«Я становив загрозу для родини». Історія військового з Олешок Василя Паламарчука

4 недели назад 0

Повномасштабне вторгнення нині командира роти 206 окремого батальйону територіальної оборони Василя Паламарчука застало вдома, в Олешках, де він мешкав з дружиною та трьома дітьми.

Про це учасник АТО з 2014 року, автор книги "Військовий непотріб" про військову службу під час антитерористичної операції, військовослужбовець з позивним "Адвокат" Василь Паламарчук розповів у ефірі Українського радіо. Львів.

За його словами, про те, що буде вторгнення, він знав, оскільки мав інформацію з окупованого Криму і знав, що там відбувалося.

"Тижня за два вже почали надходити повідомлення, що вторгнення обов’язково буде. Це підтверджувалося тим, що росіяни нагнали неймовірну кількість техніки, яка стояла впритул одне до одного. Тобто, якщо ти бачиш, що стягується техніка, стягуються люди, готуються боєкомплекти, завозиться паливо, то вони все одно кудись підуть", — каже він.

15 лютого чоловіка викликали у військкомат і сказали готуватися до загострення. Тоді почався формуватися осередок місцевого спротиву.

"У нас не було розуміння масштабів неготовності на нашій ділянці фронту, на Чонгарі. Тому що, коли у 2014 році почалися заворушення в Криму, на адміністративному кордоні Херсонської області та АР Крим почали будувати укріплення. І з 2014 року до 2019 ця лінія оборони тільки покращувалася: рови, колючий дріт, в’язанка-путанка, міни. Херсонщина – це степ. А на тій ділянці ще й солончаки, якщо ти поїдеш по полю, то ти там і застрягнеш. То ж мені здавалося, що ця система нікуди не ділася", — говорить Василь Паламарчук.

Але 24 лютого о 5 ранку його збудив дзвінок товариша, який жив на адмінкордоні.

"Я чую у слухавці прильоти — арта. Я – у військкомат. Обдзвонив хлопців. Інформація розлетілася швидко" , — згадує він.

Але районний військкомат в Олешках на той момент перебував на стадії реорганізації. То ж їх навіть мобілізувати не змогли, сказали їхати до Херсону і там ставити печатки на документах.

"А о 10:30 вже над нами пролетіли гелікоптери з російським десантом і висадилися на мосту через Конку. На цьому моменті ми потрапили в оточення. Каховка вже була захоплена. Ми ще протрималися пів години. І коли ми повернулися до військкомату, то виявили, що автомобіль, який повинен був поїхати за зброєю, нікуди не поїхав, дорога перекрита, ми перебуваємо в оточенні. Військком сказав: все, на цьому спротив закінчується. Зброї немає. Люди хоча і є, але не всі підготовлені. В цей момент над нами пролетів ще один російський гелікоптер, трохи налякав нас, але у нього були інші завдання. Наші хлопці намагалися прорватися через міст, їх обстріляли. Інші спробували пройти під мостом, їх теж обстріляли, вони повернулися. Витягли всі наші особові справи з військкомату й спалили їх. А далі хто як міг, так і вибирався", — розповідає Василь Паламарчук. Військовослужбовець Василь Паламарчук. з архіву Василя Паламарчука
Василь виходив разом з трьома побратимами на човні. Спочатку поїхали на авто в Голу Пристань. Дорогою побачили колону російського війська. То ж чоловіки звернули на іншу дорогу. А наступне авто, яке їхало за ними, російські військовослужбовці розстріляли й всі пасажири загинули.

"Ми знайшли одного браконьєра, який погодився нас вивезти за умови, що ми всі військові документи ховаємо на лівому березі" , — згадує боєць.

У Херсоні чоловіки прийшли у військкомат, де їм запропонували долучитися до територіальної оборони.

"Але при цьому дивлюся: вони носять особові справи та будуть їх палити. Розумію, що це – не варіант. Вони – голі, босі та простоволосі. Згодом дізнався, що херсонське ТрО протрималося три дні. Вони голими руками з коктейлями Молотова намагалися зупинити броньовану техніку і їм це не вдалося" , — каже військовослужбовець.

Потім Василь Паламарчук спробував мобілізуватися у Миколаєві та Білій Церкві, але їм відмовили.

"Я пам’ятаю: Біла Церква, одинадцята година, черга з тисячі хлопців, у них у всіх є військові квитки. А ми – без документів. І всі вони допомогли нам пройти поза чергою. Людина, яка займається оформленням, втомлений, голос сипить, каже: "Я можу зараз оформити вас, але це триватиме годину на кожного з вас. За цю годину я можу оформити 12 чоловік з черги". Тому ми вирішили йти далі", — розповідає він.

