йому близькі й рідні.

Я народився й виріс на Хмельниччині, в маленькому селі Лехнівка Ярмолинецького району, тому мені близька територія сіл, провінційних містечок, райцентрів, максимум – обласних центрів.

І люди цієї глибинки для мені близькі, тому в моїй авторській і людській уяві спливають саме такі персонажі.

— Вони навіть говорять такою живою мовою, коли в «Кров’янці» мама так лагідно називає сина «Андруша». Так цікаво слухати.

— Звісно, Андруша! ( посміхається ). В нашому селі так говорять. У фільмі «Кров’янка» я відштовхнувся від реальної події з власного життя і звичайно – взяв звідти й реальну мову Хмельниччини, того села, де народився і виріс.

У нас багато імен, котрі літературною українською звучать по-одному, а у нас – по-іншому: наприклад, моя мама Євгенія, а всі називають її Югинка, Ірину називають Юриною, – такі от регіональні деформації відбуваються.

— Наскільки я знаю, то виконавець ролі Андруші Іван Бліндар, як і інші актори «Кров’янки», до вашого фільму ще в кіно не знімалися. Це кіно стало для них стартовим майданчиком?

— Так, у «Кров’янці» у мене всі професійні актори, але в кінематографі до цього залучені не були. Крім Захарія Новицького, актора з Коломийського театру, якийсь невеличкий кінодосвід у нього вже був.

— Він батька грав?

— Так, Новицький, зіграв роль батька, і не лише у цьому моєму фільмі, а й у наступному – в «Припутнях». Він для мене, як актор-талісман, я обожнюю його, він ніби презентує старших чоловіків української провінції, може втілити весь спектр персонажів: голову колгоспу, бомжа з райцентру, ковбоя з рушницею…

А всі інші актори, справді, знялися в кіно вперше, і «Кров’янка» стала для них гарним стартом.

Дар’я Полуніна, яка зіграла кохану головного героя (єврейку, через яку в родині сталася сварка на етнічному ґрунті – ред .), після мого фільму почала зніматися у Польщі в короткометражних фільмах, в рекламі, далі й в Україні пішли зйомки, вона знялася в українському фантастичному сімейному фільмі «Фокстер і Макс», котрий має цього року вийти в прокат. Зараз її затвердили на  роль Лесі Українки у фільмі про видатну письменницю, який знімає грузинська кінорежисерка, сценаристка та композитор Нана Джанелідзе.

 Виконавець ролі Андруші – Іван Бліндар та виконавиця ролі його матері – Марія Свіжинська, після «Кров’янки» знялися в цікавих ролях у фільмі Марисі Нікітюк «Коли падають дерева».

— Аркадію, якщо у ваших авторських фільмах персонажі говорять «неправильною» живою мовою, то в «11 дітях з Моршина» – навпаки, вам навіть трошки дорікнули, що вони говорять «занадто правильно».

І така тенденція, за моїми спостереженнями, з’явилася не лише у вашому фільмі, а й в інших українських – коли актори так старанно і правильно промовляють слова, що ти їм просто не віриш.

Ви вважаєте це вадою фільмів, чи на цьому не потрібно загострювати увагу?

— Я розумію про що ви говорите. Коли ми зустрічалися на Тернопільському фестивалі з кінокритиками, з-поміж них – власне, Ярослав Підгора-Гвяздовський дорікав саме з приводу мови, що вона, мовляв, у нас не органічна, а занадто літературна.

А я вважаю, що має бути різна українська мова на кіноекранах, адже навіть літературна мова є різна – у Жадана одна, в Ірванця – інша, як і в Франка, Коцюбинського, Лесі Українки. У них у всіх різні українські мови, в когось вона більш узагальнена, в когось більш регіональна, діалектична, по-різному.

Я прибічник живої мови, але тут був продюсерський проект, і коли ми формували мовну політику фільму, продюсер наполягав, щоб головні герої розмовляли такою українською, котра буде сприйнята і зрозуміла в усіх регіонах України. У нас епізодичні персонажі, персонажі 2-го плану, які – хто суржиком говорить, хто – львівською говіркою.

— … хто, навіть російською. І за це вас теж критикували трошки.

— Так. Російською у нас говорить тільки персонаж Гарі Корогодського. Ми його зробили російськомовним лише через те, що йому органічніше і ліпше самому так говорити, він українською може і зіграв би, але це було б набагато гірше.

Розумієте, ми ж теж дивимося французькі, британські, американські різноманітні фільми й достеменно не можемо зрозуміти – адже у французькій чи англійській мові тих фільмів, напевно, є й узагальнена, кастрована, а є й регіональна, специфічна мова.

Як на мене, головне, щоб цю мову актори органічно подавали, щоб вона була їм рідна в кадрі, й не важливо, яка вона саме, ця мова. Можливо, у нас якась неорганіка й вийшла, хоча я не бачу цієї не органіки, вона в межах якості й не є браком.

Тут ще й така штука: багато критиків, аналізуючи фільм «11 дітей з Моршина», займаються аналізом мене і співставленням мови чи чогось іншого в моїх попередніх фільмах і в цьому.

