Мистецтво — зцілює. Як херсонський ветеран втілив пережитий досвід війни у п’єсі

Володимир Тука херсонець, йому 39 років, він ветеран ЗСУ. До повномасштабного вторгнення Володимир мав яскраве та насичене творче життя.  Танцював, працював дитячим аніматором, а потім знайшов свою "другу сім'ю" в естрадно-цирковій студії «Джин-Рох». У минулому – понад десять років тренувань, виступів, закордонних поїздок та шоу програм. За словами Володимира, це було "розгульне і веселе" життя.  Але з початком повномасштабної війни та окупації Херсона все змінилося докорінно.

Окупація та спроби виїзду В окупованому Херсоні Володимир провів два місяці, часто ходив на мітинги. Останній, біля пам'ятника Шевченку, був нетривалим, оскільки окупанти почали "відловлювати" активних людей та забирати їх "на підвали".

Потім було дві спроби виїхати з окупації. Перша – невдала, їхали через Снігурівку, яка в той день була перекрита. Володимир згадує: місцеві жителі гостинно приймали всіх, хто намагався виїхати, надаючи прихисток сотням людей. Це "відчуття сімейності" запам'яталося йому назавжди.

Друга спроба виїзду відбулася 2 травня 2022 року. Біля Тягинки, на блокпості, у рюкзаку Володимира знайшли український прапор, подарований йому другом. Цей рюкзак він брав на мітинги, і коли готувався до виїзду,  забув, що там лежить прапор.

“Просто з рюкзака діставав речі, впевнений, що в мене там нічого такого нема. І в кінці дістаю прапор, дивлюся, і в голові, ну все, приїхали. А я ще з другом Сашою. Це його, виходить, підставив.”

Російські військові прапор відібрали, почали його тріпати, Володимира та його друга побили. Знущалися з хлопців.  “Для них це був "цирк, розвага", – каже Володимир про окупантів, які  після знущань і побиття запропонували випити з ними. Володимир зізнається, що його трусило й він випив. Тоді  забравши в хлопців машину, гроші та телефон, окупанти відправили їх автостопом до Одеси. Володимир Тука на мітингу.  Кадр з фільму “Нескорений Херсон” Втрата друга та шлях до ЗСУ В Одесі Володимира наздогнала ще одна біда. Помер його херсонський друг Віктор Корольов, який хворів на рак з часів ковідного карантину, і лежав у лікарні. Коли ж в окупації виник дефіцит ліків, Віктора, як і багатьох інших пацієнтів, відправили по домівках. Володимир шукав для друга необхідні ліки по всьому місту, але з часом у Херсоні їх було вже не знайти.

У перший тиждень в Одесі Володимир зміг дістати потрібні для друга ліки. Проте через 15-20 хвилин після того, як він вийшов з аптеки, йому зателефонували знайомі й повідомили: Віктор помер.

Тоді Володимир вирушив до військкомату. Він мав  вищу освіту, але в армії не служив і розпочав свій шлях у лавах ЗСУ звичайним солдатом у складі 79-ї бригади десантно-штурмових військ.

“Мені було все одно, куди візьмуть, туди візьмуть, бо йду захищати справедливість, і в мене всередині накипіло”, – згадує настрій Володимир, з яким ішов на війну. Під час несення служби.  Фото з особистого архіву Володимира Навчання та перші бойові виклики Після тижня в Миколаєві Володимир пройшов курс молодого бійця в Житомирі. Бойовий сержант, якого прислали "з нуля", добре “ганяв” новобранців, щоб покращили фізичну форму адже без витривалості на передовій нічого робити. Потім Володимира відправили на Схід, до Курахового та Мар'їнки. В Мар'їнці він отримав перший бойовий досвід.

“Позиції в Мар'їнці – це розбиті будинки та підвали”, – пояснює Володимир.

