До Дня медпрацівника: Херсонський обласний госпіталь — на варті здоров’я захисників

Хто лікує героїв, які своє здоров’я підірвали на війні, захищаючи наш з нами спокій? Хто не лише допоможе препаратами, а й вислухає, їх, людей із загостреним почуттям справедливості? А є заклад з такими фахівцями! Це Херсонський обласний госпіталь ветеранів війни. Про роботу медзакладу й не тільки сьогодні спілкуємося з його директором — заслуженим лікарем України Валерієм ТИМОШЕНКОМ. У медицині він вже 32 роки, з яких 18 очолює обласний госпіталь.

— Валерію Володимировичу, Ви отримали звання «Заслужений лікар України» ще в 2011 році. Тоді ескулапів з таким рівнем визнання на Херсонщині майже не було, та й зараз доволі мало… На Ваш погляд, робота лікаря і взагалі медика в Україні все ще залишається недооціненою?

— У нас багато заслужених вчителів, заслужених працівників культури, спортсменів і т. д. А от заслужених лікарів можу перерахувати на пальцях. Коли я був депутатом обласної ради, доводилося піднімати подання на звання, які довго чекали черги. Певно, через те, що в нас часто змінювалися керівники області, документи не доходили до місця призначення. А, може, десь вважали, що лікарям і так достатньо… Зараз, дякувати Богові, заслужених лікарів у нас значно більше. Але все одно отримати «заслуженого» важко, процедура забюрократизована. Але, знаєте, найбільша нагорода для лікарів,  коли пацієнти висловлюють тобі вдячність. Є багато лікарів, які не мають «заслуженого», але вже давно отримали це звання від людей. Один із таких фахівців працює в нашому госпіталі. Це Висоцький Віктор Степанович. Він створив травматолого-ортопедичне відділення, на базі якого вже давно функціонує обласний центр кістково-гнійної хірургії. На Херсонщині тільки ми займаємося цим направленням: остеомієліти, ускладнення після  травм опорно-рухового апарату — внаслідок ДТП, вогнепальних поранень і т. д. Віктор Степанович створив свою школу, його учні працюють в багатьох лікарнях і навіть очолюють відділення. Дай йому Бог здоров’я і щоб якомога довше міг у нас працювати.

— Цьогоріч обласному госпіталю ветеранів війни виповнилося 75 років. Вік солідний, не кожна людина до нього доживає. Заклад завжди асоціювався з обслуговуванням учасників Другої світової. Але з початком військових дій на Сході профіль розширився, так? Скажіть, хто сьогодні ваші пацієнти?

— Зараз на базі госпіталю можуть пройти стаціонарне  медичне лікування, обстеження та реабілітацію всі категорії ветеранів війни. Це особи з інвалідністю внаслідок війни, учасники бойових дій, учасники війни, прирівняні до них за пільгами (Друга світова, війни в Афганістані, збройні конфлікти в Іраку, В’єтнамі, Югославії, Сьєрра-Леоне, на Кубі і само собою — бойові дії в зоні АТО/ООС). Також на базі госпіталю проходять лікування «діти війни» з інвалідністю, інваліди-ліквідатори аварії на ЧАЕС.

— Наскільки багато до госпіталю звертаються ветеранів АТО?

— З 2014 року, коли розпочалася війна на Сході, за результатами засідання при Президенті, Міністерство охорони здоров’я України обласні госпіталі визначило як центри з лікування та медико-психологічної реабілітації учасників АТО (зараз ООС). Вже за кілька місяців до нас почали надходити перші демобілізовані після поранень.

— Все-таки до цього у госпіталі лікували ветеранів зі старими, так би мовити, шрамами війни, а тут люди практично з передової… Це доволі специфічні, стріляні травми. З чим тоді зіштовхнувся ваш персонал, чи були до цього готові?

— Ну, по-перше, на той час всі наші травматологи неодноразово проходили курси з лікування вогнепальних поранень. Сам центр, про який я говорив, бореться з гнійними патологіями. А будь-яке поранення — це вже інфікована рана, ушкодження опорно-рухового апарату, кісток, тієї чи іншої локалізації.

Спочатку до нас надходили пацієнти, в основному, з двома патологіями: стани після поранень та травм опорно-рухового апарату, здебільшого пораненнями нижніх кінцівок, та травми внаслідок контузій або ЧМТ. Пізніше почали надходити учасники АТО вже з надбаними хворобами або загостреннями хронічних. Часто зіштовхувалися з патологіями шлунково-кишкового тракту (неякісна вода, брак раціонального харчування тощо).

— У госпіталі лікують увесь спектр захворювань, не рахуючи профілактики, чи не так?

