«Вистава має працювати на глядача», – херсонський режисер-постановник Євгеній Резніченко

Культурний спротив. Після початку повномасштабного вторгнення цей вислів широко використовують для позначення своєї роботи українські митці. Не залишилися осторонь і театральні діячі. Замість класичних творів та історичних доробків вони почали відтворювати на сцені сьогоднішню реальність України – війну. Що являють собою такі вистави: засвідчення історії, терапію чи арт-протест? Наскільки складно працювати з такою тематикою? А також чому такі постановки важливі? Інтент поспілкувався з режисером-постановником Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. М. Куліша  Євгенієм Резніченко . 

Як повномасштабне вторгнення вплинуло на театральне мистецтво та українську драматургію? 
В 2023 році в Україні було випущено 400 прем’єр, фактично театр вийшов на кількісні показники 2021 року. Це офіційні дані з авторського блогу  Сергія Винниченка "Театральна риболовля". Та справа тут не лише в цифрах. Бо коли театри почали  – їх репертуар зазнав великих змін. Тому що, на жаль, в нас вистачало вистав російських авторів, тільки на початок 2022 року планувалося три прем’єри "Ідіот" за романом Ф. Достоєвського. Український театр був залежним від російської культури, було багато навіювання з їх боку.  

А нам необхідно було гартувати свою , шукати унікальну українську театральну лексику та автентичну тематику репертуарів. І якраз після 24-го лютого дуже гучно пролунала сучасна українська драматургія. Автори проявили себе, почавши одразу писати багато гарних і різних текстів про те, що відбувається в нашій країні. В перші місяці невеликі оповідання перекладалися англійською мовою та читалися на благодійних заходах по всьому світу на підтримку України. А потім, коли були написані розгорнуті п’єси, почали з’являтися перші постановки. І це важливо, бо українська література нарешті виштовхнула російську з наших сцен. Цей процес незворотній, і це класно. Я дуже щасливий бути дотичним до цих змін. 

Тож наразі у фокусі уваги здебільше постановки про поточні події в Україні?  
З’явилася велика кількість нових документальних текстів та художніх, в основу яких лягли реальні події. І як результат – більше вистав на тему війни. Але все одно це не основний фокус, театри продовжують працювати з іншими драматургічними матеріалами.  Євгеній з командою херсонських артистів. Фото: особистий архів Схожа історія була в 2014 році під час Революції гідності. Течія нової драми охопила тему Євромайдану, робилися читання та вистави. Зокрема  Андрій Май, Марися Нікітюк та  Наталія Ворожбит  організували фестиваль "Тиждень актуальної п’єси". Але тоді цю хвилю підхопило дуже мало театрів, я б сказав, певною мірою її проігнорували. Саме тому увесь цей час було мало постановок про війну, яка триває в нашій країні вже 10 років. Ми уникали цих подій, бо всі вважали, що театр – це місце, в якому люди мають розслабитися, втекти від реальності, розважитися. 

Сьогодні ж, попри значний запит на жанр комедії, в кожному театрі є щонайменше одна-дві вистави про . Ігнорувати і не помічатися це, мені здається, просто соціально безвідповідально. 

Ви поставили вже дві вистави про окупацію Херсонщини. Чому вирішили розповідати саме про це?
Мабуть, тому що це про мій досвід. Я пробув в  небагато часу, десь півтора місяця, але все одно мені це знайоме, це болить і це про моє рідне місто. І коли херсонський театр почав відновлювати роботу, то не було навіть вагань з приводу тематики та формату. На той момент я був впевнений, що театр має бути тільки про війну і про її фіксацію за допомогою документалістики.

Зараз я вже трохи заспокоївся.  це прекрасно, але через неї сьогодні важче достукатися до глядачів. Люди бачать, що вистава про війну та замислюються, а чи готові вони йти на неї. І це логічно, бо ми живемо в такому контексті, що подібні постановки не завжди матимуть терапевтичний ефект. Ти ніколи не знаєш певно, які емоції отримує глядач. Він може пережити цю травму, відпустити біль та отримати полегшення. А може навпаки зайти в своїй переживання ще глибше, тобто це може ретравматизувати.