Я кажу їм: не займайтеся мною, а займайтеся фільмом. Наприклад, Олександр Гусєв зайнявся суто фільмом, я розумію, що в нього є купа претензій і він бачить усі недоліки, але він подивився з такого ракурсу, щоб взяти не лише негатив чи позитив, а взяв потенціал цього фільму для подальшого розвитку української кіноіндустрії.

Він побачив тут багатожанровість, треш, кітч, котрий у нас рідко присутній, або взагалі не присутній у кіно, а це цікаві напрямки для кінематографа.

— До теми розвитку вітчизняної кіноіндустрії. Дивіться, цікаво виходить,  ви самі сказали, що ще 20 років тому кіно в Україні не було, а тут виявляється – зараз нема куди прем'єру в кінотеатрі поставити, бо купа нових українських фільмів майже одночасно виходять. У даному випадку, кількість має перейти в якість, чи якість не залежить від кількості?

— Я впевнений, що в кінематографі – якість залежить від кількості. Тому що, коли почнуть знімати багато фільмів, почне з'являтися більше людей, котрі потенційно спроможні робити гарне кіно. Наприклад, якщо на рік будуть знімати 5 фільмів, то це тільки 5 людей зможуть себе спробувати, а якщо 55 чи 105, то тоді, серед такої кількості знайдеться більше талановитих і здібних до кінематографа людей.

Ми будемо більше пробувати, помилятися, але будемо вчитися на своїх помилках, і кожен наступний фільм робити якісніше, аніж попередній.

Знову ж таки, за великої кількості фільмів створюється конкуренція, а це добре в будь-якій галузі – в бізнесі, в спорті, в кінематографі й поготів.

— Які проблеми українському кінематографа ще треба подолати на шляху до свого справжнього розквіту?

— Як на мене, то проблема теж пов'язана з кількістю. Зараз державою виділяється доволі багато грошей на кіновиробництво, виникає купа нових кінопроектів, які треба забезпечити тими, хто їх втілить у життя – потрібні сценаристи, режисери, продюсери, оператори. І тут виникає проблема професіоналів.

Звичайно, є якісь фахи, котрі у нас більш якісні, наприклад, я вважаю, що у нас операторська школа дуже гарна, і в операторському розумінні кіновиробництво забезпечене добре.

Але, є проблема в сценаристах. У нас ще не відпрацювалася гарна сценарна школа і немає достатньої кількості людей, які писали б і якісно забезпечували всі нові кінопроекти.

Нема стільки режисерів. Особливо режисерів, котрі вміють працювати з жанровим кіно.

Так само й продюсерів не вистачає, зрештою! Бо потрібно не просто очолити проект і знайти на це фінансування, а треба довести його з розумом до потрібного результату. Поки що у нас теж мало таких людей, які розуміють багатогранність кінопроцесу й можуть дати собі раду в цьому сенсі.

— Але ж, у нас є той же університет імені Карпенка-Карого, де вчать цьому всьому!

— Так, і я там викладаю вже майже 17 років.

— Тим паче! Там навчається багато людей, і кожного року сотня з них випускається. Вони що, потім не знаходять себе в своїй професії? Чи чому така дивна ситуація відбувається?

— Так, багато людей говорять, що у нас немає якісної кіноосвіти, плюються на університет Карпенка-Карого, говорять, що там все застаріле – і обладнання, і програма, й викладачі.

Я сам там викладаю й можу сказати, що, справді, є певні недоліки, які хвостом тягнуться з радянських часів, і котрі треба кардинально змінювати.

Але я вважаю, що до нас вступають найкращі абітурієнти в царині театру й кінематографа з усієї країни.

У нас багато чудових викладачів. Може, чогось немає, якоїсь техніки, павільйонів чи ще чогось, але середовище, в якому вони варяться 4 чи 5 років, формує їх у потрібному напрямку.

Ще дуже мало часу минуло, щоб фахівці, котрих готують університет Карпенка-Карого, університет культури чи будь-який інший університет цього напрямку, на практиці напрацювали свої професії, свої вміння. Наша кіноіндустрія поки що формується, і тільки в сформованій індустрії вже будуть формуватися гарні фахівці. Потрібен час.

— То потенціал є, ви вважаєте?

— Потенціал є шалений, неймовірно шалений потенціал. Я цього року набрав перший курс режисури – хлопці й дівчата чудесні! Я сподіваюся, що вже через 4-5 років вони дадуть про себе знати своїми цікавими дебютами.

— Ви  увійшли у велике кіно в досить дорослому віці. Як відчуваєте, у вашій справі вік – це недолік чи перевага, адже ви вже маєте солідний і людський, і професійний досвід, якого немає у молодих колег?

— Це і перевага, й недолік. Звісно, у мене більший життєвий досвід, хоча, як сказати: в когось, можливо, в 20 років він солідніший, ніж у мене в 50.

Але все одно, є перевага, особливо в фаховому, професійному досвіді, тому що я, наприклад, безперервно 15 років працював на українському телебаченні в різних форматах – від елементарного шоу до якогось складного серіалу. Я багато чого пройшов, мені не треба цьому вчитися на знімальному майданчику. Життєвий досвід мені допомагає створювати ці історії й якісно їх втілювати.