— На сьогодні госпіталь розгорнуто на 226 ліжок. Відділення надають допомогу за основними профілями: терапевтичне, кардіологічне, неврологічне, гастроентерологічне, травматолого-ортопедичне з центром кістково-гнійної хірургії, відділення анестезіології з ліжками інтенсивної терапії. Крім того, на базі госпіталю є поліклінічне відділення, де пацієнтів приймають амбулаторно, а ще — власна клініко-діагностична лабораторія та фізіотерапевтичне відділення, на базі якого проводиться реабілітація ветеранів. Тобто ми, крім хірургії порожнини, можемо надати широкий спектр стаціонарної медичної допомоги.

— Зрозуміло, що госпіталь цивільний, а не військовий. Але от якби ваші підлеглі опинилася на передовій, вони б змогли надавати допомогу в умовах фронту? 

— За наказом МОЗ ми готові були, якщо б так потрібно було або нас мобілізували, перевели у військовий статус, їхати ближче до лінії фронту, туди, куди б відправили. Тому що колектив госпіталю має великий досвід лікування ветеранів. У нас десь 80% лікарів першої та вищої кваліфікаційної категорії і 70% медсестер.

— Скільки ж персоналу у вас працює, і чи його достатньо?

— Зараз у госпіталі 235 співробітників. Недокомплект великий, ставок — 279.

— А чому така ситуація склалася?

— По-перше, слід врахувати доковідний період і нинішній. До ситуації з коронавірусом була планова госпіталізація, за схемою. Ми щомісяця надсилали картки направлення в райони, в народі — путівки. І в залежності від кількості ветеранів у тому чи іншому районі, після проведення щорічної диспансеризації, визначалося, кому і яка медична допомога потрібна. І в плановому порядку направлялися такі пацієнти. Ліжка у нас були зайняті практично на 100%. А навесні, восени, взимку, коли загострюються хронічні захворювання, навіть були переповнені відділення, а всі фахівці завантажені. Коли ж розпочався карантин, заборонили планові госпіталізацію та оперативні втручання. Тобто люди й хотіли приїхати, але ж табу. Роботи в нашого персоналу стало менше. Зарплати у медиків завжди невеликі, найнижчі, мабуть. Але ж ми всі вступали до навчальних закладів, не думаючи, яка там буде зарплата. Це поклик серця, душі — допомагати людям. І тим не менш, сьогодні приватні клініки пропонують більші і зарплати, і гонорари. І ми не можемо нічого з цим зробити. На жаль, спеціалісти йдуть або працюють і в нас, і у приватних структурах, у свій вільний час. У нас, до речі, багато медиків, котрі працюють дуже довго. Приміром, у травматолого-ортопедичному відділенні є старша медична сестра, в якої один запис у трудовій! Як прийшла понад 40 років тому в госпіталь, так і працює. Це Нікітіна Лариса Василівна. Свого часу була удостоєна обласної стипендії, як краща старша медсестра Херсонщини.

— Бачу, Ви дуже пишаєтеся своїм колективом.

— Найбільше надбання нашого госпіталю — це колектив. У всі часи все вдавалося завдяки йому, повсякденній, напруженій роботі персоналу, професійному ставленню до пацієнтів. Запитайте у ветеранів: наші фахівці намагаються створити для них атмосферу затишку, домашнього комфорту, дуже піклуються про кожного.

—Психологічну допомогу ветеранам госпіталь теж надає?