Одна з найнебезпечніших позицій дісталася йому, двом новачкам та досвідченому побратиму на псевдо Демон. Воювали майже впритул до ворога. За словами Володимира, через відмову багатьох хлопців йти на такі позиції, інколи доводилося перебувати там по сім діб без передиху й у свій перший бойовий тиждень він майже не спав.

“Я не знаю, як я це вивозив, але я просто не міг спати”, – згадує Володимир. Скрін з відео Олександра Андрющенка/”Вгору”.  Володимир Тука у виставі “Одноденний герой”
Під час одного з боїв російські військові залізли на другий поверх будівлі, де перебувала група Володимира, і закидували їх газовими та фугасними гранатами, а також обстрілювали з гранатомета інші позиції. Втративши зв'язок з Демоном, Володимир зайняв оборону. А десь через 2 години  виявив, що гранат вже немає, і по рації попросив командування  обстріляти їхню позицію. Так би мовити, викликав вогонь на себе. Та досвічений бойовий командир розпорядився спрямувати вогонь артилерії не на саму позицію, де перебували хлопці, а поряд з нею. Окупанти втекли.  Володимир спустився сходами до підвалу, де перебували новачки, і побачив одного з них без ознак життя

“Побачив, що він в кінці сходів лежить у позі ембріона і не ворушиться”, – згадує Володимир.

Вже потім дізнався – хлопець загинув того дня під час свого першого бойового виходу.

Коли Володимир спускався сходами, його помітив Демон, але, випадково прийнявши за ворога, вистрілив. Через отриману контузію, Демон не чув, що Володимир кричав “свої” і не впізнав його, зі спини підсвіченого сонцем.

Куля влучила Володимиру  в праве плече. Навіть після того, як хлопці перев’язали йому рану, кров не зупинялась, але, як виявилося пізніше, важливі судини не зачепило, це врятувало йому життя. Володимир з “ротними” песиками у районі Курахового, березень 23 го року.  Фото з особистого архіву ветерана.
Після 41-го дня лікування на Київщині Володимир повернувся до Курахового, де знайшов свою роту. А звідти його перевели до Красногорівки. Там, за словами Володимира, тривала окопна війна, і було трохи легше, ніж у Мар’янці.  Але в нього почалися панічні атаки й навіть галюцинації. Хлопця мучив страх підстрелити когось з побратимів. Володимир каже,  такі випадки непоодинокі. Перший загиблий “від рук своїх”, побачений Володимиром на власні очі,  був  хлопець, який російською мовою відповів на запит пароля.

На жаль, є хлопці, що до війни ставляться, як до забавки, – обурюється Володимир  і каже – Коли йдеться про мову, це мене дуже бентежить, бо  російська мова вбиває, це 100%, особливо, на нулі.

Після погіршення психічного стану, він звернувся до командування. Його направили на ВЛК, де визнали обмежено придатним, і, як він каже, перевели в тилові підрозділи.

Театр ветеранів, народження “Одноденного героя” У тилу Володимир знову згадав про творчість. Каже, мав ідею-фікс – створити пластичний етюд про загибель свого побратима Максима, життя якого обірвалося, коли Володимир перебував на лікуванні. Дізнавшись про проєкт "Театр ветеранів" у київському Театрі драматургів, де учасників бойових дій навчали писати п'єси, Володимир взяв у ньому участь. Він написав п’єсу зі справжньої історії з фронту, поділився своїм бойовим досвідом, що стало для нього своєрідною реабілітацією. Згодом п'єсу прочитав головний режисер театру ім. Куліша Сергій Павлюк, давній друг Володимира. Сергій не тільки запропонував поставити за нею  моновиставу, а ще й довірив хлопцю виконання головної ролі.  

Виставу присвятили військовослужбовцям, які загинули в день свого першого бойового виходу, звідси й назва – "Одноденний герой". Володимир переконаний, кожен, хто став на захист країни, — справжній герой. Зокрема й ті, чиїм єдиним подвигом стало віддане життя.

Ганна Щидловська,