Тоді боєць вирішив скористатися своїми зв’язками й зателефонував директорові видавництва, в якій видав книжку.

"Він теж учасник бойових дій. Дав мені адресу. Хоча на той момент мене вже й в "Айдар" кликали. Але за GPRS-ом 206 батальйон був ближче. Приїхав я, стою на сходах, виходить побратим з Херсона, який випадково на день раніше приїхав до Києва. Каже: "Ти ж кулеметник? Давай до нас у розвідку". Я питаю: "Кулемет дасте? Тоді я йду до вас" , — говорить Василь Паламарчук. Військовослужбовець Василь Паламарчук. з архіву Василя Паламарчука
Родина в окупації В Олешках залишилася родина Василя – дружина та троє дітей. Наступного разу вони побачаться аж через півтора місяця. Чоловік каже, що дружина гнівається на нього, що він їх покинув. Але він переконаний, що вчинив правильно. Ще 24 лютого 2022 року вранці він встиг закупити продукти й завезти їх родині та набрати повні каністри палива.

"Я становив загрозу для родини: учасник бойових дій. Як показав час, це було правильним рішенням. Мій колега залишився і через два тижні його затримало ФСБ, зараз він сидить в СІЗО, 25 років йому наваляли за тероризм. Іншого мого колегу катували і вбили. Хтось пропав безвісти. Тому, залишитися і там загинути, — це не мій варіант", — говорить Василь.

За його словами, окупанти майже відразу прийшли до його родини, шукаючи його. Проте дружина відповіла, що не знає, де він.

Але родині все-таки довелося переховуватися. Чотири рази вони змінювали місце перебування, аж поки їм виготовили фальшиві документи, за якими вдалося вибратися з окупації.

"У нас з дружиною система спілкування налагоджена з 2014 року. Тому ми тримали зв'язок. Їхній виїзд планувався дуже довго. Процедура їхнього виїзду розтягнулася на три дні. Спочатку вони хотіли виїхати, але їх не пустили. З Олешок до Херсону стояло чотири блокпости, де їх прискіпливо оглядали. З Херсону намагалися двічі виїхати, але їх не пустили. Коли знову з’явилася така можливість, вони таки вискочили. І ми зустрілися о другій годині ночі в Кропивницькому" , — розповідає він. Військовослужбовець Василь Паламарчук з дружиною. у архіву Василя Паламарчука
Зараз дружина Василя з дітьми мешкає у Львові. Старший син цими днями складав Національний мультитест, а менший — ще зовсім маленький.

У Олешках залишалася бабуся, якій на той момент було 82 роки. Вона навідріз відмовлялася покидати свою домівку. Вибралася з окупації аж наступного року, коли росіяни підірвали Каховську ГЕС.

"Бабця не погоджувалася виїхати нізащо. Я думав, що велика вода її вижене звідти. Але вода не дійшла метрів сто до її хати. І тільки коли вода відійшла і все навколо наповнилося смородом, вона сказала: "Тепер я хочу, щоби ти мене вивіз". То ж треба було вжахнути Каховську ГЕС, щоби вона заворушилася! Виїхала через Крим, через Білгород. І з Сумської області їй треба було пройти пішки до нашого блокпоста. Я їй сказав взяти тільки маленьку сумочку. А вона таку торбу взяла! Ще й похвалилася: "Там люди кидали свої речі, а я дотягла". Вона – людина старого гарту. Сказала: "Я з тими тарганами жити не буду". Пожила трохи у Старокостянтинівці й поїхала в село на Миколаївщину. Це село було на лінії розмежування, трохи постраждало, але їй там добре", — каже Василь.

Бабуся в селі завела собі курей та гусей, покопала город, посадила городину і почуває себе чудово. Зараз в Олешках з 22 тисяч населення залишилося заледве дві тисячі.

Буча та Ірпінь У складі 206 окремого батальйону територіальної оборони Василь Паламарчук входив у Бучу та Ірпінь.

"Я був у групі, яка прикривала ту групу, яка туди заходила першою. Розвідка ТрО – це не ГУР і не ССО. Ми просилися, щоби нас брали на завдання, але ми були напохваті",  — пояснює військовослужбовець.

Коли він розповідає про те, що там побачив, каже, що навіть зараз, через два роки, у нього дрижаки по тілу йдуть.