— У більшості учасників бойових дій у зоні АТО, які почали до нас надходити в 2014 році, був постстресовий синдром. І вік пацієнтів різний — від наймолодшого до 50—60 років і більше. Як вони нам розповідають: там, на війні, було все зрозуміло — хто попереду, хто позаду. Але в цивільному житті ці люди зіштовхнулися з іншим, відчувши психологічний дискомфорт. Починаючи з обстановки в родинах, коли звучали різні думки щодо подій на Сході. Ми називаємо це афганським синдромом. Коли демобілізовані поверталися з війни, чиновники говорили: ми вас туди не відправляли. Учасники АТО цю ситуацію переносять так само, як і воїни-інтернаціоналісти. Для нас же ветерани війни — це герої, котрі воювали ціною свого здоров’я, бачили, як гинули їхні товариші, бачили дуже багато крові. І, звичайно, все це відкладається. 7 років як розпочалася війна, а такі пацієнти тільки зараз визнають, що стали менше звертати уваги на вибухи петард, феєрверки. На початку ж на будь-який гуркіт, постріл вони реагували, як на фронті. І аби надавати професійну допомогу ветеранам, ми взяли на роботу кваліфікованого психолога. Якщо знаєте, на сьогодні дуже мало фахівців, які займаються саме посттравматичним синдромом. Є дитячі, сімейні психологи і т. д., з ветеранами війни мало хто працює.  Хутковська Емілія Олександрівна пройшла серйозну підготовку саме для роботи з учасниками АТО, з посттравматичними стресовими розладами. Опанувала в Києві методику американського волонтера Френка П’юселіка. Свого часу він пройшов через В’єтнам, після чого, вже у США, зайнявся вивченням ПТСР. Також наш практичний психолог пройшла курси за ізраїльською технологією. У країні, яка постійно воює, є алгоритми надання дієвої психологічної допомоги такій категорії. Були й тренінги з литовськими партнерами з даної тематики. Я теж пройшов цей курс. Крім того, ми постійно на зв’язку з Центром допомоги учасникам АТО при Херсонській ОДА, який очолює Наталя Возаловська, вирішуємо питання щодо допомоги ветеранам. Психолог наш виїжджав у військові частини Херсонського гарнізону, де проводилися тренінги. Враховуючи, що на території області немає військового госпіталю, ми готові надавати відповідну допомогу. І, до речі, якщо є електронне направлення, лікуємо стаціонарно військовослужбовців і з інших регіонів України.

— Як госпіталь переживає період реформування медичної галузі в Україні?

— З 2020 року ми автономізувалися, вже зараз заклад називається некомерційним підприємством, яке більше керується господарським кодексом, цивільним. І основне фінансування ми отримуємо від Національної служби здоров’я. На жаль, вже більше року як держава забула про систему госпіталів. Їх в Україні 30 у системі МОЗ. Увесь цей час ми намагалися достукатися до всіх владних структур, Президент (петиція не набрала необхідної кількості підписів), Кабмін, Міністерство охорони здоров’я, Міністерство ветеранів України, Національна служба здоров’я, щоб звернули увагу на госпіталі в період реформування. Це моє переконання, але те, що зараз відбувається, є реформуванням не медицини, а фінансування.

— Як і ким зараз фінансується госпіталь?

— Національна служба здоров’я України. Але в неї відсутнє поняття «ветеран війни». Тобто позиціонується, що всі громадяни рівні. Ми ж намагалися довести, що госпіталі були створені саме для лікування окремої категорії населення. Це багатопрофільна лікарня, яка обслуговує обмежений, пільговий контингент. До цього часу наш заклад фінансувався за рахунок медичної субвенції з держбюджету та з обласного бюджету. І завдяки цьому лікування, харчування було повністю безкоштовне. Зараз Національна служба здоров’я фінансує за пролікований випадок. Тобто скільки ми пацієнтів обслужили, це й оплачується. На сьогодні за один пролікований випадок тариф — 4 896 гривень. Пацієнт лежить 10, 14 днів або більше. Цих видатків з натяжкою вистачає на заробітну плату. А ще ж потрібно взяти на харчування, лікування, обстеження.

Нам говорять, що ми повинні працювати з місцевими органами самоврядування. Ніхто не відміняв Закон України «Про статус ветеранів і гарантії соціального захисту», інші закони, які гарантують пільги ветеранам війни, чорнобильцям, «дітям війни», інвалідам тощо. Тобто обласна рада, через програми, має це фінансувати. Минулого року так і було, нам виділили 4,5 мільйона гривень на харчування і медикаменти, і ми цим повністю забезпечили безкоштовне лікування ветеранів війни. На жаль, цього року з обласної ради матеріальної підтримки поки що немає. Говорять, що поки немає коштів. У нас прийнята обласна програма соціального захисту та інвалідів. Програма хороша, але вона не фінансується. Всі профільні комісії наш госпіталь підтримують, як і керівництво обласної ради. Обіцяють виділити кошти на харчування та медикаменти, але за підсумками I півріччя. Тому що, як я розумію, дохідна частина бюджету не виконується. І ми чекаємо. Адже якщо цих коштів не отримаємо, буде дуже сутужно.

— Скільки не вистачає коштів? 

— За тієї госпіталізації, яка зараз проводиться, потрібно десь 2 мільйони 400 тисяч гривень. До речі, Кабінетом Міністрів передбачено в день на лікування одного ветерана 65 гривень і 55 — на харчування. У нас був великий запас медикаментів станом на 1 січня, і ці 5 місяців вдавалося лікувати пацієнтів не на 65, а на 87 грн. Тобто ми більше лікуємо, ніж передбачено постановою уряду. Але харчуємо на 35 грн. На енергоносії кошти виділяє обласна рада. Придбання обладнання та утримання закладу теж має фінансувати обласна рада як власник.

