Долаючи долю. Інтерв’ю з паралімпійською чемпіонкою з плавання Єлизаветою Мерешко

  Про складне в Україні, дивному у Японії і перспективному в світі, пише НВ

Розмова з 29?річною паралімпійською чемпіонкою з плавання Єлизаветою Мерешко почалась в аеропорту Бориспіль, куди з токійських Ігор прибули українські атлети, а закінчилась приблизно через 40 хвилин на стоянці біля McDonald’s у київському спальному районі поблизу метро Осокорки.

Саме там Мерешко визнала, що може дозволити собі не дуже корисну їжу тільки як нагороду після тяжкого змагання.

НВ говорив з парачемпіонкою, що привезла з Японії одразу п’ять медалей, з яких дві — золоті, у русі, в машині. Іншого часу в Мерешко просто не було — вона втомилася після довгого перельоту та напружених тижнів змагань. До того ж їй ще потрібно було дістатись рідного Херсону.

Паралімпійські Ігри Токіо 2020 виявились майже такими ж вдалими для неї, як і її перша Паралімпіада в 2016 году — там вона теж взяла п’ять нагород, з яких чотири — найвищого ґатунку.

Тепер у неї вдома будуть зберігатись одразу 10 паралімпійських медалей — чудовий показник для жінки, яка має вроджену анамалію спинного мозку – має ураження опорно-рухового апарату і пересувається на кріслі колісному.

В 11?річному віці Мерешко вперше прийшла в басейн. І відтоді під керівництвом тренера Стелли Бенедик пливе і пливе до перемог.

— Яка медаль далася найскладніше і чому?
— Важко було загалом впоратися морально. Тому що готувалася кілька років і навіть на початку 2021?го не до кінця було зрозуміло, проходитимуть Ігри чи ні. Я працювала далі на свої результати, на фізичний стан, хоча, ясна річ, вже перетнула кордон корисності. Тепер перейшла в спорт вищої майстерності.

Але всі медалі далися дуже складно. І в моєму останньому запливі я посіла шосте місце, не отримала нагород, але досі не пам’ятаю, як пливла. Можливо, що дотепер у думках я ще пливу. Тобто психологічно ще у змаганнях, не можу вийти з того настрою, який створила перед Іграми.

Єлизавета Мерешко виграла запливи 50 м вільним стилем та 100 м брасом, а найважчим для неї став той, в якому вона фінішувала шостою.
Мене журналісти запитали: що ви відчуваєте після отримання нагороди? А я нічого тоді не відчувала. Бо не було усвідомлення, що я чемпіонка вже другої Паралімпіади.

Я взагалі можу сказати, що ці змагання для мене були найважчими за всі вісім років, що я виступаю на міжнародному рівні. Я настільки втомилася, що, напевно, відпочивати буду не місяць і не два. А морально, напевно, навіть не один рік відпочиватиму, щоб відновитись.

— Що вас здивувало в організації цих Ігор?
— Мені дуже сподобався Токіо. Взагалі, я людина, яка дуже не любить мегаполіси, терпіти не можу міста-мільйонники, — вони для мене важкі, не сприймаю їхній темп життя. Мені потрібно, щоб все було розмірено, спокійно, по?домашньому. Я живу в приватному будинку, за містом, що розташоване на відстані менше кілометра від лісу. Токіо — величезне місто, яке я знала з розповідей, за фільмами. Водночас масовість Токіо якось організована, тобто немає пробок, метушні, органічний рух, не відчувається якоїсь паніки. Люди ходять спокійно. Я в Києві не бачу, щоб люди ходили спокійно.

І плюс у них величезна дружелюбність, прояв привітності, прояв любові, прояв радості. Це суперпозитивні емоції. Мені шалено сподобалися японці. Я так розумію, що за регламентом вони повинні махати, коли приїжджає автобус зі спортсменами. Але якщо ти помахаєш їм у відповідь, у них станеться такий вибух — вони будуть плескати, стрибати, махати, головою кивати. Це буде купа емоцій і це підкуповує.

— У наших паралімпійців дуже хороший результат у Токіо. А у «звичайних» олімпійців у тому ж таки Токіо він був не такий значний. Із чим це пов’язано?
— Це дуже важке питання, над яким варто задуматися. Напевно, писати дисертацію. Тому зараз щось відповісти я не зможу.

— Наскільки складно паралімпійцю займатися в Україні. У чому найбільші проблеми? І як це виглядає в інших країнах?
— Найбільша складність — наш громадський транспорт. Це квест на виживання. Якщо навіть ти зможеш піднятися на транспорт, тобі ніколи в житті не поступляться місцем, а ще й налають, обізвуть. Це взагалі глобальна проблема.

Для мене, припустімо, дуже важке питання: як у холоди, в ожеледь дістатися навіть супермаркету, їжі купити. Ось це особисто мої проблеми, такі малесенькі, але вони одні й ті самі щодня.

Наші під’їзди в багатоквартирних будинках — також велика проб­лема. Те ж саме стосується спортивної інфраструктури. Мій басейн у Херсоні розташований у торговельно-розважальному центрі Фабрика. Його визнали одним із найдоступніших для осіб з інвалідністю. Немає жодного порога. Ти спокійно можеш їздити — жодних ліф­тів, сходинок, бордюрчиків. Але це виняток, мало не єдиний в усій країні. Фото: Олександр Медведєв/НВ — Підготовчий процес у вас проходив у Туреччині, — там були інші умови?
— У нас дуже добре налагоджена робота менеджерів національної збірної. Тому що вони переглядають і вибирають готелі, в яких є спеціальні номери для осіб з інвалідністю-візочників. Де душі будуть обладнані, і унітази, і сама кімната буде велика, габаритна, щоб там можна було повернутися на візку. Щоб був доступний, нормальний, відповідний басейн. Вони над цим усім працюють. Тому сказати, що ось так по всій Туреччині, по всій Іспанії, Португалії чи ще десь, я не можу. Адже в нас дуже добре працює система підготовки умов для спортсмена.