"Перше, що ти бачиш – фрагменти людських тіл. Перетинаєш міст і зліва лежить жінка поважного віку, огрядна, частина її тіла в одному місці. Інша – в іншому. Далі ти йдеш повз машину, що згоріла, в якій є останки трьох людей. Йдеш далі, думаєш, що то пакет лежить, а це – людська нога. Ще далі – чоловік під парканом лежить. Тобто, ти бачиш трупи і фрагменти людських тіл. Це все – цивільні. Спочатку ти їх намагаєшся рахувати, а потім твій мозок вимикається і ти концентруєшся на завданні. Інакше ти поїдеш дахом. Займаєш позицію, у тебе під ногою шматок шиферу, щось прикриває. Ти його прибираєш, а там – людська нога відірвана. Далі ти бачиш "Таврію", яку переїхало БМП, а в ній – людина. Ще далі – змучені перелякані люди, які виходять з підвалу. Бачиш згорілі будинки, згорілі машини, згорілих людей. А ти йдеш, доходиш до точки, займаєш позицію. Твоє завдання – робити свою роботу і не звертати увагу на те, що ти бачиш" , — ділиться чоловік.

І додає, що зараз йому закидають, що він став надто категоричним.

"Кажуть, що не всі росіяни погані, є й хороші. Для мене так питання не стоїть. На той момент, коли оприлюднили світлини з Бучі та Ірпеня, тоді люди казали: не пробачимо, не забудемо. А зараз я чую: давайте, якось помиримося, зійдемося десь посередині. Якщо ви будете домовлятися з ними, то буде продовження, кривавіше і жорсткіше",  — каже військовий. Військовослужбовець Василь Паламарчук. з архіву Василя Паламарчука
Визволення Херсону Наступним місцем, куди перекинули батальйон, була Херсонщина. Але за три дні до визволення Херсону їх вивели на ротацію.

"Херсон визволили 11 листопада 2022 року, а нас вивели на ротацію 9 листопада. Це було сумно. Хотілося бути причетними до визволення. Але наступного дня після визволення ми з колегами зібралися в СЗЧ, самовільно залишили частину. Тому що побувати у Херсоні, який тільки-но звільнили — ми мусили. Ми вночі 700 кілометрів проїхали в один бік, проїхалися по Херсону, поставили там свій прапор, потім повернулися. І зранку на шикуванні ніхто не помітив, що ми вночі 1400 кілометрів відмахали. Ті емоції вартували того" , — говорить Василь.

Звісно, зараз командування вже зараз знає, що утнули бійці. Але карати нікого не стали. Далі Василь воював під Бахмутом, під Соледаром. Їхав в Авдіївку, але їх перекинули під Мар’їнку.

"Під Бахмутом були досить важкі бої. Але й вони не до порівняння з тим, що зараз є під Мар'їнкою. А під Соледаром ми добре закопалися і ми тримали позиції досить добре. От Мар'їнку не забуду… Кожна наступна кампанія виявляється важчою за попередню. Противник досить швидко вчиться і пристосовується до реалій війни" , — каже він.

Найважче – чекати та повідомляти про смерть Одним із обов’язків військовослужбовця було повідомляти родинам звістку про загибель.

"Зараз це вже не мої обов’язки. Але коли перебували на Бахмутському напрямку, то це повинен був робити я", — говорить Василь.

Його номер телефону записаний у дружин та мам його побратимів. І були випадки, коли він телефонував, щоби з’ясувати якусь інформацію, а на тому кінці жінка боялася відповісти, щоб не почути страшну звістку.

"Тому я спочатку писав повідомлення, що все нормально і я зараз зателефоную. А вже потім дзвонив. А якщо треба було повідомити про загибель… Жінки завжди відчувають. Особливо, якщо чоловік не виходить на зв'язок. І коли ти розумієш, що всі шанси на те, що людина вижила, закінчилися, то треба повідомляти. Тому що вони там сидять і чекають. Вони все одно не сплять. Ти дзвониш і кажеш так як є. Зазвичай, коли я дзвоню, то вони вже розуміють, чого я дзвоню", — розповідає військовослужбовець.

Також, за його словами, зараз важко скеровувати побратимів на позиції та чекати їх, коли вони повернуться.

"Коли ти на позиціях, ти бачиш, що відбувається, ти контролюєш ситуацію. А коли ти перебуваєш на командно-спостережному пункті, то там найважче. Найважче знайти людей, зорганізувати евакуацію, визначити хто піде на позиції. І ти розумієш, від твого вибору залежить життя тих людей, яких ти посилаєш на позицію. Та й вибирати особливо нема з кого, люди закінчуються. Тільки виходять зі шпиталю знову стають у стрій. Найважче було визначати хто піде туди, звідки можна не повернутися",
— зізнається він.

Щодо майбутнього, то Василь Паламарчук каже, що готовий воювати до кінця.