— А взагалі, чи можуть у вас лікуватися не тільки ветерани, інваліди війни, а й, скажімо, цивільні люди?

— Враховуючи те, що Національна служба здоров’я фінансує за пролікований випадок, маючи відповідну базу, приймаємо на лікування будь-яких пацієнтів від 18 років, жителів України, котрі мають електронне направлення від сімейного лікаря або переводяться з іншого медзакладу. Нам це не забороняється, і статут комунального некомерційного підприємства дає великі можливості лікувати будь-кого. Але якщо у пацієнта немає електронного направлення, лікування має бути оплачене.

— Ситуація з COVID-19 якось торкнулася обласного госпіталя?

У 2020 році ми були заплановані для боротьби з коронавірусною інфекцією. Госпіталь включили до другої черги надання медичної допомоги пацієнтам з COVID-19. Завдячуючи тому, що на Херсонщині був найнижчий рівень захворювання, обійшлися базовими лікарнями, черга до нашого закладу не дійшла. Але ми готувалися. Досі й бар’єр так званий функціонує. З обласного бюджету були виділені кошти на забезпечення 80% ліжок кисневими точками центрального постачання, закупили кріоциліндри, у нас є киснева підстанція та 50 кисневих концентраторів, на 10 літрів, двопотокові, 7 високопотокових на 20 літрів. Засоби індивідуального захисту, маски, рукавички, щитки закуповували за власні кошти, а також нам їх надавали як гуманітарну допомогу. З одного боку, слава Богу, що не знадобилася наша участь у лікуванні коронавірусу, з іншого — ситуація вплинула на планову госпіталізацію, а кошти за готовність ми не отримували. А оскільки підходили до переповнення три базові лікарні, розташовані в Херсоні, ми, відповідно до наказу Депаратаменту здоров’я Херсонської ОДА, брали на себе постковідних пацієнтів, незалежно від категорії. Ці люди потребували подальшого стаціонарного лікування: кисневої терапії або реабілітації. Таких пацієнтів або тих, у кого була пневмонія, але COVID-19 не підтвердився, забирали ми. Плануємо й надалі займатися реабілітацією постковідних пацієнтів. І, повірте, коронавірус ще не відступив, може бути нова хвиля.

— Які ж перспективи для невійськових госпіталів в Україні? Вони будуть, їх не реформують? Цікава Ваша думка.

— Я завжди намагаюся бути оптимістом. Вважаю, що коли в країні триває війна, система госпіталів, таких, як наш, потрібна. І не можна їх рівняти до інших медзакладів, навіть міських, тому що вони мають свій приписний контингент, ми ж обслуговуємо ветеранів з усієї області і не тільки. Наслідки цієї війни ще дуже довго доведеться пожинати. І хлопців, учасників бойових дій, все більше і більше додається. А вони ще не один рік потребуватимуть підтримки медичної та психологічної реабілітації. І госпіталі якраз покликані фахово надавати таку допомогу.

Звичайно, нам доведеться оптимізуватися, бо ж за нового принципу фінансування не зможемо вижити. Плануємо скоротити 34 ліжка. Це ніяк не вплине на обсяг та якість надання медичної допомоги ветеранам війни. Навпаки, хочемо створити більш комфортні умови для них. Крім того, вже отримали пакет НСЗУ на розвиток паліативної служби. Бачимо, що багато жителів Херсонщини потребують такої допомоги — і після травм, і з тяжкими захворюваннями. Цим людям можливо зменшити страждання, полегшити їхній стан, а рідних — навчити правильно піклуватися. Між іншим, у нас в госпіталі вже три роки живе учасник АТО після травми, повністю паралізований. Інвалід I групи, котрий вдома знаходитися не може, бо його стан потребує цілодобового медичного нагляду. З ним дружина знаходиться, до речі, волонтерка, яка багатьом допомагає, зокрема, нашому госпіталю. Також я вже зв’язувався з керівниками районів, хочемо брати на госпіталізацію інвалідів загального захворювання з області, адже всі умови на те госпіталь має.

— Почувши довгу і вражаючу історію про те, як закладу доводиться виживати в нинішніх реаліях і як, попри все, він залишається на висоті, хочеться побажати Вам і всьому персоналу госпіталю терпіння і наснаги.

— Дякую. Зі свого ж боку, хочу подякувати кожному лікарю, кожній медсестрі, кожній санітарці нашого госпіталю. Вірю, тяжкі часи минуть, а госпіталь, завдяки всім нам, розвиватиметься і допомагатиме героям. З Днем медика, дорогі мої колеги!

Запитувала Марина САВЧЕНКО.