— Ви колись сказали, що успіх на 99?% — це титанічна праця, а на 1?% — навіть не талант, а схильності до таланту. Чому саме так?
— Ми колись розмовляли з тренером. Для спортсмена є звання майстер спорту. Причому найцікавіше, я зіткнулася з цим фактом кілька років тому, що такі звання залишилися тільки у слов’янських народів. І коли я отримувала майстра спорту, мій тренер Стелла Дмитрівна [Бенедик] сказала: «Ось тепер починається праця». За місяць на тренуваннях я пропливаю понад 200 км, і цього ніколи не буває забагато. Спортсмен завжди перебуває в стані подолання себе.

— Наскільки взагалі дорого займатися спортом в Україні? Які основні витрати?
— У моєму випадку вийшло так, що мені пощастило. Цього року я отримала величезний подарунок — річний абонемент у спортзал. Тренер вирішує всі питання, пов’язані з фінансуванням. Моє завдання — прийти в призначений час на призначене тренування.

У Херсоні є люди, які звертають увагу на спорт. Скажу більше — людина, завдяки якій я відбулася, ніколи в житті про це не говорила. Він не прагне рек­лами. Але кількість грошей, яку він вклав, — це колосальна сума. Якось Стелла Дмитрівна [Бенедик] сказала йому, що без нього нічого б не відбулося. На що він відповів: «Ні, ви так нічого і не зрозуміли. Це без вас нічого б не сталося. А без мене знайшлися б інші люди, які змогли б вам допомогти». Ось таке бачення.

— Чи може спортсмен жити на якісь державні стипендії, спонсорську допомогу і за медалі?
— У принципі, так. Але для цього спортсмен 20 років має «пахати» і взагалі дожити. Спорт — це свого роду інвестиція. Якщо потрібно зайти в спортклуб, ти повинен зайти і заплатити. Якщо ти хочеш прийти до тренера, ти повинен заплатити за це тренування. І так нескінченно. Потрібно щиро вірити в себе і в спорт, щоб їм займатися.

— На Іграх були топспортсмени або спортсменки, на кого можна було орієнтуватися? Або гідні конкуренти?
— Раніше можна було прикинути: ось четверо-п’ятеро людей, що можуть піднятися на п’єдестал. Цього разу навіть якщо спортсмен заходив за попередніми результатами восьмим, він несподівано ставав першим, другим, третім. Паралімпійський спорт стає з кожним роком усе важчим і важчим. Збільшується конкуренція. І результативність зростає шаленими темпами. На цей спорт стали звертати увагу, серйозно займатися. Можливо, років 10?15 тому він був свого роду розвагою, ближче до любителів, — але зараз все стало набагато серйозніше.

Ми не повинні розділяти паралімпійський і олімпійський рухи з одної простої причини, що ми всі люди незалежно від того, є в нас якісь проблеми зі здоров’ям чи ні.
Паралімпійський рух набирає обертів саме за рахунок популяризації. Це стає престижним у кожній країні — демонструвати соціальну справедливість сус­пільства. Те, про що іноді ми забуваємо в нашій країні. Ми не повинні розділяти паралімпійський і олімпійський рухи з одної простої причини, що ми всі люди незалежно від того, є в нас якісь проблеми зі здоров’ям чи ні.

— Крім спорту, що вам ще приносить задоволення?
— Свого часу я закінчила Херсонський національний технічний університет. Я отримала ступінь магістра і провчилася в аспірантурі, але не захистилася, тому що віддала перевагу спорту. Мені не вистачило життєвих ресурсів для захисту докторської дисертації. Плюс у мене дуже серйозні творчі потреби: малювання, вишивання, в’язання.

— Головна мета, яку ви собі поставили в житті?
— Бути людиною. При всіх успіхах і нагородах не забувати про тих, хто поруч, не зазнатися, не крутити носом і не забути старих друзів. Тому я намагаюся бути до всіх доброзичливою, всім усміхатися.

П’ять запитань до Єлизавети Мерешко

• Найдорожча річ, яку ви купили за останні п’ять років? — Приватний будинок під Херсоном. Там тиша, спокій, поруч ліс.
• На чому ви пересуваєтеся містом? — Слава Богу, у мене є можливість дозволити собі свою машину. Вона адаптована особливим чином, марки Toyota.
• Наймудріша людина, яка вам трапилася в житті? — Мій тренер. На минулих Паралімпійських іграх я дуже сильно переживала перед якимось стартом. Була на межі істерики й поскаржилася Стеллі Дмитрівні [Бенедик]. Вона подивилася на мене і каже: «Тю, а чого ти 15 років працювала до цього, що воно кудись поділося? Ти ж працювала, твій труд накопичився в тобі». Я з цією фразою з Ріо живу вже п’ять років, практично кожен день. Я ж кожен день щось роблю, над чимось працюю. Це не тільки у спорті.
• Найдивовижніша ваша подорож за останні роки? — Я, крім як по роботі, ніде не подорожую. Я дуже люблю бути вдома. Для мене це просто межа якихось мрій.
• Чи є у вас guilty pleasure? — Коли є можливість, я можу собі дозволити сходити в караоке. Сам похід вкрай складний для мене, — дістатися до закладу тощо. Тому це буває зрідка, в особливі вихідні або у відпустці раз на рік.