Взагалі, на мою думку, сьогодні в театрі має бути психолог, який спеціалізується на військовій тематиці. Він надаватиме поради режисерам, що може стати тригером. Наприклад, я відчуваю дискомфорт, коли бачу на сцені зброю. А якщо це звуки стрільби чи вибухів – відчуття ще гірші. Цей аспект про втримання балансу між зачепити глядача та не нашкодити йому. 

Перша вистава про окупацію "Лишатися (не) можна". Що варто про неї знати?  
В цій постановці непростий шлях, тернистий. Херсон ще був окупований, але директор театру ім. М. Куліша  Олександр Книга ініціював відновлення діяльності в евакуації та домовився з київськими колегами про майданчик для роботи. Ми зібралися командою для читки документальної п’єси, обраної для роботи і в перервах багато спілкувалися про пережите. Уявіть, одне подружжя змогло евакуюватися лише з п’ятої спроби. В якийсь момент стало зрозуміло, що нашим досвідом треба ділитися на сцені.  Лишатися (не) можна. Фото: Максим Прудкун Для висвітлення обрали саме історії виїзду, бо тоді була поширена теза: "Якщо люди залишаються в окупації, то вони за росію". Ми хотіли показати . На Херсонщині не було жодного зеленого коридору та евакуаційних рейсів. Це буквально була лотерея "доїдеш – не доїдеш", адже доводилося виїжджати під обстрілами та замінованими дорогами. А ще пояснити наскільки важко прийняти таке рішення, бо не можна скласти все життя в одну валізу та просто залишити свій дім. 

Мені здається, нам вдалося справити з цією місію на високому рівні. Ми змогли донести до людей по той бік окупації, що херсонці, які вимушені залишатися –  і не чекали "руського миру". А після звільнення правобережжя Херсонщини вистава трансформувалася та заграла зовсім іншими фарбами.   Лишатися (не) можна. Фото: Максим Прудкун Ця постановка була показана у багатьох містах України. Як сприймали її глядачі?  
З цією виставою ми були у всеукраїнському турі, в семи містах. Покази були безкоштовними і всюди квітки розліталися дуже швидко. В Івано-Франківську ми навіть зіграли дві вистави поспіль, бо реєстрація на першу була закрита за кілька годин. Після кожного показу ми обов’язково робили обговорення з глядачами і відгуки були дуже емоційними. Крім того, до нас приходило багато , які ділилися своїми історіями. Саме до цього їх спонукало побачене та почуте на сцені, таким чином ця постановка стала терапевтичною. Ми дали зрозуміти людям, що вони не на самоті з цією травмою і що цей досвід необхідно прийняти, проговорити та відпустити, аби рухатися далі. Відмічу, що цю виставу ми не зіграли на рідній сцені у Херсоні. Ми пам’ятаємо про цей "борг" і як тільки дозволить безпекова ситуація обов’язково це виправимо. 

А ось друга вистава про окупацію "Молочайник" представлена на сцені одеського театру та є вашим незакритим гештальтом. Про що мова?
Ще перед першою постановкою про окупацію мені запав текст  Оксани Гриценко "Обісцяний БТР", який мав стати частиною вистави херсонського театру. Тому коли ми відмовилися від цієї ідеї я пообіцяв собі повернутися колись до неї. І так вийшло, що це невеличке оповідання лягло в основу п’єси "Молочайник", тож таким чином я закрив для себе цей гештальт.   Молочайник. Фото: Одеський театр юного глядача ім. Ю. Олеші Насправді разом з директором Одеського театру юного глядача ім. Ю. Олеші  Оксаною Бурлай-Пітеровою ми шукали матеріал для постановки тривалий час. Це мала бути 100% українська сучасна історія, яка б відображала сьогоднішню дійсність, а не якусь відірвану подію від життя. Коли я прочитав текст "Молочайник" – спершу злякався брати його до роботи, не був впевнений, що психологічно витримаю працювати з цією темою знову. Тоді як раз Херсонщина переживала чергову трагедію, підрив на , "велика вода" нашкодила і моїй родині. Та я вирішив, що не можна втрачати можливість говорити про таку важливу тему, тим паче коли є запит від театру і майданчик для роботи. Знайшовши внутрішній баланс я узявся до постановки. Як бачимо нині мої страхи були даремними, все вдалося. 

