Фермер з Херсонщини написав автобіографічну повість

«Я — український фермер». Не канадський, завважте, не французький — український! Так може сказати про себе людина, котра самовіддано любить рідну країну, заповідану батьками землю, нелегкий, надто у наш чи то ще перехідний, чи вже неперехідний час, труд.
Одначе вслухайтеся у мовлене вголос і з гордістю: «Я — український фермер» . Саме так називається автобіографічна повість Леоніда Кириченка, керівника фермерського господарства «Зоря Каховщини», видана видавничим домом «Авіценна».
В анотації до видання зазначено: «Для фахівців у галузі сільського господарства, економіки та широкого читацького загалу». Справді — тут є чому повчитися! Передовсім — як стати і бути господарем на рідній землі, у прирослому навіки до душі таврійському степу.
Книга-сповідь, книга-дискусія, книга-підручник, передовсім — для студентів вишів і учнів галузевих технікумів та училищ… Не суконною («книжною») мовою писана, а справді вистраждана і висповідана. Про що?
Про найдорожчих людей — родину.
Про непрості шляхи становлення українського фермерства.
А він, учений агроном за освітою, випускник сільськогосподарського технікуму у Бехтерах Голопристанського району і однієї із найстаріших у світі академії імені К. А. Тимірязєва), Леонід Кириченко, не пройшов — проторував. І не в лакованих туфлях — у кирзових чоботях!
Про пройдене і непройдене, про правду і кривду на державному рівні говорив, де випадало, — у притлумленому таврійською спекою степу, у залах різних конференцій, у кулуарах…
Говорив, як гідний ділитися досвідом професіонал.
Як віцепрезидент Асоціації фермерів та приватних землевласників України (обирався на цей громадський пост два з лишком десятки років!)
Як українець, котрий не на красивих «патріотичних» словах, а на ділі розбудовує справді нову Україну.
Серед Кириченкових співрозмовників були знані постаті: Леонід Кучма, Юлія Тимошенко, Віктор Ющенко, Іван Томич, Володимир Литвин.
І в розмовах тих він не почувався прохачем чи (не дай Боже!) підспівувачем «стовпам» вітчизняної влади. До ідолопоклонства Леоніда змалечку не привчали… Він говорив про державні проблеми на державному ж рівні.
Критикував і доводив, схвалював і підказував, як і куди йти.
Очолював всеукраїнський страйковий комітет і їздив на помаранчевий Майдан.
Добивався Правди!
Леонід Кириченко впевнений: «Надія в українців завжди була, є і буде!»
Про цю надію, яка не стане реальністю без вирішення доленосних для держави проблем у притаманному йому стилі, Леонід Кириченко у своїй книзі пише:
«Багато з нас об’їздили безліч країн Європи та Америки, і ми хочемо зробити в Україні ще кращі умови господарювання. Чому нинішній Президент цього не хоче?.. У нас створюється враження, що йому хтось «зверху» говорить, що необхідно саме так зробити, бо більше такої можливості не буде…
Особисто я як фермер бачу наступний шлях запровадження ринку землі. Найближчі 5 років його не запроваджувати, можливо, через 3 роки, вибірково, у невеликих масштабах, як експеримент, запровадити його на невеликій території. Проаналізувати результати, а потім вже приймати рішення. Але за ці два-три роки необхідно знищити корупцію, яка є».
Або ось іще фрагмент із книги «Я — український фермер»: «У мене виникає питання до влади: навіщо робити нам реформу, навіщо щось міняти, адже ми врожаї беремо не гірші, ніж у Канаді, Америці, Франції? Технології використовуємо сучасні, західні, — навіщо міняти все це? Удосконалити — потрібно! А міняти, одних зігнавши, а інших пригнавши, — це зовсім не той метод.
Та й орендну плату людям за паї ми платимо більшу, ніж у Європі, — у середньому (у перерахунку) — 140-150 доларів США».
Досі мені доводилося перечитувати майже всі книги і брошури наших земляків — Героїв Соцпраці, секретарів обкому КПУ, заслужених працівників різних галузей. Одначе більш глибокого, відвертого, в чомусь дискусійного видання Херсонщина ще не мала.
Розповідь голови ФГ «Зоря Каховщини» доповнює вдало підібраний і вибудуваний фотонарис. Документальний вернісаж відкривають портрети батьків Леоніда Петровича — батька Петра Даниловича Кириченка і матері Лідії Полуектівни Кириченко (у дівоцтві — Петраш), світлина із бабусею Наталею, на руках якої маленький Леонід. Онук, котрий, як бачимо, став великою людиною, краянином, що прославив свій рід, котрий, буваючи за кордоном, із природною самоповагою представляється просто: «Я — український фермер».
Василь ПІДДУБНЯК Сільські Вісті