А недолік – у тому, що, елементарно, здоров’я вже не те! Для того, щоб робити кіно, потрібне гарне здоров’я, це я вже впевнився на всі сто відсотків, тому що після кожного фільму чи проекту відходиш, лікуєшся, хвороби тебе наздоганяють. Коли ти молодший, ти здоровіший, більш активний фізично – і це дуже важливо. Тож у цьому розумінні, роки – це недолік.

— Які ваші подальші плани? Відпочинете, я так зрозуміла, після прем’єри і, знову ж, – до роботи? Короткометражне, авторське, продюсерське, що далі?

— Так, я зараз хочу дійсно відпочити від великого кіновиробництва, яким є створення повнометражних фільмів. Державне агентство України з питань кіно порекомендувало мене до складу Ради з державної підтримки кінематографії. Я свідомо погодився на це, коли мені запропонували, – хочу зайнятися розглядом і оцінкою конкурсних кінопроектів, і під час цього, відпочиваючи від кіновиробництва, – писати авторські сценарії для своїх фільмів. Я вже знаю які. Особливо, 2 історії, котрі вже опрацьовую.

— Це буде повний метр?

— Так, це повний метр буде. Є певні задуми і для коротких метрів, але для мене дуже важливо, який наступний повний авторський метр буде після «Припутнів», тому що мені хочеться його зробити суттєво якіснішим, суттєво сильнішим, цікавішим і котрий би більше діяв на глядача.

— У якому жанрі буде знято це кіно?

— Це буде мій авторський жанр. А це означає, що буде смішно, буде страшно, буде живо, будуть живі цікаві люди з живою цікавою мовою. Тільки я ще вагаюся, чи там будуть матюки, чи не буде ( сміється ).

— От про матюки хочу запитати, чи обов’язково їх вживати в кіно? Я помітила, що нецензурна лексика частенько «оживляє» мову ваших героїв («Кров’янка», «Припутні»).

— Я вам скажу більше: то я дуже стримував себе і самоцензурував, залишаючи таку малу кількість матюків. Я б хотів більшу кількість їх залишити у фільмах! І для мене зараз це дійсно питання, тому що я не хочу, щоб мої історії відлякували глядача саме з цього боку.

Є глядач, наприклад, міжнародний, фестивальний, європейський, котрому байдуже. Ну, матюк – так і що? Навпаки, їм це класно. А наш глядач, чомусь, ніби цурається, вважає це брудом, чорнухою, чимось брутальним, типу – цього в житті багато, нащо ще й на кіноекрані.

Я задумався, запитав сам себе, а чи можливі взагалі мої персонажі, такі смішні, цікаві, живі без матюків? Не знаю.

— Можна вживати, наприклад, «смачну» українську лайку?

— Але в тих фільмах («Кров’янка», «Припутні» — ред .) мені хотілося, щоб персонажі вжили саме ці слова. Думаю, що це ще своєрідний протест, бажання свободи в кінематографі. У нас немає цього. У нас, як і за радянських часів, досі продовжується цензура, самоцензура і ціла купа обмежень.

Хочеться вирватися з цього, хочеться, щоб твій персонаж гарно виматюкався, а ти сидиш такий у залі, насолоджуєшся і думаєш: от-от, він правильно сказав. Таку саму реакцію на матюки в моїх фільмах я бачив і у багатьох глядачів у кінотеатрі – вони сидять, і коли герой матюкається, вони такі: ах, класно! Невже це в українському фільмі на українському кіноекрані українець-персонаж так смачно висловлюється?

Ну, погодьтеся, коли ніжинський таксист Юра в «Припутнях» на автобусній зупинці в селі отримує палицею по спині від Славіка, він же не скаже: «Перепрошую пане. За що ви мене б’єте по спині ціпком? Мені дуже боляче». Він висловився так, як він висловився – матюками.

— До речі, щодо фільму «Припутні». Коли я його дивилася, то спочатку не вгледіла, що це комедія і сприймала його, як драму, переживала за героїв, місцями лякалася. А потім, коли почала читати рецензії, дивлюсь, та це ж комедія була! Тепер мені все зрозуміло. То саме й було оте ваше – і смішно, і страшно.

— Так. У мене навіть є бажання і певні задуми про те, щоб зняти комедійний фільм-жахів, причому такий – з відриванням кінцівок, з фонтанами крові на стіни.

— Ви тільки не захоплюйтесь сильно.

— Так чого? Глядачеві це подобається! Я ж така сама людина, як і будь-який глядач, і якщо мені це цікаво, якщо я хочу побачити таке на екрані, значить, – і багатьом глядачам хочеться побачити!

Квентін Тарантіно недаремно знімає такі криваві сцени, ніби граючись – глядач же отримує естетичну насолоду! Це, власне, треш і кіч, коли тієї кров’яки – вже просто ріки, ти вже не боїшся, ти розумієш – це гра, це хтось бавиться.