Що особливого в цій постановці?  
"Молочайник" – це художній текст, в якому окупація є обставиною. Так, це одна з тем, але не найголовніша. Вистава висвітлює віру в нашу перемогу, в це життя і в те, що завтра буде краще. Також вона не про біль і страждання, а про боротьбу і супротив. Тут дуже багато гумору, тому в першому акті можна сміятися до сліз. Але у другому – сльози будуть зовсім з інших причин, бо розвиток подій наздоганяє за смисловими сенсами як лавина.   Молочайник. Фото: Одеський театр юного глядача ім. Ю. Олеші І попри таку складну тематику в цій п’єсі немає надмірної чорнухи, історії про кров та м'ясо, жорстоких речей – лише натяк. В постановці навіть немає окупантів, тому що драматургиня не знала як написати російських військових, а демонізувати чи робити їх карикатурними зовсім не хотіла. Тому вона їх не представила, а майстерно оминула, залишивши в обставинах і контексті. 

Тож попри єдину тематику ці вистави відрізняються?  
Вони категорично різні. Бо якщо говорити про емоційне навантаження, то "Лишатися (не) можна" набагато гостріша. Тут представлено багато жахливих речей, концентрація яких підсилюється усвідомленням, що про це говорять ті, хто це пережив. У виставі всі актори розповідають особисті історії, тільки  Римма Зюбіна втілила на сцені директорку-розпорядницю  Юлію Гончар , квартиру якої двічі обшукали ФСБ за один ранок. А ось "Молочайник" дуже обережний і набагато лагідніший. Всі страшні процеси і проблеми дуже філігранно запаковані в м’який гумор, лірику. Але це не працює гірше. 

Якими мають бути тексти про окупацію? Бо нині створюється багато щоденників, книг, оповідань та чи всі вони підходять для постановки?
Немає якоїсь інструкції чи рецепту. Найважливішим для мене при читанні твору є чесно відповідати собі на питання: чи резонує він тобі, чи відчуваєш вібрації та чи знаєш, як втілити це на сцені. А ще необхідно розуміти навіщо ти це робиш, щоб в гонитві за режисерськими амбіціями, швидкими результатами та яскравими емоціями не забутися. На першому місці має стояти . 

Але дійсно, далеко не все можна відтворити на сцені, шукати та обирати тексти треба вкрай виважено. З цією темою не можна просто працювати, бо так треба і так правильно. Повітряні тривоги, , врешті новинна стрічка у телефоні – ми в цьому живемо кожен день. Тож такі вистави мають бути з глибшим сенсом, ніж просто нагадування про війну.

Стільки нюансів, а ви продовжуєте братися за цю тематику. Чому?
Ці постановки є важливими у контексті сьогодення. Мені здається, що це про дорослішання нашого соціуму та нашої культури. Ми не заплющуємо очі і не відмежовуємося від таких тем, а вчимося обережно та толерантно працювати з ними.  

А ще, Херсонщина – єдина область, яка з 24-го лютого була майже повністю захоплена російськими військовими. Наразі частина регіону досі під окупацією, а інша перебуває під масовими обстрілами. Кількість випущених по Херсону снарядів, зруйнованих будинків та загиблих перетворилися просто на якісь цифри. Тобто взагалі стерлось усвідомлення масштабів катастрофи. Так немає бути. Хочеться, щоб херсонців розуміли: і чому вони залишаються, і через що вони проходять.

Чого очікувати від вас найближчим часом?
Наразі я працюю в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі ім. В. Василька над постановкою за текстом сучасного німецького драматурга  Маріуса фон Маєнбурга "Камінь". Далі я планую знайти матеріал, щоб створити нову виставу з херсонським колективом. Тут є додаткова відповідальність, бо до цього театру існує підсилений інтерес з боку аудиторії. Окупація, розграбування матеріальної бази, роз’їзд команди по різних містах, – з такими викликами не зіштовхувався жоден український театр. Також буде продовжена співпраця з Миколаївським національним академічним українським театром драми та музичної комедії. Вже робляться декорації, пишеться музика, вчаться ролі. Це буде мюзикл, а ось інші подробиці поки притримую в секреті. 

Загалом, палітра жанрів і тем дуже широка. Я не можу сказати, що працюю тільки з темою війни та окупації. В роботі різні тексти та все одно в них є якийсь момент актуальності, перетину з нашою сучасністю. Це може бути невидимий пласт, але якщо це працюватиме хоча б для 10 глядачів, то це вже круто. 
 
Яна Самко,