«Херсон мені снився, і я до нього повернувся». Спогади про звільнення міста

Я прожив у Херсоні більшу частину свого життя. Це мій дім. Я знаю тут кожну вулицю.

Під час окупації тут у невідомості і страху, без світла і води багато місяців провели мій тато і моя старенька бабуся. Тут були мої друзі, про яких не знав, чи живі вони.

Тут були мої човни. Їх вже нема. В один влучила ракета, два змила вода після катастрофи на ГЕС.

Херсон мені снився. Уві сні я ходив його вулицями, дивився у його вікна. Уві сні я був там, удома, куди не міг приїхати в реальності.

Але я знав, що після звільнення я приїду в місто одним з перших. Я не міг не приїхати.

Так і сталося. 12 листопада я приїхав у свій Херсон. Я повернувся і цей день не забуду ніколи.

Херсон радіє у перші дні після звільнення

Моя бабуся, яка пам’ятає ще німецько-румунську окупацію, свій 94-й рік народження зустріла в окупації російській.

У її будинку у Чорнобаївці всі ці місяці були щільно завішані вікна, щоб хоч якось вберегтися від осколків. Все, що відбувалося у Чорнобаївці, вона відчула на собі — прикута до ліжка, вона жила у поруйнованому обстрілами приміщенні без світла, тепла і води, без каналізації і зв’язку.

Найперше, що я зробив, — поїхав до неї, щоб розповісти, що місто звільнили, що я заберу її і ми знову будемо разом. З Херсона вона виїхала за тиждень. Першим евакуаційним потягом бабуся поїхала до дітей, онуків і правнуків.

Після бабусі я поїхав у наш будинок, який тоді ще був цілим. Вперше за вісім місяців я побачив батька. Ми вечеряли вдома при свічках і це було неймовірно.

У перші дні після звільнення у центрі Херсона постійно збиралися люди. Тоді ще було тихо. Росіяни пізніше почали обстрілювати місто з лівого берега.

А тоді у листопаді у центрі я зустрів всіх тих, до кого не зміг додзвонитися усі ці довгі місяці. Здавалося, що тоді на площу вийшло все місто. Люди діставали заховані прапори, обіймалися і співали. Було відчуття такого великого свята, навіть попри комендантську годину і відсутність всіх благ цивілізацій.

Це не передати словами. То був історичний момент, в якому можна було просто розчинитися.

Люди не могли повірити, що все це відбувається з ними, що російські військові пішли, що їх звільнили. Я знаю історії, коли у перших військових, які зайшли у місто питали документи, щоб пересвідчитися, що це дійсно українські військові, а не якась провокація.

За час окупації між людьми, які знали один одного все життя, з’явилася величезна недовіра. Люди боялися.

Людей забирали на підвал за доносами сусідів, чи знайомих. Знаю випадки, коли доносами займалися люди, які мали проукраїнські погляди, але вони боялися, що заберуть їх, або їхніх рідних тримали у заручниках. Тому писали доноси на інших.

Після звільнення кидалося в очі вся та російська атрибутика на вулицях міста — прапори і плакати “Росія тут назавжди”. Одним з веселощів для місцевих було зривати все це, до чого можна дотягнутися.

А так місто майже не змінилося. Це був мій Херсон. Без російських військових, без пам’ятників Суворову та Ушакову і мощів Потьомкіна, які вони забрали з собою.

Тоді у листопаді 2022 місцем зустрічей у Херсоні були точки зі старлінками. Їх обступали, щоб подзвонити, написати рідним. А ще ходили дзвонити з російським картками на набережну. Там ще ловили мережі російських операторів. З друзями я домовлявся про зустрічі наперед, як колись — на конкретний час і місце. Інакше просто не знайтись.

Під час окупації у Херсоні довго не було світла і води, не працювала каналізація. Мої друзі збирали дощову воду.

Жителі заряджають мобільні телефони на головній площі міста

З листопада у місто поступово поверталася цивілізація – привезли паливо і запрацювали генератори, підключили до генераторів насоси і набирали воду зі свердловин, приїхав перший потяг, відкрилися перші заправки, Сільпо, АТБ і Нова пошта, запрацювали банкомати і перші кафе.

У Херсон повернулося життя. І почалися обстріли. Росіяни перегрупувалися на лівому березі і почали бити по місту – хаотично, сильно, постійно.

У мене не залишилось рідних місць, які не постраждали – обстріляли мою гімназію у центрі, ще одна моя школа стоїть спалена, але в неї все одно стріляють, у мій двір прилітали "Ураган" і "Град", а в пиріжкову біля ринку недавно поцілили "Іскандером".

Обстріли стали новою нормальністю для міста. Люди до цього вже настільки звикають, що якщо прилітає і вибухає десь за 500 метрів, то кажуть, що "це ж далеко". Всі навчилися відрізняти на слух, де приліт, а де виліт.

Керовані авіаційні бомби і артилерія, всі типи ракет за цей рік прилітали в Херсон.

Тут обстріляли всі місця, де більш менш збираються люди — пункти видачі гуманітарки, ринки і школи, лікарні і кафе, супермаркети, транспортні депо і підстанції. Всю цивільну інфраструктуру.

За цей рік я кілька разів приїздив у місто і щоразу тут потрібно було аналізувати кожен свій рух – якими вулицями краще пересуватися, а якими ні, де запаркувати машину, де не ходити, бо багато скла і може посікти при обстрілах.

Зараз у місті мало дітей. Їх майже не видно на вулицях, що і не дивно через постійні обстріли. Хащами поросли парки і сквери. Там вже ніхто не гуляє.

У Херсоні люди намагаються всі свої справи зробити у першій половині дня, щоб швидше повернутися додому. Часто магазини закриваються після 15:00, вулиці порожніють. Місто занурюється у темряву. Прилітає сюди і вночі, і вдень.

Центральні вулиці міста порожні

Проте, хоч і під обстрілами, але Херсон живе. Тут видають пенсії, працюють кафе і народжуюються діти. 255 народилися після звільнення. Нещодавно у бомбосховищі проводили концерт — вірші читали Жадан і Любка.

З перебоями, але є світло та вода. Не знаю, як вони це роблять.

Хтось відновлює житло після обстрілів і затоплення. Але у будь-який момент прилетіти може знову. Люди повертаються жити навіть у район Корабел, який повністю був під водою у червні.

Тоді влітку ми їздили на човнах вулицями Херсона, які стали ріками, чіпляючись дном за паркани, і пригинаючись під тролейбусними проводами. Намагалися вивезти тих, хто вцілів. У підвалах багатоповерхівок хтось примудрявся ловити рибу.

Коли вода спала, було боляче дивитися, як люди вигрібають із затоплених домівок гори намуленого сміття, яке колись було їхнім життям — дитячими іграшками і килимами, сукнями і меблями.

Будинки не сохли після води, вкривалися пліснявою і падали.

Велика вода забрала два човни, які належали моїй родині. Десять років мого життя. Я довго шукав їх, але марно. Вихід до берегової лінії зараз закрито.

Можливо, колись знайдуться.

Дмитро Власов, 

Над текстом працювала Діана Куришко